Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 52)
— Поклади й собі, — сказав я. — Вистачить для двох. Я тепер небагато їм.
— Я мала тобі прислуговувати, не складати компанію, — відказала вона вперто.
Я стенув плечима.
— Немає достатньо посуду, — озвалася вона за якийсь час.
— Є порожня миска з-під каші, — зазначив я. — У коші є ще одна ложка. Вино ми можемо пити з однієї миски.
— Іще чого! Це було б майже як поцілунок. Що ти собі думаєш?
— Я тобі вже казав, що триває війна. А війна — жахлива.
Сутеніло. На терасі нижче по черзі запалювалися маленькі вогнища, що мигтіли в темряві, немов розсипані рубіни.
Вода зітхнула, закотила очі, але наклала собі дурри й рагу в другу миску. Ми мовчали.
— Що це значить, що ти Носій долі?
— Це значить, що я мушу піти туди, куди мені наказали, хоча в цьому немає видимого сенсу. Бо Відуни вирішили, що з цього вийде щось добре для нас усіх. Ось і все. Але не питай, що це насправді значить. Для мене — нічого. Нібито є лінії подій, які поєднують людей, речі й місця.
— Це просто доля, — відповіла вона. — У кожного є якась доля. Своя Дорога Угору. Тільки от усе залежить від того, що ти обереш у конкретну мить життя. Можна йти багатьма стежками. Твоя доля відрізнятиметься залежно від того, чи спробуєш ти мене зараз поцілувати, стрибнеш із цього урвища, виллєш собі соус на голову чи спокійно з’їси вечерю. Але вибір обмежений: тут ти не потонеш і не полетиш. Тому кожен має багато доль. Відуни, певно, вирішили, що існує така версія твоєї долі, яка повпливає на нас усіх. Зазвичай Угору несуть власну. Але ти інший. Ти очевидно тягнеш на плечах стежку життя тисяч кірененців, попри те, що сам про це не знаєш. Тому ти Носій долі.
— Сильно полегшало, — буркнув я. — Запали, будь ласка, лампу.
Вона викресала вогонь і за мить миготливий вогник розмалював її обличчя золотим блиском. Великі довгуваті очі, плаский ніс і повні зграбні вуста, ніби трохи завеликі для її дрібного лиця. Не надто довге темнофіолетове волосся, позаду зав’язане в маленький хвостик, практично невидимий у темряві ночі.
— Було би краще, якби Відуни сказали мені, про що йдеться. Якби я знав, що маю робити, я би просто зробив. А так вони просто вказали мені напрямок. Звідки мені знати, який вибір буде правильним? Ти сама сказала, що у кожного з нас багато доль. Тож як я маю йти за тією, що принесе користь кірененцям? Як мені її розпізнати? Знання, що від цього залежить майбутнє нас усіх, геть не допомагає. Мені скочити з урвища? Чи поцілувати тебе?
— Та тут якраз немає різниці — наслідки будуть однакові, — розсміялася вона. — Краще вже вилий собі цей гишмиш на голову. Що ти робив до перевороту?
— Був придворним у імператорському палаці, — відповів я розмито. — Це було так давно, що здається, ніби минула вічність. А що ти робила?
Вона надовго замовкла.
— У нас був прекрасний клановий дім серед скель і озер. Наша родина вирощувала коней. Вечорами я грала на сітарі, а все життя проводила в стайні. Ми жили, як у Кіренені. У нас були меблі, картини, давні пісні й сувої. Кожен займався святим ремеслом. Мій батько, мати, мої брати. Дядько був ковалем, мати — ткалею, батько — бондарем, один брат був рибалкою, другий вчив верховій їзді. Нашим стилем, не по-амітрайськи. А яке в тебе було ремесло?
— Різьба по дереву. Але я не встиг добре навчитися. В палаці було багато іншої роботи.
— Знаю. Імператор був зрадником. Жив, як амітрай.
Я стиснув щелепи. Не думав, що слова Води зроблять мені так боляче. Перед моїми очима постав мій батько в клановій куртці і з ножем на поясі, який співав нам казки в цілком кірененському інтер’єрі його павільйону в Притулку Хмар. Батько у своїй майстерні, у шкіряному фартуху, робив найгарніші списи, що ніколи не хиблять.
Я порахував вдихи і видихи. Розслабив м’язи, але відчував, як у мене тремтять руки.
Випив ковток вина.
— Імператор не був зрадником, — сказав я тремтячим голосом, хоча поволі і спокійно. — Якби не його рід, який ти називаєш зрадницьким, не було б уже й сліду від кірененців. Ніхто б не знав мови. Ми були б безіменними рабами з найнижчих каст або м’ясом для Підземної Матері!
Я замовк, бо усвідомив, що кричу.
— Не говори так більше в моїй присутності, бо я тебе вб’ю, — почав я знову пошепки. — Особливо, якщо ти вважаєш себе воїтелькою і прийняла військове
— Я почула, що ти сказав, — гнівно відповіла вона, а потім запала тиша.
Вона мовчала. Я також. Я спорожнив миску й дивився на пломінчик лампи.
Я заспокоївся. Мій гнів загорівся і згас, немов вогонь, що поглинає солом’яного снопа. Я відчував лише образу й несправедливість. Рештки люті тліли десь під сподом.
Зненацька Вода простягнула руку й ледь торкнулася моєї долоні.
— Пробач, — прошепотіла.
— Легко кидатися звинуваченнями, коли не знаєш усього. Той час минув і всі загинули. Залишилися тільки попіл і пам’ять. Немає вже ні мого палацу, ні твого дому.
Вона опустила голову.
— Ми збудуємо нові домівки. Знайдемо місце далеко від амітраїв і їхньої божевільної Праматері. Таке, яке ми зможемо захистити. А там поставимо нові будинки, засадимо поля й народимо дітей. Прикличемо своє надаку. От побачиш. Кіренен відродиться по-справжньому.
— Я цього мабуть не побачу, — мовив я. — Я піду тим своїм шляхом у невідоме. Я — Носій долі, пам’ятаєш?
— Коли ти маєш рушити?
— Невдовзі. Не знаю, коли. Щойно мій супутник зможе йти далі.
Я потягнувся за глеком, налив вина й подав їй миску. Вона взяла її, вагаючись, і перекрутила в руці.
— Колись я думала, що робитиму так у день свого весілля. Пальмове вино з однієї миски, дві тріски, запалені від однієї лампи, його ніж у моїх піхвах, а мій — у його. Дві руки, зав’язані святою стьожкою з молитвою до Творця, а потім спільний перехід мостом на Острів Молодят. Плече до плеча, з тим, із ким я захочу подорожувати разом. А тепер усе пішло з вогнем. Підземна Матір повернулася. Усе має спливти кров’ю на її славу, а потім стати єдиним.
— Кіренен повернеться, — прошепотів я. — Ти сама казала. Треба в це вірити. Але якщо до цього дійде, ви знайдете якусь країну, найкраще на морському узбережжі, де є скелі й дерева, що сильніші від штормів, які гнуться, але не ламаються. Ви збудуєте там кланові садиби, поселення і храми Творця. Заспіваєте пісню Камарассу і в перший день весни запускатимете повітряних зміїв. Тоді ти знайдеш когось, із ким перейдеш міст. І якщо так станеться, подумай про мене. Тому що це може означати, що я знайшов ті кляті лінії долі й це якось допомогло. Я хотів би вірити, що так і буде. Що б мене не спіткало, я думатиму, що так відбувається для того, щоби ти зв’язала з кимось руки стьожкою і обмінялася ножами. Мені буде легше. Доля однієї вцілілої людини — це конкретна мета. Щось, що я принаймні можу собі уявити.
— Ти сам сказав, що тільки божевільний захотів би зі мною жити, — відказала вона й забрала обличчя від світла лампи, ховаючись у тіні.
— Війна породжує шаленців, — запевнив я. — Знайдеш якогось, Водо, донько Ткалі.
Вона подала мені миску.
Я випив, і це справді було, як поцілунок.
— Якщо колись так станеться, я подумаю про тебе. Вмовив, — прошепотіла вона.
Я долив вина й віддав їй миску.
— Така тут тиша, — сказала. — Наче й немає війни. Там, далеко. Не чути гудіння полум’я, сигнальних барабанів, рогів загоничів, криків і виття Червоних Веж. Нічого. Лише птахи й вітер. Але ми також невдовзі звідси підемо. Коли поранені трохи оклигають. Знову почнеться похід, сутички й битви. Вони нас знайдуть. Не заспокояться, поки не знайдуть.
— Є тільки тепер, — відказав я. — Те, що було, вже зникло. Залишилася тільки пам’ять. Завтра ще не настало, воно приховане. Треба жити тим, що у нас на відстані простягнутої руки. Так, щоб потім пам’ятати кожну мить. Невідомо, скільки їх нам відміряно.
Вона зробила ковток, і коли віддавала мені миску, наші долоні торкнулися в темряві.
— Так, — мовила тихо. — Є тільки тепер...
А потім, коли я проводив її до бані, через тонке полотно куртки я відчував, як гупає її серце. А може, це було моє серце?
— Як ти міг таке мені зробити, — прошепотіла вона набагато пізніше в темряві. Ми досі були тісно переплетені, повністю мокрі від спільного поту, попри те, що ніч була прохолодною.
— Я хотів, щоб ти мене запам’ятала.
— Я б і так тебе запам’ятала. Протягом одного дня ти бився зі мною і переміг. А потім кохав мене і теж переміг. А маєш бути безпорадним і несміливим. Це мало залишитися милим, але незначним спогадом. Ти не мав права вчиняти так, щоб я пережила щось таке.
— Це — як гра на сітарі, — сказав я. — Ти граєш на мені, а я на тобі.
— Його звали Гак, син Бондаря. Я кохала його, бо він був першим справжнім кірененцем, якого я зустріла.
— А твоя родина?
— Ох, припини вже. Я тобі набрехала. Мої батьки були зрадниками. Мати була кірененкою, але ненавиділа наш народ і звичаї. Служила Праматері відколи я її пам’ятаю. Кілька років я мусила жити з нею у Домі жінок при Червоній Вежі. Батько був імператорським чиновником і навіть не знав свого справжнього імені. Вживав тільки амітрайське. Я дізналася, хто я, коли мені було десять. У чотирнадцять я вже сварилася з матір’ю щодня. Вона хотіла, щоб я поклонялася Праматері, а я хотіла бути кірененкою. Нарешті в шістнадцять я виїхала до дядька в село. Дядько був щирим кірененцем. Викував мені ножа і навчив усього необхідного. Тітка навчила мене знаків і жіночого знання. Це тітка була ткалею, а не моя мати. Це там я зустріла Гака. Він жив недалеко, був мисливцем і ми випадково зустрілися якось у лісі під квітучими сливами. Я була впевнена, що ми поберемося, хоча йому було майже двадцять п’ять років. Але коли повернулася Праматір, на наші домівки напали. Селяни з сусіднього кишлаку. Я тоді була вагітна, але втратила дитину. А Гака забрали у вежу, як і мого дядька й тітку. Тільки мене забрали у Дім жінок, тому мені відомо, що все це сталося через мою матір.