Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 50)

Я прибув нізвідки, а моєю метою була подальша мандрівка в невідоме. Наказ мого батька, якого я не розумів.

Я зупинив дівчину, що проходила поруч, і запитав її, де шпиталь. Вона поглянула на мене великими фіалковими очима, в яких чаїлося здивування. За військовим звичаєм кірененок вона була вдягнена в чоловічий одяг, фіолетове волосся заплела позаду, але солідні випуклості під курткою не залишали сумнівів, з ким я говорив.

— Ти хто такий? — фиркнула вона, демонстративно кладучи долоню на руків’я кланового ножа. — Як можна не бачити, де шпиталь? І що ти хочеш від превелебного Морока? Гадаєш, у нього немає, чим зайнятися? Чому ти сам не візьмешся до роботи?

— Припини мене ганити, — огризнувся я. — Не твоє діло, хто я й чого шукаю. Я просто ввічливо запитав у тебе дорогу. Я — Стовп, син Списника, тохімон клану Журавля. А ти хто, щоб одразу на мене напосідати?

— Я — Вода, донька Ткалі, родом із клану Риби. І я не вірю, що ти тохімон. У тебе ж іще молоко на губах не висохло. Ти навіть ножа не маєш. І чому ти взагалі без волосся?

— Ти — зухвала, різка й невихована, — процідив я. — Найгірший тип дівчат. Тобі здається, що ти можеш будь-кого безкарно ображати. Триває війна. Мій батько загинув. Я — тохімон, але з мого клану ймовірно вцілів тільки я і ще одна людина. Ця людина зараз у лазареті. Я хочу з ним побачитися й перевірити, чи йому чогось не треба. Ми прибули лише вчора, тож я не знаю, де лазарет.

— Я тебе проведу, — сказала вона, прикушуючи губу. — Я не впевнена, але може, тут є ще якісь люди з клану Журавля.

— Де тут можна отримати якусь їжу? — запитав я, коли ми йшли вздовж возів.

— Ти навіть цього не знаєш? — запитала вона підозріливо. — Звідки ти взагалі взявся?

— Від розпитувань тобі буде мало користі. Ті, хто мають про мене знати, — Вузол, син Пташника, Ґніт, син Коваля, і Морок — знають. І хай тобі цього буде достатньо. Ти не можеш відповісти на просте запитання якось інакше, ніж іншим запитанням?

— Я просто не розумію, чому тобі не сказали, де взяти харчі?

— Хтось мав мені принести, — відказав я. — Так вирішили.

Вона знову закусила губу.

— Це був ти? У мене не було часу. У шпиталі десятки поранених. Не знаю, чому б це я мала носити їжу комусь, хто може сам по неї прийти.

— Тому що тобі загадали, — сказав я терпляче. — У цьому суть війська. Власне тому від дівчат на війні більше хаосу, ніж користі.

— А що б я мала робити? Я — кірененка, тому борюся. Було багато жінок, які здобули славу на війні. Ти ніколи не чув про Бору, доньку Віщунки?

— Чув, — відказав я знуджено. — Але це не геройський епос, а війна. До того ж, паскудна. Тут не слави варто чекати, а болю, смороду, страху й страждання.

— Я вже вбила амітрая! — вигукнула вона. — А ти?

— Я убив кількох. Зокрема найманого вбивцю. Але я не став від цього кращим. Це тільки необхідність. Ґо-ганмі.

— Справжній кірененець — мужній і сповнений честі. Він радо від дає життя за свій клан, народ і Творця. Убиває, як вовк, і сміється з перемоги, а не ниє й розповідає про ґo-ганмі. У «Пісні про Бору» чітко сказано...

Я махнув рукою і замовк. Ми пройшли ще кавалок шляху. Вода відчула себе зневаженою, тож образилася на мене, але дорогою вилаяла кількох випадкових людей, виговоривши їм, як мають поводитися справжні кірененці. Чотирьох солдатів піхоти, які попивали пальмове вино з однієї тикви і грали в кості, замість того, щоб пошукати якесь корисне заняття; якусь поважну жінку, яка сиділа на возі, причісувалася й принаряджалася, ніби збиралася на весілля, тоді як люди страждають і борються; а на сам кінець насварила дітвака, який сидів на дишлі й беззвучно плакав, втупившись поглядом у простір перед собою. Цей своєю чергою був уже майже чоловіком і мав демонструвати мужність воїна. Мені Вода вже в печінках сиділа.

Я присів біля хлопця й обережно торкнувся його плеча.

— Можна подивитися флейту, яка в тебе за поясом? Ти вмієш грати?

Він покрутив головою.

— Це флейта моєї сестри. Вона єдина, хто в мене залишився, а тепер вона лежить хвора в лазареті. У неї жовта гарячка. Кажуть, вона може померти. Їй же всього вісім років!

— Але поки що вона не померла, — мовив я. — А в лазареті її намагаються вилікувати, тож не оплакуй сестру завчасно. Може, вона видужає і твій біль виявиться марним. Дай мені флейту, я її не заберу.

Я узяв флейту, звичайну, очеретяну сякукамі і дмухнув на пробу. У неї був приємний простий звук, тож я заграв якусь мелодію, потім наступну і ще одну. Я не був віртуозом флейти, але прості народні пісні міг зіграти.

Я помітив, що біля нас купчиться більше дітей. Замурзаних, у подертих куртках, але з клановими облямівками й ножиками біля стегна. Вони повсідались навколо мене на землі, дивлячись великими вологими очицями, немов сполохані звірятка. Очицями, в яких я побачив пожежі, кров і поневіряння.

Вода стояла над нами з нетерплячим виразом обличчя й демонстративно схрещеними руками.

Я ще трохи пограв, і мені здалося, що на зосереджених личках малих слухачів починають з’являтися тепліші почуття. Вони все менше нагадували переляканих щенят, а більше — звичайних дітей, які мають зараз вивчати знаки чи кидати одне одному м’яч, а не брести через пустища, втікаючи від переслідування усіх тименів імперії.

В якийсь момент я вже сам не знав, що граю, коли раптом усвідомив, що мелодія, яка плине з-під моїх пальців, це та сама «Пісня про геройство», якою я підбадьорював своїх бистринок.

Це була звичайна флейта і звичайні дітлахи, я не міг мати над ними дивної влади, яку давав мені над звірятами той інструмент, та попри це щось у них змінилося. Вони перестали схлипувати, почали розправляти плечі, а на личках з’явився вираз якоїсь дивної спокійної затятості.

Я закінчив грати й віддав флейту хлопцю.

— Перш ніж ти скажеш, що справжній кірененець використовує флейту тільки для того, щоб натовкти нею писки амітраїв, покажи мені той лазарет.

Тож ми пішли до лазарету, а частина малечі потупцяла за нами.

— Чиї це діти? — запитав я. — У них що, немає батьків чи інших родичів? Хто за ними доглядає?

— Це діти війни, — відповіла вона, досі ображена. — Вони приєдналися до нас, і ми всі за ними доглядаємо, але я навіть не знаю, чи вони всі кірененці.

— З часом стануть кірененцями, — сказав я. — Якщо ми взагалі виживемо.

Лазарет оточували розставлені усюди ширми, але він складався переважно з циновок, розкладених під полотняними накриттями, де лежали люди, рою мух, що літали повсюди попри дим від ароматичних свічок, і смороду. Однак Бруса я ніде не бачив. Я питав про нього і так, і сяк, описував як кірененця й амітрая, але ніхто не міг мені допомогти. Медиків було тільки п’ятеро, двоє з них саме спало, інші троє поралися між ширмами, носячи скривавлені перев’язки, ліки в маленьких чайничках і ємності з водою.

У мене дрижали руки, я відчував усередині раптовий страх, ніби велика змія поглинала мої нутрощі.

А потім я побачив кебірийця. Страхітливо високого й смаглявого, з великими, білими, мов цукор зубами, лискучою поголеною головою і мідно-бронзовою шкірою, вкритою татуюваннями. Він сидів навпочіпки під закритим військовим наметом, одягнений тільки в пов’язку й химерні сандалі, і грав на двосторонньому барабані.

Я не мав уявлення, чи це Н’Ґвемба, з яким я встиг запізнатися, чи хтось інший, але тут же рушив у той бік.

— Стій! — крикнула Вода й різко схопила мене за плече, другою рукою вихоплюючи ніж. — Туди не можна заходити! Що ти собі думаєш?

Я потягнувся до її стисненої руки, що м’яла куртку на моєму плечі, й накрив її долонею, обернувся, прослизнув під рукою Води, а потім зробив іще один рух і між іншим видобув ніж із пальців кірененки. Я рушив убік намету, коли дівчина робила сальто в повітрі й падала спиною на стос порожніх плетених кошиків.

Я перевернув руків’я в долоні, щоб лезо сховалося за зап’ястком, і опустив руку в положення уздовж тіла.

— Де Брус, син Полинника, якого ви катували сьогодні вранці? — запитав я спокійно, ніби хотів дізнатися чи позичать мені дрібку солі. Однак усередині в мене палав вогонь.

Кебіриєць підвів темне обличчя, але нічого не вказувало на те, що він мене зрозумів. Південці виглядали дивно. Це були гарні люди, як з картини, але здавалися страшенно дикими. Нагадували хижих звірів, які ходять на двох ногах, як люди. Двоногі леопарди з обличчями статуй.

Я повторив запитання.

Кебіриєць обережно відставив барабан і поглянув на мене жаскими жовтими очима дикої кішки. Торкнувся кулаком чола і вуст, після чого простягнув уперед відкриту долоню. Він і далі сидів навпочіпки, але головою майже сягав моїх грудей. Я подумав, що в разі чого йому не можна дозволити встати. Він був дуже худий, але жилавий, а його тонкі довгі м’язи здавалися твердими, як залізо.

— Людина не ходить намет, — сказав він ламаною кірененською. — Рядно закрите. Велика сила духів. Хворий-хворий. Там лікування.

— Брус у цьому наметі?

— Не можна, н’гана. Олімвенґа усурі.

— Я мушу його негайно побачити, кебірийцю, — процідив я поволі, але рішуче. Я не міг відірвати погляду від його надзвичайних жовтих очей. Дивився й дивився, відчуваючи, як у мене німіють щоки. Я пригадав собі, що перед боєм треба бачити всю постать супротивника. Дивитися приблизно на кадик і охоплювати зором усе тіло, а не вдивлятися в очі. Кажуть, кебірийці можуть приборкати поглядом диких звірів. Тільки от я — не пустельний шакал. Мені необхідно було пройти, а він присипляв мене поглядом. Усе тіло здавалося мені важким і раптом здалося, що на його високому чолі, над самими бровами, розплющується ще одна пара очей, менших, але так само пронизливих і хижих.