Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 88)

Вони мандрували вкритим снігом Садом земних насолод. Їхали рядком, зі щитами на спинах, удаючи знуджений патруль. Але нікого не зустріли. Не видно було квітів, замерзлий фонтан і обліплені снігом лобстероподібні скульптури справляли ще химерніше враження, ніж під час його останнього візиту.

— Мають бути ще якісь принади під дахом, — буркнув він собі під ніс.

— Та гора... — несміливо озвався Спалле. — Виглядає абсолютно як гола баба...

— Так, — відказав Вуко. — Після війни приїдемо сюди на екскурсію, роздивишся. Зсередини. Але надто воно розрекламовано. Все під туристів ніби.

— Де вони всі живуть? — запитав Варфнір.

— З іншого боку долини і в наступній. У таких кам’яних будах, але туди ми навіть не потикатимемося.

А потім вони натрапили на дорогу. Широкий, протоптаний у снігу шлях зі слідами багатьох людей.

Драккайнен раптом застиг, стрибнув ногами на сідло й глянув назад.

— З коней, — прошипів. — Убік, у глибокий сніг. Повкладати коней і зробити замети! Зникаємо!

За кілька хвилин через рівнину проїхала величезна кутаста підвода на оббитих бляхою колесах, окута залізом, наїжачена сталевими шпичаками. Вона рухалась завдяки десяткам людей у обдертих каптанах і рештках хутра, які тягнули її, запряжені в дишло, підпихали спиці коліс і штовхали буду один поперед одного, падаючи і встаючи.

Короб воза був розписаний кольоровими, хоча й понурими примітивними малюнками сонця, яке пожирають змії, і двох місяців.

Погонич на козлах був повністю закутаний у кошлату шубу, його голова була обмотана картатим шарфом так, що виднілась тільки щуряча пика. Він тримав довгий батіг з купою ременів, прикрашених на кінцях важками.

За підводою крокувало кільканадцять крабів, потім кілька вершників у вишуканих, хоч і ледь поіржавілих сегментарних латах, хтось навіть тримав абсолютно недоречні тут турнірні списи.

Конвой перетнув долину й запанувала тиша, яку переривало лише каркання ворон.

Минуло ще трохи часу, перш ніж вони обережно виборсалися з-під снігу. Ґрюнф вивів з-за пагорба змерзлих знервованих коней у попонах, вкритих снігом.

— Що це було?! — запитав обурено Ґрунальді.

— Так виглядатиме світ, якщо ми програємо, — безжально пояснив Драккайнен. — Здається, наш чарівник саме повернувся додому. Принаймні так я сподіваюся.

Вони повернули в бік долини й почали дертися між скель біля підніжжя гори.

— Зараз скоротимо шлях, — пояснював Вуко. — Тут за цією горою є місце, яке він називає Музичним пеклом. Оце був Сад насолод. Важко це описати, але так Дієвець перетворює Зміїв на те, з чим ви маєте справу. Страждання й насолода поперемінно. Зараз розділимося.

Він відламав суху гілку й відірвав від неї невеличкі палички, а потім із двох зубами здер кору, залишаючи світлі кінцівки.

— Ті, хто витягне світлі, підуть з кіньми туди, на північ, приблизно тисячу кроків. Знайдіть пусте відлюдне місце і сховайтеся. Не розпалюйте вогнища. Чекайте. Це може тривати й кілька днів. Якщо ми прибіжимо так, ніби за нами женуться всі демони світу, готуйте коней, бо це значитиме, що так воно і є. Тягніть палички.

Він простягнув до них кулак, з якого стирчали патички. Вони одночасно потягнулися за ними.

— Спалле й Варфнір залишаються з кіньми, — ухвалив Вуко.

— Знову! — буркнув злий Спалле. — Спершу вивихнута стопа, а тепер патичок.

— Не нарікай, — відповів Драккайнен. — Тут немає кращої чи гіршої роботи. Усе однаково паршиве. Беріть зброю й канати. Нас чекає підйом.

Сніг став густішим.

— O, Tenenbaum, о, Tenenbaum, ta da ti, da, da, da, daa, — почав понуро наспівувати Вуко, розплутуючи бухту канату.

Спалле й Варфнір відвели коней, бурмочучи щось під ніс, і вже за кілька кроків злилися зі снігом, наче привиди завії.

— Ліземо по черзі. Перший зупиняється на кінці каната і страхує того, хто нижче. Ті, хто внизу, стежать із луками, щоб ніхто не припхався. І так по колу. Поки я йду першим. Це не надто складне узгір’я.

Фортеця, звана Шпичаком, вирувала із гуркотом, розмішуючи сніжний замет, обертаючи косами, розмахуючи маятниками й розрізаючи повітря колесами. Відчувалося, як від неї б’є вітром.

— Що це таке? — видихнув Ґрунальді з невимовним жахом. — Що це взагалі таке?

— Лігво чарівника, — сказав Вуко понуро, розкладаючи товсту шкіру на снігу і влягаючись на животі. Спис у чохлі поклав перед собою. — Він би змастив це все чи що, оглухнути ж можна. Не стирчи на фоні неба, старий. Знайдіть собі зручні затишні місця з хорошою оглядовістю і тримайте луки напоготові. Ваша робота полягає в тому, щоб мені ніхто не заважав. Добре закутайтесь і випийте по солідному ковтку оцього. Обережно. Воно пече.

— Що це? — важко видихнув Ґрунальді.

— Сливовиця. Найкраща. Далматинська. А тепер підготуйтеся до довгого чекання.

— Він в оцьому живе? Де?

— Воно складається так, як йому заманеться. Це Дієвець. Я ж вам казав.

— Звідки мені було знати? Зазвичай же щось дофантазовують, щоби було цікавіше.

— Що тут іще, ріски materinu, може бути цікавіше? Ти з дуба впав?

Вони чекали.

Мороз пробирав до мозку кісток, але принаймні їх присипав товстий шар снігу.

— Не засинайте, perkele, бо не прокинетеся!

Це тривало кілька годин, але годин, що тягнулися вічність. Вони лежали, закутані в хутряний одяг і вкриті маскувальними комбінезонами, але холод запускав свої пронозливі мацаки в носки черевиків і за коміри. Що гірше, на виступі, на якому вони причаїтися, дуло. При чому дуло люто.

Та все ж через пару годин щось почало відбуватися. Спершу було видно, як звідусіль надходять Люди Зміїв. З вершини вони здавалися маленькими, ніби мурашки, що тюпали довгими вервечками до свого мурашника, вируючого залізного замку, і стягували туди соснові голки.

Вони сходилися з півгодини, і зрештою на безпечній відстані від замку утворили буро-чорний півмісяць, ніби хтось сипонув на сніг жменю маку.

А потім знову під’їхала підвода. Інша, хоча також страшна й кутаста, окута залізом і наїжачена шипами. На цій не було малюнків на боках, вона була понурою, іржаво-чорною. Підкотилася під замок і зупинилася.

З натовпу почувся віддалений гамір, схожий звідти на шум моря.

— Не спите?! — запитав Драккайнен. — Що там видно?

— Чисто, — прохрипів Ґрюнф.

— Нікого, — підтакнув Ґрунальді. — Тільки я не відчуваю ніг.

— Рухай пальцями в черевиках, — порадив йому Драккайнен, розстібаючи чохол Списа Бовдурів. — Якщо нам пощастить, це падло вилізе. Цей натовп, здається, саме тому і прийшов.

Він трохи підповз уперед і визирнув.

Фортеця Шпичаків почала змінювати форму. Деякі елементи сповільнювались, інші зупинялися, зубчасті колеса з глухим гулом сталі вгризалися одне в одне, переміщались якісь засуви й штоки. Попереду розкрученої шипастої астролябії завбільшки з офісний центр почав будуватися поміст із круглим подіумом на кінці. Поступово, фрагмент за фрагментом, з гуркотом і скреготом заліза.

— Чудово, paskiainen, а тепер виходь... — процідив Вуко, присовуючи до себе спис. — Ну давай, ходи до татка...

Віз також заскреготав, потужні засуви роз’їхались і наїжачений колючими нютами люк попереду, схожий на пандуси поромів, опав додолу.

Він почув гуркіт безлічі підкованих черевиків, а потім побачив, як понад десяток Зміїв тягнуть ланцюги.

— Привезли йому дракона, — здогадався він. — Нарешті він їм вдався, падло.

Але це був не дракон.

— Jebem ti dušu... — пробурмотів шокований Драккайнен.

Ланцюги були прив’язані до сітки, а сітка тримала круглий кам’яний диск, який весь час обертався навколо осі, сунучи над землею, немов судно на повітряній подушці. На камені сидів худий, як дервіш, старий, схожий на мавпу. Сидів, схрестивши ноги, сперши руки об коліна і звісивши голову, й обертався.

— Perkele... — знову процідив Драккайнен. — Бондсвіф?! Обидва Ведмеді?!

Замок загуркотів востаннє і на помості з’явився Ван Дікен. У тому самому довгому плащі й із зачесаним назад волоссям, що лисніло, як вороняче крило. Він спирався на величезну сокиру з двома клинками і держалом, обплетеним зміями, що розтуляли свої пащі на лезах.

— Нарешті ти скористався моєю гостинністю, Бондсвіфе! — голос Ван Дікена загримів, немов із динаміків на стадіоні, й луною покотився по горах. Він простягнув долоню й пальцем показав на старого, який продовжував обертатися.

— Погляньте на нього! Погляньте на останнього Пісенника! Того, хто сидів у печері під Горою Стогону й мав сміливість насміхатися з мене! Насміхатися з моєї роботи! І де він тепер?!

Натовп заревів, але без підсилювачів це був просто шум. Нічого особливого.

— Де твоя міць, Бондсвіфе?! На цій землі аж до моря є тільки один Дієвець! Тільки один той, що дає владу Зміям! Тут немає місця для таких боягузливих свиней, які не спроможні нічого вдіяти! Нічого! Ти можеш лише крутитися на цій своїй таці й прагнути нірвани!