Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 51)

Я потрусив головою і спромігся відірвати погляд від обличчя чоловіка, а потім зробив крок убік і потягнувся до поли намету. Кебіриєць почав підійматися. Одним вправним рухом, попри перехрещені ноги.

Я схрестив стегна і з оберту штовхнув його п’ятою, викинувши назад ногу. Мені здавалося, що моє раптове буцання мало звалити онагра з ніг, але воно потрапило в порожнечу. Нас відділяв лише крок, я не міг схибити, а попри це голова й тулуб кебірийця зненацька відхилилися вбік, ніби в нього зовсім не було хребта.

Колись у палаці я бачив танець кебірийської акробатки. Високої, смаглявої й голої, її тіло блищало від олії. Вона танцювала, тримаючи на голові глек із кубком усередині. Глек тримався, ніби приклеєний, аж раптом вона підкинула його одним скоком і завмерла, похилена вперед. Глек приземлився їй у руки, а келих упав на випнуті сідниці. Дівчина без зусиль вигнула спину назад, піднесла глек над головою, цівка вина полилася прямісінько в келих. Потім вона зненацька перекинула довгу пряму ногу над головою і зробила сальто, спираючись об підлогу однією долонею. Коли вона приземлилась на колінах перед троном мого батька, у долоні вже тримала келих, з якого не пролилося навіть краплі вина.

На мить я втратив рівновагу й мусив протанцювати кілька кроків, щоби знову стати в бойову позицію. Я поправив пальці на руків’ї схованого в руці ножа. Кебіриєць стояв спокійно, виструнчений, ніби мідна статуя. Здавалося, що він нічого не помітив, що просто собі стоїть. Дуже високий і худий, він скидався радше на ляльку, ніж на людину. Я відчував, що варто мені лиш поворухнутися, як він відреагує блискавичним рухом кобри. Що ж.

— Рая, н’вензі, — мовив він тихо. З усіх мов імперії кебірийську я знав мабуть найгірше. Н’вензу — друг. «Спокійно, друже». Я не був спокійним. І не був його другом.

— Газіма індо. Газіма кана. Куна н’ту, — видобув я з якоїсь пітьми пам’яті. «Я мушу зайти, мушу побачити, моя людина». Здається.

На його витесаному обличчі зблиснули великі й білі зуби-перлини.

Він пальцями показав на свої очі, яких знову було два, як у всіх.

— Не йде. Дивиться. Там велике лікування, ти голос, крик, твоя н’вензу померти. Матуфу, розуміє? Велике лікування. Великі духи.

Матуфу — смерть.

— Я вб’ю тебе, собако! — крикнула Вода, линучи в наш бік зі зламаним держаком від лопати в руці. — Ти, підлий пацюче!

Кебіриєць миттю простягнув уперед руку й показав їй розчепірені пальці. Нічого більше. Вода раптом зупинилася, ніби наткнулася на стіну. Держак випав із її рук. Частина волосся вибилася з кока й упала на обличчя, на якому очі сяяли від сліз злості, а рот був розтулений, і так вона здавалася справді гарною. Голос застряг у неї в горлі.

— Будь ласка... — мовив до мене кебіриєць. — Ти ніж земля, я покажу намет. Тільки дивиться.

— Я мушу... — повторив я вперто.

— Ніж земля. Тензанґу тілага, н’те, — «Відклади зброю, людино».

Я вже мав опустити ніж, коли побачив обличчя Води. Її святий клановий ніж. Якщо я його кину, вона справді мене вб’є. Це кірененка. Справжня.

Я зробив легкий надріз на своєму передпліччі, підклав долоню під лезо й присів, тримаючи ніж обома руками, а потім поклав його на землю.

Коли я востаннє бачив власний ніж, він лежав на вішаку в моєму покої в Будинку Сталі. Я тікав, переодягнувшись, і мені навіть на думку не спало взяти його і зберегти. А тепер якийсь завойовник із «Кам’яного» тимену чистив ним бульбу й колупався під нігтями. Що я за кірененець такий?

— Пам’ятає. Ти тиша, — рішуче наказав кебіриєць і відхилив полу намету.

Це тривало коротку мить. Не довше трьох сплесків долонями.

Брус сидів на колінах на циновці посеред намету з триклятими кебірийськими голками в черепі і закоченими назад очима, що сяяли внизу смужкою білизни, й крутив головою на різні боки, жахливо, не по-людськи, ніби ним керував водний механізм. Морок стояв за ним, тримаючи руки біля його скронь, і монотонним голосом декламував літанію. Слова сипалися з його рота одне за одним, навколо горіли жертовні лампи й кадила. Голос Морока був хрипкий, здавалося, що він декламує так упродовж багатьох годин.

Це був екзорцизм. Морок намагався вигнати з Бруса демона.

Пола намету знову опустилася.

Я не встиг скрикнути, не встиг схопити з землі ножа, не встиг вдертися в намет. Не встиг навіть набрати в груди повітря. Рука кебірийця шугнула в мій бік, його пласко розкрита долоня опинилася перед моїм лицем. Долоня, на якій раптом розплющилося жовте тигряче око.

А потім запала пітьма.

Я прокинувся у своїй бані. Якщо це досі був той самий день, то я недовго пролежав без тями, бо сонце ледь хилилося до заходу далеко над болотяною рівниною.

У мене нічого не боліло, я просто лежав на циновці, ніби весь цей візит на нижчий рівень фортеці був сном.

Я знайшов рушник і витер ним голову, але не знайшов на тканині слідів крові. Ранки, яких мені наробили на світанку, встигли затягнутися, а нових не було.

Може, трикляті голки й уміли лікувати, але я більше ніколи не хотів би мати з ними справу.

Я вийшов із бані до краю тераси, сів там, звісивши ноги у прірву, й дивився на далекі гори. Десь там була пустеля Нагель Зим. Несходжене море піску і скель, у яке осмілювалися вирушати лише одиниці, а ще менше спромоглися звідти повернутися. Безводні пустища, урочища й піщані демони. Зловісний Ерг Окраїни Світу. Ще за панування мого діда углиб Нагель Зиму вислали кілька військових походів. Одного разу навіть бінлік важкої пустельної піхоти, із ридванами, зброєю й запасами, під командуванням божевільного басаара Кітарґея. Ніхто їх більше не бачив. Тисяча загартованих у бою солдатів, бактріани, орніпанти, двадцять ридванів. Усе поглинув пісок, який тепер мені випало перейти.

Чудово. Я ж був Носієм долі. Батько зажадав, щоб я пішов у дюни Нагель Зиму і зустрівся зі своєю долею. Добре. Як на мене, це означає долю висушеного трупа, що лежить серед піску й каміння на поталу стерв’ятникам і шакалам. Хай і так, якщо моєму народу з цього буде якийсь пожиток.

За моєю спиною небо залилося багрянцем і пурпуром, а переді мною над далекими горами здіймалися сутінки, кобальто-фіолетові, як волосся Аїни. Так я сидів, поки на мене не впала довга, остання на сьогодні тінь.

Вона стояла там із кошиком у руках, на тлі призахідної пожежі була тільки тонкою чорною постаттю, але я й так її впізнав.

— Могли б і когось іншого прислати, — кинув я знуджено. — Ти прийшла мене вбити, бо я торкнувся твого кланового ножа?

Вона поставила кіш на землю, підперла руками боки, похилила голову й мовчки завмерла.

— Моя поведінка була неприпустимою, — відказала швидко й дуже невиразно. Додала ще щось, що могло звучати як кодай маса, тохімон, хоча це не точно.

— Я не почув тебе, — сказав я безжалісно.

— Ще ніхто ніколи мене так не шпетив, як превелебний Морок. Мене принизили. Дали наказ принести тобі вечерю й уклінно перепросити. Ти наплював мені в обличчя. Відібрав ніж у всіх на очах і досі живий. Я зганьбила весь клан Риби. Але якби я виконала наказ і принесла тобі під ніс твою кляту їжу, ти не почав би вештатися табором, шляхетний тохімоне, не наразив би на небезпеку життя свого супутника й своєї чудової місії. Тому сердечно перепрошую. Я повелася неприпустимо. Кодай маса, тохімон.

— Навіть вибачення в тебе хамовиті, — процідив я. — Переді мною не раз у житті вибачалися. Навіть Морок. Я можу відрізнити побивання від зухвалості й нахабності. Коли робиш помилку, немає нічого ганебного й принизливого в тому, щоб перепросити. Це доказ мудрості й відваги. Може, колись ти довідаєшся, але мене це мало обходить. Хай цим переймається Морок чи хтось, хто в приступі затьмарення розуму вирішить з тобою жити. Я і так невдовзі муситиму покинути це місце й не думаю, що мені вдасться довго залишатися живим. Тож припиняй ці поклони, бо це вже просто смішно.

Вона випрямилась, а потім присіла на землі й відкрила кришку коша.

— Я — не амітрайка. Я — вільна людина. Умію виконувати наказ, але й думати умію. Я гадала, кірененцям можна думати. Кожен має власну Дорогу Угору, якою прямує сам, ней?

— Так, тільки зараз війна. Під час війни хтось має командувати. Лунають накази, які треба виконувати, навіть якщо вони здаються дурними. Польовий командир не може пояснювати кожному списнику, чому зараз йому потрібен стрій клином, а наступної миті — «бичачі роги». Він віддає наказ. Я сам мушу один із таких виконати, хоча не розумію, навіщо. Це аґіру. Я погодився на це, бо я вільний. І оскільки я погодився, тепер я покірний. Залиш ці миски, ти не маєш зі мною сидіти. Я вмію їсти сам.

— Я мушу, — повідомила вона понуро. — Морок не тільки велів мені перепросити, але й прислуговувати тобі під час трапези, як служниці.

— На милість... — зітхнув я. — Я звільняю тебе від цього наказу.

— Ти не можеш. Це моє аґіру. Лише Морок може мене звільнити.

Я сів на гладку скелю й дивився, як вона витягає з коша шматок чистої циновки, бляшані миски, вкладені одна в одну, ложки і щипці.

Вона поклала рагу. М’ясо, овочі, гострий соус. Гишмиш. Пахучий, але пекучий, як вогонь. Він нібито дозволяє уникнути отруєння, навіть якщо м’ясо було зіпсоване. Військова їжа. Рагу, дурра, трохи хліба, довга цибуля, щоб запобігти гниттю ясен.

Вона вийняла тикву й налила мені пальмового вина.