Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 14)
— А як щодо ножів? — запитав Бенкей. — Знайдуть, то нифлінґа фікі-фікі й далі самі знаєте.
— Ніж у куртці добре захований, бо їм і на думку не спало, що зв'язаний, виставлений на продаж раб може щось таке мати. Треба їх забрати з собою, але ми дуже ризикуємо. Як на мене, варто залишити тут свої куртки з ножами, бо на ринку нас роздягнуть і неодмінно обмацуватимуть.
— Купець може не дозволити повернутися до цієї премилої кімнатки по свої речі. Він купить і забере. Візьмімо куртки, але роздягнімося самі. Якщо нам скажуть одягнутися, то не вдягаймо куртку, нехай вона лежить поруч. А потім треба буде переховати ножі в інше місце. Коли людину обшукують, зазвичай мацають по ногах, руках і боках. Є два хороших місця: у взутті або на ремені біля піхов, на спині. Тільки ремінь не вдягається на шию, а прив'язується до петлі під коміром. Його також можна низько опустити, щоб ніж ховався між сідницями. Охочих мацати чужі дупи небагато, і я сподіваюся, що ми їх не зустрінемо. У всякому разі, я говорю це для тохімона, який не є вивідником, бо решта все це добре знають. А тепер попрощаймося і присвятимо свої душі Тому, Хто Йде Вгору, бо потім у нас може не бути нагоди, — підсумував Сніп.
Ми сіли в коло, торкаючись колінами, а потім я простягнув кулак, який Сніп накрив долонею, а за ним — і всі інші. Ми опустили голови й попросили Того, Хто йде Вгору, щоб він обернувся й освітлив нам шлях.
Коли ми встали, кожен із них вклонився мені, піднявши кулак, прикритий іншою долонею, і сказав:
— Ми аскарі армії Кіренену, тохімоне. Твої люди, — сказав Сніп. — Ми ніколи не станемо кимось іншим, поки нашу місію не буде завершено. Ці дикуни нас не поневолять. Ми знайдемо. Кожного знайдемо. Ніхто не може утримати в путах вивідника, який може вбити навіть голкою.
А потім ми почули кроки на драбині, і нас відвідали ті самі двоє людей — Ньорвін та інший, який був убраний як чудовисько. Однак сьогодні він виглядав виснаженим і блідим, час від часу кривився і хитав головою. Ньорвін тримав у руці велике діряве яйце, з якого висмоктував уміст. Вони не зайшли, але покликали Бенкея, який через деякий час повернувся з відром, в якому
А потім нас відправили на роботу. Не надто важку. Ми чистили сарай, носили відрами гарячу воду. Ми з Бенкеєм мали зібрати купу соломи та гною з-під стайні й завантажити на двоколісний візок, менший за той, який ми використовували для перевезення товарів минулого дня. На купі гною досі лежав і спав чоловік, який уночі впав на неї, хоча по ньому повзали жуки й обсідали мухи.
Бенкей штовхнув його ногою, потім шанобливо вклонився і, продовжуючи кланятись, сказав дуже смиренним і покірним тоном:
— Вставай, забльована свинюко, бо я маю винести цей гній і не можу відрізнити його від твого тіла. Тож вставай, поки я не підхопив тебе вилами з рештою гною і не вивіз до гноївки, де тобі й місце.
Чоловік отямився і підніс обличчя з гною, випльовуючи солому, а потім, похитуючись, піднявся і критично оглянув перед своєї шкіряної сорочки. Тоді побачив нас із возом і вилами, встав на ноги, знайшов ще жахливо забруднену шапочку, яку насадив на голову, і раптом відповів чистою амітрайською мовою:
— Дивно, мені наснилося, що я знову в південній країні.
А тоді, хитаючись, поплентався геть.
Коли ми вивозили гній за мури, нас супроводжував чоловік із луком і великим, як теля, чорним собакою. Ми могли на мить поглянути на небо, по якому пливли важкі хмари, а також на ліс і навколишні гірські хребти. Але не могли вдихнути повітря свободи, бо були повністю просочені гноєм.
Це були звичайні господарські роботи, нічого особливо важкого чи складного. Ми носили кошики з якимись бульбами, вкритими лусками, підмітали подвір'я.
Коли ми з цим упоралися, Ньорвін у супроводі нашого власника повів нас до вирубаної в скелі камери, де у спеціально вирізьбленому в камені місці жевріло вугілля.
— Амітрай принести багато дерево. Там купа, куди він принести. Розпалити великий вогонь. Потім вода до казана, — тут він показав на величезний чорний казан із ланцюгами й гаком над вогнищем. — Гаряча і холодна вода потім у відра. Всі амітрай і кабір-людина у відра і плюх-плюх. Усі вимити до блиску. Не треба смердіти гноєм. Людина не любити, коли купувати, що смердить гноєм. Багато гною — мало ґильдінґ. Недобре. Потім анутрай і кабір-людина вся брудна вода в яму і помити відро. Там луг у мисці. Трохи брали, бо пече. Коли помили, одягли шата і на подвір'я прийшли до шановний Вальгарді. Він Вальгарді, власник. Швидко, швидко, мити.
Таким чином ми могли викупатися і вмитися, що принесло нам величезне задоволення. А вода, яку ми потім виливали в круглий отвір, висічений у скелі, була як річка після повені: каламутна, мулиста і зовсім не нагадувала воду.
На подвір'ї тривала гарячкова метушня. Вздовж муру рядами встановлювали столи на козлах із колод, і всюди було повно людей, які поспішали туди з клунками в руках. Головним чином носили плити солі, які ми привезли з Амітраю, та інші товари з нашого каравану. Вальгарді негайно загнав нас до роботи, вказуючи на різні речі згорнутим батогом. Ми принесли дерев'яний стіл, а потім швидко збудували над ним навіс із жердин і накрили його згорнутими матами, сплетеними з якогось очерету. Потім він наказав нам носити сіль, глеки з пахощами й сувої шкур, які ми складали під столом і на стільниці, в той час, як Н'Деле під його керівництвом розвішував складні залізні ваги. Наостанок він наказав нам принести довгу лаву й сісти поруч. А що ще дивніше, поруч із нами він поставив наші дорожні кошики, бо в цій країні існує такий звичай, що раба продають разом із тим, що він мав при собі, і зазвичай він може це зберегти. Зброю, яку Вальгарді знайшов у тюках, він, мабуть, вважав непов'язаною із нами частиною товару, залишеного йому караваном, тому вона не викликала жодних підозр, він просто розвісив її під навісом своєї ятки.
Потім із-за хмар вийшло бліде, не дуже тепле сонце, і ми зрозуміли, що вже минув полудень. Від ранку до поселення заходили й заїжджали чужинці, крутилися між ятками та дивилися на викладені товари, але ніхто нічого не купував.
Зрештою з'явився Ньорвін, поговорив із нашим господарем, а той дав йому кілька монет.
— Усі амітрай і кабір-людина піти зі мною. До Старця Говорить Законом. Ньорвін почути старця і сказати амітрай, що буде.
Пішли ми, отже, на суд, тобто перед обличчя малого, худого старця з довгим сивим волоссям і бородою, який сидів на бочці з рогом у руці й був загорнутий у плащ. Спершу нам наказали назвати наші імена, які молодий чоловік зі старанно зачесаним світлим волоссям, що сидів біля ніг старця, записав тростиною, змоченою в чорнилі, на великому шматку білої кори, ставлячи вуглуваті знаки.
— Чому купці продати амітрай і кабір-людина? — запитав далі Ньорвін.
— Ми найманці, — відповів я. — Ми охороняли караван, а потім вони вирішили, що краще нас продати, ніж платити. Вони не боялися подальшого шляху без охорони, бо йдуть далеко від протоптаних шляхів. Вони отруїли нас штивною водою і зв'язали.
Нахмуривши брови, Ньорвін нахилився до мене, поки я говорив, і здавалося, що він з усіх сил намагався зрозуміти, що я йому казав. Він безпомічно повторив «найміці», але йому підказав чоловік, який стояв неподалік. Старець також щось сказав, і, мабуть, разом вони дійшли згоди.
— Амітрай і кабір-людина колись невільники? — знову запитав Ньорвін, схрещуючи руки на зап'ястях і стискаючи кулаки, ніби подавав руки під пута.
— Усі ми — вільні люди, — гордо відповів я.
— Чоловік-дитина говорить за всі амітрай і кабір-людина? — запитав він, вказуючи на мене. Ми кивнули.
— Тепер не бреше, бо багато биття. Хтось бив мореплавець Смарсельстранд-людину?
Я заперечив, що ми коли-небудь билися з Людьми-Ведмедями, а Ньорвін похитав головою.
Старець почухав голову, а потім заплющив очі й почав погойдуватися на бочці. Здавалося, що він заснув.
Ми безпорадно стояли, аж зрештою Ньорвін простягнув руку, аби потрусити його за плече. Старий розплющив очі й виголосив щось скрипучим виразним голосом.
— Закон говорить: ви не взяті в полон на війна. Вас продав інші людина. Закон говорить так: для амітрай неволя п'ять зим кожен, а кабір-людина три. Кабір-люди добрі, всі амітрай погані. Тепер рік ясен. Дадуть клеймо листя ясен і літера п'ять. Тепер болить. Не вириватися і не битися, бо теж дадуть клеймо і тримати довго, поки невільник не заснути від болю.
Принесли кошик із вугіллям, з якого стирчали залізяки зі знаками, як для таврування худоби, тільки меншими, і нас таврували. Ми не виривалися, знаючи, що це нічого не дасть, але все одно двоє великих Людей-Ведмедів тримали нас за плечі під час припалювання. Нам на плече приклали два знаки: один у формі листя, а інший — схожий на гілочку з відростками. Тримали залізо недовго, лише коротку мить. Мені вдалося не крикнути, але при другому тавруванні сльози покотилися з очей, хоча я не збирався плакати. Н'Деле виглядав так, ніби взагалі цього не помітив, Сніп тільки сикнув крізь зуби, а Бенкей довго називав усіх ласкавцями ослиць, синами корчмарок та ще багатьма словами, з яких багато я навіть не знав.