Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 89)
Ще один рев з таким же мізерним результатом. Драккайнен почав нервово розстібати ремінці чохла.
Однак у цей момент щось почало відбуватися. Повітря навколо Бондсвіфа згустилося, камінь закрутився швидше. На ньому з’явилися електричні розряди й іскри.
— Ти — ніхто, Ван Дікене, — голос Бондсвіфа звучав, немов шепіт, але потужний шепіт, здавалося, що самі гори його видають. — Ніхто й нізвідки. Ти нічого не розумієш. Ти — немов капризне дитя, яке знищить і підпалить усе заради самого нищення. Навіть твоє ім’я нічого не значить. Це тільки пердіж. Я йду, бо не хочу дивитися на твоє творіння. Мене переповнює огида. Я йду, бо настав мій час.
Блискавки оточили старого короною розрядів.
— Досить! — сичання Ван Дікена вперіщило, як батіг. Блискавки навколо каменя зникли. Обидва Ведмеді роззирнувся безпорадно й дещо занепокоєно. Його диск перестав обертатися.
— Здохнеш, коли я тобі дозволю, — крикнув Ван Дікен. — Твоя свідомість нічого не варта в порівнянні з моєю! Спочатку я витисну з тебе кожну так звану пісню богів! Кожну дрібку сили! Лише тоді я дозволю тобі здохнути.
Здавалося, що Бондсвіф хотів би ворухнутися, але не може. Виглядав так, ніби зрісся зі своїм диском. Навіть з висоти виступу було видно, що він стривожений. Його стоїцизм раптом кудись зник. Обидва Ведмеді був нажаханий.
Драккайнен витягнув спис із чохла, відкинув біле хутро, яке його маскувало, зірвався на ноги й розбив глиняну ослону об скелю.
—
Усе це разом тривало секунди дві. Ван Дікен нажахано кувікнув, його голос розлився над рівниною, як скрипіння величезних дверей. Він обернувся до брами замку, вже знаючи, що не встигне, спис уже робив поправку на його рух, уже повертав плавною дугою, як самонавідний снаряд, волочучи косу діамантового пилу.
— П’ять... — Драккайнен почав задоволено відраховувати. — Чотири... Бажаємо приємного... Ox,
У цю мить Бондсвіф підняв руки і з лютою втіхою загорлав. Спис Бовдурів раптом загальмував, задираючи вістря, різко розвернувся, розмазуючи магічний пил віялом у повітрі, й прошив Бондсвіфа Обидва Ведмеді наскрізь.
Драккайнен стояв скам’янілий, стиснувши кулаки й вищиривши зуби, дивився, як пробитий списом старий Пісенник несподівано розжарюється, як зварювальна дуга, й вибухає снопом веселкових іскор.
Вуко прийшов до тями лише від лютого реву Ван Дікена, що розлився горами, як відгомін землетрусу.
Над фортецею Шпичаків виросла чорна, веретеноподібна хмара, вируюче торнадо. Прямо під нею стояв Ван Дікен із задертими вгору руками й хижо ревів, і його рев зливався зі стугоном урагану.
Натовп під замком у розпачі розбігався, ніби дрібні кульки, висипані з коробки.
— Забираємося! — загримів Драккайнен. — Валимо! Бігом!
Вони з’їжджали, як ошпарені, ранячи долоні канатами, коли з вируючого над фортецею торнадо ударив пучок блискавок, бомбардуючи узгір’я. Змія срібної плазми з сичанням кидалася на вершину, з гори спадало каміння, на карабінах канатів розцвіли вогні святого Ельма. Вуха роздирали гуркіт і тріск.
— Уперед! — горлав Драккайнен унизу, коли вони з’їхали й на голови їм серед кам’яних уламків упав палаючий канат. Він не чув власного крику. — Нахилити голови! Подалі від дерев! Це лише блискавки!
У раптовій пітьмі щомиті мигтіло ядуче електричне світло, дерева навколо них палали, раз у раз стаючи ціллю блискавок.
— Уперед! Уперед!
Блискавки вдаряли систематично, розносячи все на друзки, але не поцілили нікого з командос. А потім Ґрунальді прилетіло уламком скелі прямо в голову, і він упав на ходу, залитий кров’ю, що була абсолютно чорною в сяйві блискавиць. Драккайнен підняв його з землі, перекинув собі через плече. Ударила ще одна блискавка і ще одна. Каптан на спині Ґрунальді загорівся. Вуко скинув друга на землю, прокотив по підталому снігу й потягнув далі. Ґрюнф зі смішним непотрібним луком у руці біг за ними спиною, намагаючись їх обох прикривати, ніби можливо було стріляти по блискавках.
— Де ці срані коні! — верещав Ґрюнф.
— Ґрунальді, не здихай,
Блискавки й далі бились об землю і скелі, каміння зі свистом шмигало в повітрі, але торнадо залишилося позаду.
Вони брели підтюпцем, по-пияцьки, підтримуючи Ґрунальді, який валився з ніг. Над ними гуділа темінь і гриміла буря.
Коней вони побачили трохи далі, на дні невеличкої котловини. Стояли там, укриті білими попонами, збившись тривожно в гурт. Поруч на залитому кров’ю снігу лежало кілька Людей Зміїв, ще кільканадцять стояло колом навкруги, з мечами в руках. Спалле й Варфнір стояли на колінах у заляпаних їхньою юшкою білих маскувальних костюмах. За обома стояло по Змію, приклавши леза до їхніх горлянок.
Драккайнен зупинився, як вкопаний, і опустив руки, впустивши Ґрунальді, який упав безсило, як мішок.
Ґрюнф Колюче Серце зупинився прямо за ним, з луком у руці й стрілою на тятиві.
Пару секунд вони мовчали.
Блискавки припинилися й западала важка тиша, аж дзвеніло у вухах, тільки звіддалік гуділо полум’я.
А потім повітря пронизав дивний звук, що нагадував оглушливий сталевий щебет чи регіт. Курликання залізного журавля.
Сокира пролетіла над горою і, перевертаючись у повітрі, жбухнула на них просто з хмар.
Ґрюнф штовхнув Драккайнена, звалюючи його на безвладне тіло Ґрунальді. Пролунав різкий хруст. Колюче Серце повалився на землю, з його спини стирчало лезо-півмісяць, оздоблене роззявленою пащею змії. Навколо людей на землі розлилася величезна червона пляма, що розтопила сніг, перетворюючи його у іржаве болото.
Драккайнен зірвався на ноги швидше, ніж упав, але було запізно. Запізно для всього.
— Ґрю-унф! — крикнув він, а потім вирвав із його тіла сокиру й жахливо завив: «Ван Діке-ен!», схопив зброю обома руками і жбурнув назад. Бердиш полетів у небо, його провели поглядом ті, хто стояли навколо. Здавалося, він повернеться саме туди, звідки прилетів, але сокира, обертаючись у повітрі, здійнялася вгору дугою й рухнула кудись у сніг, як звичайний мертвий шматок заліза.
— Досить цієї забави, — озвався парубок у чорному плащі, що стояв на чолі загону. — На коліна і руки на голову, диваки. Хіба що комусь кортить зустрітися зі Зміїним Жалом.
Він недбало відкинув плащ, відкриваючи поглядам обплетене тасьмою руків’я універсального розвідницького меча фірми «Нордланд Аеронаутікс».
— Залюбки, — процідив Вуко й вийняв обидва свої палаші. — Ще й як залюбки.
Хлопець дивакувато присів, а потім витягнув меча і рушив уперед. Забряжчала сталь і мономолекулярне лезо опинилось у лещатах перехрещених клинків палашів, а Драккайнен так угрів Змія головою в ніс, що той опинився на землі.
— Його взагалі не так треба тримати, — сказав Вуко. — Ну, давай. Ще раз.
Змій підірвався з землі, витираючи кров, що цівками текла по його обличчю, видав лютий свистячий рев і кинувся вперед, завдаючи кілька блискавичних ударів. Леза в руках Драккайнена замигтіли, як лопаті турбіни, задзвеніла сталь, і Вуко миттю відбив три удари підряд, обернувся навколо своєї осі, двічі розтяв хлопцеві груди, відрубав руку й перерізав по горизонталі живіт, випускаючи кишки. Нещасний Змій згорнувся калачиком і впав на коліна, не спроможний навіть скрикнути. Драккайнен стояв над ним, уже тримаючи свій шінобі кен.
— Один біс, — мовив він. І коротким ударом рубонув хлопця по шиї, відтявши голову.
А потім розвернувся до Зміїв, що стояли навколо котловини.
— Хто ще хоче стати героєм? — запитав. У нього був спокійний голос, але із закіптюженим обличчям і в білому костюмі, забризканому кров’ю, виглядав він страшно. Змії рефлекторно відступили.
— Хтось іще хоче бути героєм? — запитав він знову з ледь відчутною істерикою в голосі.
— Ти! — завив Змій, який стояв за Спалле, тримаючи дрижке лезо біля його шиї. — Кидай зброю, бо я його вб’ю!
Свист був коротким. Змій підскочив на місці й раптом геть безвладно випустив меча. Спромігся глянути вгору, на власне чоло, в якому стирчала сталева зірка і звідки лилися цівки крові, а потім, здивований, осів на землю. Спалле мотнув головою й лупнув його в обличчя. Досі ошелешений Ґрунальді, який щойно, похитуючись, стояв на колінах, опустив другу зірку й упав на бік. Водночас Варфнір схопив за зап’ястя Змія, який тримав лезо біля його шиї, другою рукою вчепився йому в комір, перекинув через спину і всадив вирваний у нього меч у груди, пришпилюючи до землі.
— Хто наступний?! — істерично завив Драккайнен, скочив на Зміїв і підніс меча. Принаймні так це виглядало. Троє воїнів, які стояли найближче, застигли нерухомо, після чого один несподівано впав, обертаючись навколо своєї осі, другий порснув кров’ю з рота й повалився безвладно, як мокра сорочка, а третій повис на руках тих, що стояли за ним, судомно хапаючись за чийсь каптан. Ті почали відступати. Спалле й Варфнір стали обабіч Вуко й тоді Змії кинулися тікати.
Спалле привів коней. Ґрунальді посадили по-звичному, даючи сповзти на шию скакуну й притримуючи з боків, Ґрюнфа Колюче Серце, стернового Атлейфа, перевісили через сідло.