Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 90)
— Ніхто не лишається... — прошепотів Драккайнен, витираючи сльози, що котилися закіптюженим лицем.
— Ми ж його хоч убили? — запитав Спалле.
— Ні. Там був іще один Пісенник, який хотів померти. Він спрямував Спис на себе.
— Це недобре.
— Так.
— Що тепер? — запитав Варфнір.
— Тепер, — хрипло відповів Подорожній, — додому. Прямо на Землю Вогню. Не зупиняємося.
— А якщо хтось стане у нас на шляху?
— Не зупиняємося, — повторив Драккайнен, нахилився до піхов свого меча й очистив їх снігом.
Вони гнали, як шалені, вже не дбаючи про маскування. З-під копит бризкав лід і клуби снігу, коні порскали парою. Навпростець.
На Землю Вогню.
Позаду весь час скаженіла буря, величезна чорна хмара, здійнята гнівом Ван Дікена, вирувала над долиною, зблискуючи пучками блискавиць. Грім безперервно тріскотів десь за їхніми спинами, блискавки спалахували раз у раз, трощили дерева й узгір’я не розбираючи, хаотично й випадково. Очевидно, Пісенник не знав, звідки прилетів Спис, або просто метався в сліпій люті.
Ймовірно, він не панував над власною бурею.
Вони не зупинялись. Як і було наказано.
Навіть коли на дні якоїсь долини наскочили на групку розгублених Зміїв, що витягали віз із замету, просто пролетіли по них, під виск і свист заліза. Відтята рука й голова покотилися в сніг, залишився тільки перехняблений віз і чорно-червоні покручені тіла, що звивались і дрижали в іржавій твані.
Кілька разів вони залягали в якихось закамарках і перечікували, засипані хурделицею, тулячись навколо непритомного Ґрунальді й Ґрюнфа, загорнутого у власний плащ, що як лежав, перевішений через спину коня, так і затвердів зігнутий навпіл.
У пастку втрапили десь на дні чорної, немов смола, зимової ночі, серед снігу, що великими клаптями сипав із неба, десь уже практично на кордоні з нічиєю землею. Дослівно на відстані простягнутої руки від Землі Вогню. Принаймні так здавалося.
Зміїв було небагато, до двадцяти максимум, але їм вдалося оточити їх у невеликій котловині серед скель.
Цього разу вони попалися. Можливо, Ван Дікен ще навіть не попередив Зміїв. Можливо, це був звичайний штурмовий загін. Але Люди Вогню й так обрали найкоротшу й найлогічнішу дорогу на інший бік гір. Можливо, вони були не перші, хто втрапив у цю пастку.
Але вони втрапили.
Зрозуміли, що проходу немає, лише коли перед ними виросла натягнута сітка, а навколо почали падати смолоскипи.
— П’ятеро з луками вгорі, навпроти, — процідив Спалле. — І ще принаймні кілька зі списами.
— За нами так само, — повідомив Драккайнен.
— Що тепер?
— З коней.
— Не здамося!
— З коней! — повторив Драккайнен і розшнурував маскувальну капузу, випускаючи клуби пари.
— Ми можемо або збитися спинами один до одного, — поволі і спокійно сказав Варфнір, — або розсіятись і спробувати щастя по одному й пішки. Але щось мені здається, що нас тут перестріляють.
— Вітання від Змія, собаки! — пролунало десь згори. Перша стріла з глухим шурхотом врізалась у замет, здійнявши фонтан снігу.
— Покладіть коней. Накрийтеся щитами і лежіть обличчям до землі, — голос Драккайнена був незвично спокійним і ніби відсутнім. — Просто лежіть і не рухайтеся.
— Що ти хочеш робити?
— На землю! — просичав Вуко. Він поліз за пазуху й вийняв кілька зморщених, як родзинки, ягідок, що в темряві мжичили миготливим блиском веселкових іскор. — Не вставайте, поки все не закінчиться.
Він зняв каптур, кинув ягоди в рот, поправив меч на спині й вийняв обидва палаші. Ртутно-веселковий відблиск з’явився у нього в очах спершу у вигляді плямок, що плавали без якогось порядку, потім — як однорідне жахливе сяйво.
— Зброю на землю й на коліна! Не лягати, сцикуни! — відлунювало від стін байраку.
— Цифрал, давай, — прошепотів Вуко.
— Ти впевнений? Щоб потім не жалівся...
— Пускай мене в хід, Цифрал! Хай буде, що буде.
Усе нові смолоскипи падали навколо них із сичанням, креслячи в повітрі смуги, як метеори.
Вуко розкусив і проковтнув ягоди, відчуваючи, як дивний шипучий присмак вдаряє у ніздрі і мозок. Йому здалося, що сніг набув кольору крові, що байрак укутало червоне світіння.
Їх угледіли з наріжної вартівні. Спочатку тріумфально затрубили з рогів, загукали хором і загупали по щитах. А потім усі побачили, як вони їдуть ступою, нога за ногою, побачили замість вершника перевішений через сідло клунок і безпорадну постать, що хиталася поруч, змучені сірі обличчя решти, маскувальний одяг, заляпаний кров’ю.
Вітальні вигуки стихли.
Прибулі мовчки під’їхали під частокіл і стали, як вкопані.
На озері гойдався корабель. Удвічі довший і вищий від скупчених в укріпленій пристані вовчих суден. Ба більше, він весь сяяв і мигтів, немов скульптура з льоду, навіть здавався напівпрозорим. На кормі був ахтер-кастель, трохи схожий на ті, що будували на кораблях Людей Вогню, але цей мав тільки одну щоглу й дивакуватий задертий ніс із настовбурченим штевнем, увінчаним драконячою головою. Виглядав корабель страхітливо, здавалося, що він світиться дивним зеленуватим блиском. Його корпус оточувала велика крига, на якій лежало кілька тіл.
— Що це таке? — прошепотів Спалле.
— Не знаю, — відказав Драккайнен. — Але нічого хорошого.
Ворота поселення обережно прочинилися, коли вони під’їхали, вояки вибігли зсередини й прикрили їх стіною щитів з боку озера й страхітливого корабля, який стояв на воді нерухомо й беззвучно, ніби вичікував.
— Він з’явився вранці, одразу, як ви поїхали, — сказав їм Атлейф після привітання, коли вони вже сиділи в великій залі, дрижачи від виснаження. — Він одразу стояв на озері. Ніхто не бачив, як він приплив, і ніхто з нього не сходив. Схоже на те, що він порожній. Лід іще не скував озеро, але корабель прибув із власним холодом. Крига тримається лише навколо нього. Спершу ми до нього гукали, але це нічого не дало. Троє наших підпливло човном і стало на лід, але вони тут же попадали, щойно підійшли ближче. Ґері й Ґеральді, батько й син. І ще Оронфір Дощова Тінь. Тепер лежать там, геть порослі квітами з льоду й ніхто не може забрати їхніх тіл. Люди, які колись попливли у невдалий похід, розповідали потім про острів, на якому живе Пісенник. Острів, на якому ростуть крижані дерева й кущі. Там ніби були такі кораблі. Але ми не знаємо, що це значить. З Крижаного Саду мало хто повернувся.
Драккайнен якусь мить мовчав, пальцями пестячи срібний келих із гарячим медом.
— Що з Ґрунальді?
— Житиме, якщо досі не вмер, — відповів чоловік, що сидів біля Атлейфа. — Часом прокидається і блює. Трохи марить, але ніби впізнає людей. Це хороший знак.
— Корабель з’явився того самого дня, як ми від’їхали? Не пізніше?
— Я ж кажу. Того ж дня на світанку.
Вуко стояв на краю помосту й дивився на корабель. Величезне, скляно-зеленувате судно гойдалося на воді, крига трохи підтанула, залишилась тільки серповидна коса, на якій лежали тіла.
— Це твоя робота, Ван Дікен? — прошепотів він. — Тобі здавалося, що я скандинавець, тому ти прислав мені дракар із льоду, так? Ти торочив щось про нібелунгів. От тільки це не в твоєму стилі. Ти ж знав, що я не сяду на нього. У твоєму стилі Босх. Я не бачу тут твоєї руки. Ти обожнюєш наркоманський сюрреалізм і голландських майстрів
— Ти ж не збираєшся туди лізти? — запитала Цифрал. — Це пастка.
— Яка ж це пастка?
— Щось хвилююче. Як блешня на кінці волосіні. Щось, що прикує увагу того, хто шукає відповідей і не знає, що робити далі.
— Я справді не знаю. Спис зник. Ван Дікен живий. Колюче Серце загинув, рятуючи мені життя. Поразка.
— Ми живі. Решта також. Ти втратив одного, але двоє повернулися. Могло бути гірше.
Драккайнен підвівся і поглянув на воду. Вона мутнішала, ніби по ній розповзався молочний опар. Довгою смугою від помосту й до борту корабля. Поверхня вкривалася голками льоду, що хаотично плавали й складалися в візерунки на воді, перетворювалися на тоненькі пластинки, поєднувались між собою у лискучу верству.
А потім поверхня раптом замерзла з мелодійним кришталевим тріском, з’єднуючи поміст із кораблем стежкою льоду. Морозяний подмух ударив Вуко в обличчя.
— Вуко, ні... — попрохала Цифрал.
Драккайнен сів на краю помосту й обережно поставив підошву черевика на свіжий лід. Шкорина ледь затріщала, але витримала.
— Не роби цього, це справді дурість, — повторила Цифрал.
Він мовчав і обережно робив крок за кроком, пускаючи ротом величезні клуби пари.