Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 13)

Вовків, які ходили на двох ногах, торгували, розмовляли та грали на арфах, але все одно вовків.

Запах смаженого м'яса та пива доносився аж до моєї схованки біля решітки. Там веселилися, танцювали, співали й пили, а я був рабом. Раб — це той, хто за ґратами. Відокремлений від вільних людей, як тварина, навіть коли ґрат не видно. Він ніколи не може зробити те, що вирішив, тому що хтось завжди вирішує за нього. Тоді я ще не пізнав невільництва уповні, але, сидячи за залізними ґратами, вже відчував, чим є така доля. І я знав, що якщо колись звільнюся, ніхто вже ніколи не зможе замкнути мене живцем.

Я тримався руками за товсті прути й дивився з-за них, як бавляться вільні люди. Настільки вільні, що аж дикі.

Бачив, як двоє чоловіків посварилися за столом, як у певний момент один із них схопив іншого за шию та сорочку і потягнув до себе через широкий стіл, на що інший вистрибнув на стіл і так вдарив ногою чоловіка, який його тримав, що той впав із лави. Якийсь час вони каталися по землі, луплячи один одного серед переляканих собак і обгризених кісток, а тоді скочили на ноги й вихопили мечі. Блиснуло залізо, зіткнулися леза, посипалися іскри. Це не були жарти чи звичайна бійка. Коли вони дубасили один одного кулаками, звук ударів доносився аж до моєї скельної ніші, я бачив, як із їхніх облич хлюснула кров, як вони плювалися зубами та кривавою піною, а коли взялися за зброю, через кілька хвилин один із них ударив іншого між плечем і шиєю так сильно, що лезо глибоко прорубало плоть і застрягло в кістках. Попри це, порубаний продовжував боротьбу, намагаючись помститися, аж урешті ослаб, похитнувся і впав на брук, забризкавши все навколо кров'ю. Переможець вивільнив свого меча, наступивши на розрубані груди суперника, а потім, ніби нічого й не сталося, повернувся до своєї лави, не зважаючи на те, що з його плеча звисав червоний шматок відрізаної плоті, а з рани на голові струменіла кров. Сміючись, він витер її з обличчя й стріпнув на брук, ніби це була якась багнюка, а потім узяв у когось глечика й пив, дозволяючи плескати себе по спині серед сміху та жартів. Лише згодом ніби неохоче обмотав рани принесеним йому шматтям.

Небіжчика відтягли на якійсь ганчірці і, здавалося, все це побоїще нікому не зіпсувало вечір.

Молода дівчина танцювала босоніж на столі, тримаючи в одній руці ріг із пивом, а в іншій край сукні, яку вона задерла так високо, що я бачив, як її сідниці колихалися в такт музики.

Вплив пива на них стало помітно лише пізно вночі, коли вони мали би вже бути непритомними, а вогнище перетворилося на стос розжарених вуглин, і тільки лампи на триногах іще палали. Але тоді Люди-Ведмеді почали розходитися парами по кутках, ганятися, сміючись у темряві й навіть валятися в обіймах під столом у всіх на очах. На майданчику піді мною високий чоловік догоджав жінці з таким завзяттям, що мені здавалося, що він розірве її навпіл, і що скеля аж труситься, а вона відповіла йому з таким ентузіазмом, ніби вони були зовсім самі.

Я чекав, бо мені здавалося, що нічна пиятика — найкращий час для втечі. Напевно, в усьому поселенні не було жодної тверезої людини, й нікого не цікавило щось окрім того, що в його глечику або що у сусідки під сукнею.

Я обмацав решітку, але марно. Петлі висіли на залізних гаках, глибоко вбитих у скелю, ґрати були товщими за мій великий палець, а засув був далеко й замикався залізним бруском, до якого зсередини ніхто не зміг би дотягнутися. Скеля, може, й була м'якою як на скелю, і, ймовірно, її можна було дуже добре обробити залізним долотом, киркою чи кайлом, але я не міг навіть мріяти розчавити її нігтями чи лезом ножа, який досі ховав під пахвою в спеціальній кишені своєї куртки. Підняти решітку й зірвати її з петель було неможливо, навіть якби вдалося її підчепити, бо вона входила у вирізьблене заглиблення й одразу вперлася б об кам'яну стелю.

Попри це я чекав, сподіваючись, що трапиться щось таке, що дозволить нам утекти.

Через деякий час бенкет почав згасати й затихати, з різних кутків іще лунали крики, стогони й сміх, музиканти замовкли, залишився тільки один гравець, який тихенько бринькав на арфі та щось сумно співав, а також кілька людей, що досі сиділи за столом і щось з ентузіазмом і занепокоєнням обговорювали. Було ще двоє чоловіків, які похмуро балакали, сидячи осторонь, дивлячись на жар згасаючого полум'я і п'ючи пиво з одного глечика. Решта розійшлися або позасинали в найдивніших місцях, іноді на столі, поклавши голову серед посуду, розкришених шматків хліба та кісток, або, як один чоловік, під стайнею, на купі соломи, змішаної з гноєм.

Перед тим, як лягти спати, один із останніх гуляк випустив з обори кількох нифлінґів, які почали блукати подвір'ям, обнюхувати лежачих людей та обгризати знайдені кістки. Їхня поява повністю знищила мою надію, я навіть не знаю чому, адже я досі сидів замкнений за ґратами.

Я відсунувся від решітки й пішов спати, накинувши на голову каптур пустельного плаща та обійнявши себе руками. Засинав, думаючи про Маранахару свого дитинства. Але я думав про вулиці, палаци та базари, а не про людей. Особливо не про жінок, відсутність яких потроху ставала для мене нестерпною. Незважаючи на те, що я став рабом, був побитий батогом і наступного дня мав бути проданий на базарі, найбільше мене турбувала не моя неволя, поранена шкіра та зболілі м'язи, а моє достоїнство — болісне й зголодніле. Такою є сила молодості, яку оспівують поети, і за якою всі зітхають, хоча для більшості вона не несе нічого, крім порожнечі, туги й невгамовного бажання.

Але заснувши, я не повернувся ані в своє місто, ані в обійми Води, доньки Ткачки. Я блукав підземеллями Червоної вежі, оточений димом пахощів, голосінням, рельєфами зубатих богинь, що корчилася на стінах, і кістяних мозаїк. Тож пробудження холодним туманним ранком було для мене полегшенням, і на мить я був щасливий бути там, де я був.

Сніп розбудив мене ще до того, як нам принесли їжу.

За решіткою вже було сіро, але більшість Людей-Ведмедів, які не пішли під дах, іще спали.

— Мусимо порадитися, — сказав він. — Можливо, іншого шансу нам не дадуть.

— Сьогодні нас продадуть, так сказав той дивак, — відповів я. — Які шанси, що ми залишимося разом?

— Невеликі, — сказав Сніп. — Дуже невеликі. Однак ми мало можемо вплинути на те, що зараз відбувається.

— Тож мусимо втекти до того, як почнеться торгівля, — сказав Бенкей. — Чим швидше, тим краще. Поки ми ще не охуднули й не змарніли, поки батіг не порозбивав наші кістки. І поки нас не розділили.

— Звідси ми не втечемо, — похмуро сказав Сніп. — Забагато людей тут пішли б нас шукати, бо ще на нас не заробили і бо цього сподіваються. Кожен невільник намагається втекти на початку, поки ще має надію. Цей Мордосвин, чи як там його звати, мав рацію. Нас швидко спіймають, а потім нифлінґа фікі-фікі амітрай і ча-ах.

— То що ж робити? — запитав я. — Нас продадуть різним людям у різні місця, а як тоді ми знайдемо один одного в цих диких горах? Навіть якщо вдасться втекти?

— Той, хто втече першим, повинен знайти й звільнити інших, — запропонував Н'Деле.

— А як він їх знайде, якщо його самого переслідуватимуть?

— Ми вивідники. Нас усе життя переслідують. Такий фах.

— Мушу йти на північ, — сказав я. — Така моя доля. На північ, до моря. Коли я звільнюся, попрямую туди. Зустріньмося на північ звідси, на березі моря, якщо раніше не вдасться знайти один одного.

— Не на всьому березі, — перебив Сніп. — Бо ми будемо чекати на відстані однієї ліги один від одного, аж допоки не постаріють наші онуки. Річки зазвичай стікають із гір. Зустріньмося біля гирла тієї, що тече найближче до цього поселення і впадає в море на півночі.

— Ми навіть не знаємо, чи є тут така річка. Нехай буде перше гирло від західного кордону цієї землі. То ми дозволимо себе продати?

— Нас ніхто не питатиме про нашу думку. А звідси, як я вже сказав, ми не втечемо. Але потім ми кудись потрапимо, до якогось власника. Можливо, це буде звичайне село, а не фортеця.

— Спочатку розкажу вам, як буває з невільниками, — неочікувано озвався Аліґенде. — У нас у Кебірі було так, що люди з різних родів і родин дуже часто хапали одне одного в полон. Війна, сварка, ворожість, що завгодно. Будь-який кебіриєць міг потрапити в рабство з будь-якої причини. Деяких продавали за моря, а деяких лише іншим кебірийцям. Дійшло до того, що коли якийсь нхозі, король по-вашому, не мав грошей, то продавав своїх підданих. Бідні люди продавали власних дітей. Людина сама могла себе продати, якщо була бідною. Свекруха могла продати невістку. Брат брата. Це було божевілля. У нас були раби, які мали рабів, які мали рабів. Кожен комусь належав і кимось володів. Ніхто вже не міг сказати, про що йдеться. Так було за часів мого батька, і я сам це пам'ятаю, тому знаю про це так багато. Я розкажу вам, як воно є з рабами. Спочатку всі хочуть утекти й ні про що інше не думають. Тому в них забирають надію. По-різному. Батогом, голодом чи страхом. Удають, що уважно не пильнують, а коли ти тікаєш, вони ловлять тебе і б'ють. Карають так, аби не хотілося тікати. Часом когось убивають, щоб інші пам'ятали. Однак іноді вони використовують для цього імена богів: Суджу Кадомле або Іфа Гантерія. І ось цього треба найбільше остерігатися, бо якщо заберуть душу і заховають її, ти вже не будеш вільною людиною. Ніколи. Почуєш слово чи звук і слухняно впадеш ниць. Тому я кажу: ми повинні їх перехитрити. Перечекати. Терпляче працювати й не тікати, коли з'явиться можливість, тому що вони самі ці перші можливості створюватимуть. Протягом перших двох-трьох місяців тікати не можна. Хай заспокояться. Хай втомляться вас пильнувати. Вчити їхню мову. Працювати. Берегти сили та здоров'я. Підготувати собі шлях і точно знати, де ви знаходитесь. Пізнати країну та людей. І лише потім тікати. Я кажу: тікаймо через три місяці, якщо погода не зіпсується так, що це буде неможливо. Тоді тікаємо в першу теплу пору року. І рушаємо на північ.