Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 91)

Фея пурхала біля його голови із затятим обличчям, супроводжуючи його в понурій мовчанці, поки він підходив до борту й обережно піднімав лежачих людей. Задубілих, укритих кошлатим інеєм, немов срібним мохом, з якого стирчали невеликі крижані квіти з делікатними пелюстками й листочками, що кришилися від його дотиків.

Він тягнув одного за другим, застиглих у дивних викручених позах, легких, як пусті шкаралупи, й переносив на поміст.

Потім стояв над ними, гріючи руки під пахвами, й замислено дивився на корабель. На штевень з головою крижаного дракона, щелепа якого нагадувала вищирені бурульки, а очі були вузькі, як у змія. Тіло потвори вкривали складні переплетіння в’юнких узорів.

Зненацька почулося дивне рипіння й вуста одного з трупів розтулились, випускаючи хмарку пари. Вуко скам’янів, зустрівшись поглядом із блідими замороженими очима, припорошеними інеєм.

— Гидко? — пролунав химерний голос, ніби потріскування розколотого льоду. Голос, що промовляв англійською. — Атож, можна збридитися, — голос монотонно вів далі, ніби щось читав. — Проте, якщо вам не бракувало мужності, ви зізнавалися собі, що моторошна відвертість того виття будить у вас ледве вловний відгомін, неясне передчуття, що у ньому приховане певне значення — значення, яке ви, не такі вже далекі від мороку перших століть, цілком здатні осягнути.

— Хто ми..., — озвався другий, скручений бубликом, так само вкритий сріблястим мохом і так само мертвий, — ...ті, котрі забрели сюди? Чи поталанить нам упокорити цю дичавину, чи вона упокорить нас? Яким великим, неохопно великим було те безмовне, а може, й глухе щось[5]...

Драккайнен ошелешено стояв і слухав, але тіла більше не озивалися.

Він підняв перше з них і пішов до поселення.

Корабель безгучно гойдався на воді, а дракон на носі свердлив своїм зміїним поглядом спину розвідника, що віддалявся.

Бенкет скромніший, ніж зазвичай у таких випадках. Ми дуже часто п’ємо на пам’ять про Ґрюнфа й довго дебатуємо, що робити далі.

— Зрештою знайдеться вихід, — кажу. — Я саме збираюся його знайти. Ви поки сидіть тут. Обороняйтеся. Пошліть за підмогою до інших людей. Кажіть їм, що Ван Дікен не зупиниться на Землі Вогню. Він піде аж до Зміїної Горлянки. Не передихне, поки не підпалить усього світу. Щоб убити такого Пісенника, треба більше пісень і потужніших Пісенників. Я привезу рішення. Обороняйтеся. А якщо не можна буде інакше, сідайте на кораблі й пливіть звідси. Пісенник на ймення Аакен — це моя справа. Я прибув сюди, щоб його вбити, і зроблю це. Це все, що я хотів сказати.

— Чому в твоїх словах мені вчувається прощання? — питає Атлейф. — Ти — розумний чоловік. Ти маєш знати, що часом такі складні справи, як та, за яку ви взялися, не вдаються. Пісенник не загинув. Йому пощастило. Може, саме це й значить бути Пісенником, не знаю. Але ви повернулися. Загинув Ґрюнф, мій стерновий, але тільки він. Тільки він один. Ми оплакуємо його, хоча могли б нині оплакувати вас усіх. Ви знали, що так може бути. Воїн повинен уміти справлятися з поразкою. Твій дім серед Людей Вогню, Ульфе. Ти тут серед своїх. Ми не насміхаємось над відважними, яким не пощастило. Ми — орачі моря. Нам відомо, що неможливо щоразу перемагати.

— Ти чуєш у моїх словах прощання, бо я справді прощаюся, — відповідаю. Почуваюся я жахливо, ніби кидаю їх. — Не назавжди. Я повернуся сюди, у Дім Вогню. Повернуся і звільню вас від триклятого короля Зміїв. Я здогадуюсь, що таке цей порожній крижаний корабель, який стоїть на озері. Я впізнав штевень із головою дракона. Знаю, що його прислали за мною. Тому завтра вранці я зійду на крижаний борт. Я мушу. Тут, на Землі Вогню, вже немає пісень, їх забрав собі король Зміїв. Але вони є за морями. Може, і в тому Крижаному Саду. Тому я попливу й знайду таку пісню, яка подолає Ван Дікена. А тоді повернуся. Якомога швидше.

— Якщо його прислав не король Зміїв, — мовить Атлейф, — то з Крижаного Саду не повертаються. Це прокляте місце, воно пожирає людей.

— Такі місця ні по кого не висилають кораблів, — кажу я. — Його вислала людина. Вона промовила до мене словами старої книги. Старої пісні про того, хто опинився серед далеких лісів, оточений дикими людьми, й вирішив стати між ними богом. А потім збожеволів, бо людина не здатна бути богом. І ти сам сказав, що дехто повертається. Ґрунальді повернувся, наскільки мені відомо.

— Це безумство! — вигукує хтось.

— Усе, що зараз діється зі світом, це безумство.

Ранок надходить імлистий і якийсь брудний, насувається легка відлига. Туман клубами збирається над почорнілим важким снігом.

Я виходжу поперед браму, ведучи Ядрана й несучи на плечі зібрані клунки. Ворота відчинені, на пляжі натовп. Усі мовчки дивляться на мене.

Я йду серед простягнутих рук. Стільки передпліч і потилиць, які треба потиснути, стільки здушених у горлі слів.

Крижаний корабель стоїть інакше, ніж учора. Учора він стояв боком до пляжу, а сьогодні вранці — кормою до пристані. Між дошками помосту й бортом знову пролягає блискучий крижаний трап. Однак від корабля вже не віє холодом, сяючий лід трапу нагадує скло і не тане під теплом долоні.

Ядран пирхає й штурхає мою руку носом. Я гладжу його шию.

— Ти не мусиш сходити на дивний корабель, — кажу я йому. — Можеш залишитися в стайні Людей Вогню.

— Ядран і Вуко разом, — дудонить він уперто.

Окей, разом.

Ідемо.

Я чую тупіт кроків на дошках, обертаюся й бачу людей, які надходять від садиби, тягнучи якісь міхи й бочки. Попереду ідуть Спалле й Варфнір, нав’ючені клунками, обидва зі зброєю, луками й усім спорядженням. Ведуть коней. Вони хочуть, щоб я попрощався з їхніми кіньми?

— Що таке?

— Ото, — Спалле махає рукою в напрямку юрби зі скринями, — то запаси. Що ти збираєшся їсти й пити в дорозі? А це наші речі. Ми пливемо з тобою.

— Ви збираєтеся зійти на крижаний борт проклятого корабля? Ви взагалі здуріли? Ми вчора спалили людей, які лише наблизились до нього. Невідомо, що буде. Може, він повезе мене прямо до короля Зміїв? А може, в крижане пекло? Я не дозволю.

— Учора ти казав, що пливеш. Що корабель промовляє до тебе словами пісні й ти здогадуєшся, хто його прислав. Ми — твій загін. Пісенник досі живий, а значить, ми не закінчили.

Я стискаю щелепи й не знаю, що сказати. Відчуваю ком у горлі.

— Але ж невідомо, що там зі мною буде.

Він тільки стенає плечима.

Коли я бачу Ґрунальді з обмотаною ганчір’ям головою, що тягне за собою сідло та якісь клунки, у мене опускаються руки.

— А ти куди? Ти маєш лежати й пити відвари.

— Хіба я корова, щоб лежати всю зиму? Я також із цього загону, яка різниця, що мені прилетіло каменюкою? Моя голова міцніша за каміння. Морська подорож піде мені тільки на користь. Зрештою, у мене є власні невирішені справи в Крижаному Саду. Не забувай, що я єдиний з вас, хто там бував.

Я обертаюся, коли хтось штурхає мене в щоку. Бачу смагляву руку, в якій на ремінці погойдується камінчик, і блиск сарнячих очей.

— Я відібрала в тебе амулет. А це значить, що я належу до загону так само, як вони. Я погодилася не йти в Землю Зміїв, але це інша справа.

— Ви подуріли?! Це вам не тур вихідного дня! Я навіть не знаю, чи дійду до корабля живим! Не дозволю!

Вони стоять стіною одне біля одного, тримаючи клунки, і дивляться на мене з тупою впертістю.

Я ще прощаюся з Атлейфом. Ми потискаємо один одному плечі й потилиці.

— Зроби щось, — бурчу я. — Ти тут стирсман! Це ж твоя сестра.

— Забери її звідси, — шепоче він мені на вухо. — Не треба з нею особливо цяцькатися. Я й так знаю, що з тобою їй буде безпечніше, ніж тут. Знайди шлях, — додає він.

— Boh, — відповідаю хорватською.

— Припини, — каже Ґрунальді. — Якщо ти можеш плисти й не вважатися божевільним, то й ми попливемо з тобою. Ми йдемо за тобою або тобі доведеться з нами битися. Кажу тобі.

Я кліпаю очима, обертаюся й іду, не промовивши і слова, тримаючи в руці кінський кантар. Це шок. Я вбив собі в голову, що попливу в невідоме сам, тільки в товаристві Ядрана, тож тепер не можу зрозуміти й усвідомити, що відбувається. Почуваюся переможеним. Хай пливе, хто собі хоче.

Ми ступаємо на крижаний трап. Він навіть не особливо слизький. Підіймається під кутом у напрямку відкритого люку в борту, просто в темряву. У цілковиту пітьму, в якій може чаїтися все, що завгодно. У саме серце пітьми. У її понуре серце.

Чую за спиною тупіт ніг і стукіт копит.

Вирушаємо.