Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 15)

Біль був жахливим, і мені здавалося, що рана пропалює моє плече навиліт і незабаром з'явиться на іншому плечі. Ньорвін дав мені кухоль холодної води й порадив вилити її на опік, але це допомогло лише на мить, а надіта знову сорочка завдавала ще більше болю. А потім ми повернулися до ятки, де Вальгарді відважував комусь відламок від плити солі. Той заплатив двома срібними монетами, і я зрозумів, що Н'Ґома Мпенензі мав рацію, вкладаючи гроші саме в цю приправу, бо в країні Людей-Ведмедів вона була дорожчою, ніж нассімські пахощі.

Вальгарді не сподобалося те, що почув, він трохи посперечався з Ньорвіном, але потім вибачився перед ним, наказавши стежити за яткою, і пішов сваритися зі старцем, де, схоже, нічого не досягнув.

Тож ми сиділи біля ятки, а Вальгарді надів нам на шиї залізні обручі з ланцюгом, радше для того, щоб було видно, що ми невільники, ніж з якоюсь іншою метою, бо замкнув їх тільки на шпильку. Покупців було небагато, здавалося, що вони лише зараз прибували до міста, і їх цікавила переважно сіль. Кілька разів хтось наказував нам піднятися з лави та зняти одяг, тому зрештою ми сиділи голі, прикриті лише накинутими на плечі капотами. Чоловіки грубо штовхали нас і мацали м'язи або зазирали в зуби, а жінки зовсім безсоромно щипали за сідниці й розглядали статеві органи, бо ці люди живуть зовсім як вовки й не відають нічого про хоч якусь скромність.

До вечора, однак, жодного з нас не продали, і ми почали боятися, що зараз загинемо. Але тоді прийшов Ньорвін і сів поруч на табуреті.

— Не треба ще переляканий, — оголосив. — Перша день ярмарок завжди мало людина, всі тільки сіль і сіль. Завтра краща день, краща купець, багато ґильдінґ, дуже багато людина. Купили зброя і матеріал, і пахощі. Тепер: що вміти добре?

Ми не знали, як на це відповісти, поки Ньорвін не відставив свого кухля й не почав удавати, що робить різні речі.

— Що вміти? Копати? Грати музика? Лікувати хворий, слабкий? Заспівати? Стріляти? Рубати мечем? Робити їдло? Взуття? Що вміти добре? Що вміти чоловік-дитина? Як називатися?

— Я Теркей, — оголосив я, вирішивши не називати свого кірененського імені. — І я різьбяр. Також умію грати на цинтарі та флейті, вмію писати й читати, — кажучи це, я показував руками різні дії, а Ньорвін дивився на мене з-над кухля.

— Грає музика, дуже добре. А що таке рузбяр?

Я вказав на один із наших вивідницьких мечів — короткий, злегка вигнутий ясарган, яким грався Вальгарді, та якого, здається, хотів залишити собі. Ясарган належав Снопу і носив покритий міддю невеликий знак «Блискавичного» тимену піхоти.

— Коваль? Робити ножа?

— Вмію, — кивнув я. — Але різьбяр робить оздоби на залізі. Вміє шолом, вміє панцир.

Ньорвін сказав щось Вальгарді, обидва з недовірою похитали головами, а потім він звернувся до решти.

Сніп, як і кожен кірененець, мав посвячення ремісника, але був кораблебудівником, що важко показати руками.

— Робити корабель? Кнар?

— Корабель великий, — пояснював Сніп. — Багато людей. Вмію, але добре роблю човен. Човен маленький, корабель великий. Розумієш?

— Шовен... — невпевнено повторив Ньорвін. — Мала шовен?

Сніп удав, що веслує, і закрутив навколо себе руками:

— Човен.

Ньорвін засяяв і вигукнув щось на кшталт «снек'я-мактар», вказуючи на Снопа, а потім пояснив Вальгарді.

Н'Деле і Бенкей не були ремісниками, але перед тим, як вступити до війська, Н'Деле торгував, як і кожен кебіриєць, а також обробляв землю і полював, але не був певен, чи будуть його навички корисними в цій країні, а Бенкей похмуро заявив, що робив багато речей, проте про багато з них волів би не розповідати. Врешті вирішили, що обидва полюють, Н'Деле вміє ловити рибу, а Бенкей — ремонтувати взуття й одяг, а також стріляти з лука, що, зрештою, вміє кожен солдат. Іще Ньорвін дуже хотів знати, чи Н'Деле вміє битися. Він розпитував про це в різний спосіб, але Аліґенде ухилявся від відповіді, оскільки ми домовилися приховувати свої бойові навички. Врешті з'ясувалося, що Ньорвіну йшлося про боротьбу і бій без зброї, тож Аліґенде визнав, що б'ється так собі, оскільки в його племені цього навчають кожного, навіть жінок.

Надвечір ми накрили ятку густою сіткою з пришитими дзвіночками, знизу застібнули ланцюгом, бо Вальгарді хвилювався про свій цінний товар, а потім нас відвели до комірчини за ґратами та дали цеберце з вареними зернами й трохи пива. Вальгарді також приніс нам якусь мазь із різким запахом у маленькому глиняному горщику, яка подарувала полегшення від ран, залишених клеймом.

Пізно вночі було чути співи та крики за брамою, де на лузі розташувалися зі своїми возами ті, хто прибув по сіль, і багато людей ще вешталися по гостинцю, де біля столів гуляли мешканці фортеці й купували у них пиво у глеках, дорого платячи за це міддю. Я також бачив, що деякі дівчата від прибулих ішли з купцями, якщо ті платили їм сіллю, хоча виглядали як знатні господині, й ніхто цьому не дивувався, бо обидві сторони вважали, що уклали вигідну угоду.

Наступного дня вийшло сонце, і стало трохи тепліше, хоча час від часу дув холодний вітер. Ми ж не мусили працювати, лише сиділи на лаві в ланцюгах. Того дня прибуло набагато більше покупців, і всі ятки були оточені натовпом. Увесь час найохочіше купували сіль, і я помітив, що її ціна зростає.

Купці також це бачили й почали сваритися, перегавкуючись між собою жорсткими словами, які звучали так, ніби хтось кидав об скелю мотком ланцюга, а покупці кусали вуса під час оплати й часто хапалися за руків'я меча. Вони також брали інші товари, причому найчастіше купували приправи, але інші речі також викликали інтерес. Пахощі та ароматні олії найохочіше купували жінки, але брали й чоловіки, обережно переливаючи їх у маленькі металеві пляшечки й ставлячи на ваги, відміряючи плату в чистому сріблі.

Якийсь старий задешево купив мою палицю шпигуна. Я знав, що це моя, бо в ній ледь чутно поклацувало сховане лезо списа, а старий, мабуть, вирішив, що палиця тріснута, і виторгував її за безцінь. Коли я це побачив, мені стало невимовно прикро. Не злічити, скільки разів зброя, схована в палиці, врятувала мені життя, і я дуже її полюбив. Мандрівник із палицею міг вільно пересуватися країною Праматері, де все заборонено, і ніхто навіть припустити не міг, що він озброєний. Також значно частіше нам наказували вставати й оголюватися, нас задумливо обмацували, але здавалося, що Вальгарді просив за нас надто дорого. Вони з Ньорвіном нахвалювали наше здоров'я, силу й надзвичайні вміння. На їхню думку, я, здається, вмів кувати магічну зброю, як у казках, і до того ж найпрекрасніше у світі співати; Сніп був мало не королівським будівничим кораблів, Н'Деле — взагалі казковим магом з Кебіру й майстром кулачного бою, а Бенкей залишався чудовим мисливцем і лучником, якого світ іще не бачив, і який влучає в ластівку на льоту.

Завдяки цим нахвалянням нас обмацували набагато частіше, і за якийсь час ми всі почувалися так, наче нас побили палицями. Постійно доводилося вставати й сідати, але крім цього мало що відбувалося.

Наближався захід сонця, однак нашу четвірку не відправили до клітки. Я відчув сильний страх, хоча шанси, що нас уб'ють після двох днів, усе ж здавалися малоймовірними. На гостинці все ще було багато людей, грала музика, й торгівля йшла повним ходом, а на прилавках ставало все менше плит солі, незважаючи на надзвичайно високі ціни. До Вальгарді підійшли двоє чоловіків. Один із них був місцевим, кремезним і бородатим, із рисами моряка, проте зовсім лисим і дуже низького зросту. Він був набагато меншим навіть за мене і Бенкея, я ще не бачив тут чоловіка такого маленького зросту. Другий, навпаки, був великим, із випнутим животом і значно вищим за інших моряків. Він ходив напівголим, носив лише шкіряний пояс та взуття і виглядав як нассімець. Волосся на голові мав виголене, залишився тільки пучок на маківці, а навколо рота росла округла борідка. Його зап'ястя прикрашали шкіряні браслети, інкрустовані залізом, а у вуха були вставлені великі сережки. Вони деякий час торгувалися з Вальгарді, показуючи то на гроші, то на нас на лаві, але незабаром з'ясувалося, що вони не збираються купувати невільників.

Надійний Ньорвін відразу пояснив нам, у чому справа.

— Вони хотіти, щоб Чорний Урфа побив кабір-людина. Пропонувати багато ґильдінґ. Вальгарді погодитися. Теж дати ґильдінґ. Тепер дуже потрібно, щоб кабір-людина дуже биття того Чорний Урфа. Биття до лежати, тоді Вальгарді тішитися. Дати кабір-людина м'ясо, пиво й пів десятина ґильдінґ. Якщо кабір-людина лежати, Вальгарді дуже сумний. Погано для всіх амітрай і кабір-людина. Продати дешево. Якщо хтось купити дешево, то не дбати. Весь важкий робота і багато биття, колоти камінь і рубати дерево. Мало їжі у хтось дурний. Аж всі швидко померти і не побачити свобода, тільки лежати десь у багнюка, мертвий і сумний.

І так сталося, що Н'Деле мусив вийти в центр і стати навпроти великого нассімця, що ревів, як бик, пускав піну з рота, тупотів і викочував очі. Навкруги утворилося коло глядачів, усі кричали й то показували одне одному гаманці, то стискали біцепси. Ці люди люблять бійки, але ще більше люблять закладатися. Ми швидко стали для всіх розвагою. Було визначено територію для бою, у кутах поставили лампи на триногах, намітили коло і посипали його тирсою з мішка.