Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 49)

Якийсь час я сидів на скрученій циновці й тупо дивився назовні. На ідеально рівне плато, заставлене опуклими будівлями, в яких вовтузилися люди. Кірененці.

Мої люди.

Не знаю, звідки в мені колись узялося переконання, що якщо я знайду своїх земляків, то очолю їх. Я був просто недобитком клану Журавля. Майже дитиною. Навіть якби я сказав їм усім, хто я, то час Тигрячого Трону минув. Імператор без свого палацу, без озброєних солдатів і без підданих, які вірять у його владу, — ніхто. Звичайна людина.

Під стіною хтось поставив мій подорожній кіш. Я зрадів, що вивідники його забрали, хоч це й було логічно. Вони стежили за нами цілий день, бо ми здалися дивними. Підозрілими. Тому речі, які були у нас із собою, також були важливими. Вони їх забрали, щоб вивчити, але й так було приємно, що вони їх повернули.

Я виймав усе із коша й обережно розкладав на циновці. Це мене заспокоювало й створювало видимість якоїсь свідомої діяльності. Нічого не зникло, крім того, що деякі запаси встигли зіпсуватися, тож я їх викинув. А потім зрозумів, що це справді мій кошик, не Бруса. Одяг був відповідного розміру, я навіть знайшов свою кулю бажань. Якусь мить я на неї дивився й міркував, чому мені не хочеться плакати. Відчуття було таке, ніби моє серце висохло, як камінь, і затверділо, як глина.

Я турботливо відклав кулю вбік, погладив ціпок шпигуна. Меч, ланцюг, вістря списа, яке могло також бути ножем. Клеєний дерев’яний держак, що імітував ціпок, розкладався на кілька частин. Я взяв одну з моїх пов’язок і почистив леза, знайшов також маленький керамічний брусок і довів зброю до ладу. Відлив трохи олії з лампи й натер клинки, потім склав ціпок назад в одне ціле.

Якби в мене був мішок і трохи дубової тирси, я би почистив ще й ланцюг.

Я оглянув усе майно, одну річ за одною. Старанно, ніби до чогось готувався.

Так я провів більшу частину дня. Я не пригадував, як давно вже мені не треба було або йти, або ховатися. Я нічого не мусив. Так само давно я ще й уперше справді був сам. Товариство Бруса не було обтяжливим, але ми стали нерозлучними. Я відчував, ніби його невпинна присутність всмоктала мої думки. Ніби я поступово втрачав себе.

Тепер на мене ніхто не полював і я був один. Тож я сидів, сперши руки на коліна, й дивився вперед. Періодично попивав ліки з пляшки, яку мені дав чернець-воїн. Мене наповнювала байдужа, спокійна пустка. Ніби я перетворювався на скелю.

Мене влаштовував цей стан.

Мені не хотілося ні з кимось говорити і бачитись. Нічого мені не хотілося. Відвар діяв, хоча час від часу повертався спогад сьогоднішнього ранку, і тоді мене охоплював жаский страх, що пронизував до мозку кісток, немов холод. Це тривало мить, поки я дрижав, згорнувшись клубочком, а потім трави знову лагідно заспокоювали мій розум, як колискова.

Так я провів чимало часу, дрімаючи, прокидаючись, дрижачи в приступах паніки чи втуплюючись у простір перед собою. Не відбувалося нічого, але я відчував, що саме щось схоже мені й було потрібно. Я чув віддалені розмови, відголоси повсякденної метушні, але слухав це без особливого зацікавлення.

Ніби я був твариною чи річчю. Каменем. Дерев’яним стовпом. Я не мріяв, не тужив і — що для мене дуже незвично — навіть не жадав тіла жінки. Просто лежав на циновці, ніби увесь загоювався.

Поволі я повертав себе. Протягом останніх місяців я був то мандрівним сіндаром, то адептом, то імператором, то раптом імператорським посланцем чи тохімоном клану Журавля. Поступово я вже сам втрачав розуміння, хто я.

Стовп, син Списника. Теркей Тенджарук. Аґирен Кисалдим. Арджук Гаратмал. Стільки імен. Стільки різних людей. Кожен із них був іншим. Котрий був мною? Ким був я сам?

Ким я взагалі був?

Адже насправді я навіть не знав, скільки мені років. Одна річ — рахувати час від дня народження, а інша — час, який ти прожив. Місяці минають то швидше, то повільніше. Іноді кілька днів — як цілі роки. Дні, а навіть години можуть змінити людину назавжди. Іншим разом знову нічого не відбувається і, попри те, що час минає, він ніби стоїть на місці. Людина нічого не вчиться, триває, не змінюється.

Я був іще майже дитиною, але пережив більше, ніж багато дорослих. Якби я був сином купця десь під пануванням мого батька, я б лише вибився з дитинства. Мене би хвилювали лише дівчата, танці й нічні розваги в тавернах. Я б досі з радістю запускав повітряних зміїв і стругав кораблі з дерева чи грав на сітарі. Мабуть у мене зовсім не було би крові на руках, може, я навіть не бував би у справжніх бійках. Не переймався б нічим серйознішим, ніж нудне навчання ремеслу чи суворість учителя. Найбільшою мукою була б для мене байдужість дівчини, підвернута щиколотка чи зубний біль.

Якби я й далі жив у Тигрячому палаці, то був би одним із наступників трону. Який допомагає правити, відчуває на своїх плечах тягар доль мільйонів підданих. Я б жив імператорськими справами і в багатьох аспектах мусив би бути дорослішим за звичайного шістнадцятирічного хлопця.

Однак для того, щоби змагатися з долею, яка мені випала, я досі був надто слабким. Мені бракувало спокою, розсудливості й стійкості зрілих людей. З іншого боку, якось я справлявся, і швидше, ніж вони, зміг прийти до тями.

Я пролежав так багато годин, чергуючи сон, вдивляння в точку поперед собою й насичення мовчанням. Мені навіть не хотілося думати, скільки разів протягом останніх днів я прощався з життям, переконаний, що цього разу настав мій кінець.

Я був виснажений.

Однак пізнього пообіддя я почав приходити до тями — я зрозумів це, бо відчув голод. Життя поверталося й відстоювало свої закони. Ще мене весь час мучила тривога за Бруса. Я відчував, що мушу його побачити, але просто не міг поворухнутися. Нарешті я встав і неохоче залишив свою тиху безпечну баню. Ступив знову в світ, який мені вже остогид.

Передовсім я пошукав якесь місце, де можна було спорожнити шлунок. У скелі, звичайно ж, викопати вбиральню вони не могли, але виявилося, що використовували одну з дивних порожніх ніби-криниць — таку, як та, в якій тримали мене. Я відчув легку вдячність, що мою камеру не використовували з такою метою. Колодязь був накритий платформою, знятою з воза, й закритий ширмою. Там поставили навіть миску з водою, щоб очиститись, і другу — щоб помити руки. Вбиральня була якраз порожня. На рівні, де знаходилася баня, в якій я відпочивав, узагалі крутилося небагато людей. Мабуть він був призначений для командування. Увесь табір лежав нижче, на терасі, що оточувала дивакуватий, обрізаний зверху схил. Туди можна було дістатися вузькими, вирізьбленими в скелі сходами.

Тут стояли десятки табірних возів, селянських бідарок чи купецьких підвод. Між ними розставили імпровізовані намети, прив’язуючи ванти до возів і спираючи щогли об скелю. Були там військові намети, і були конструкції з якихось шматків брезенту. Усюди крутилися люди й на мене ніхто не звертав уваги. Між наметами бігали діти, жінки прали, дехто спав прямо на возі чи під возом, на розкладених на скелі циновках або просто сидів і дивився вперед, так само, як щойно я. Було багато поранених, і всі виглядали виснаженими і змарнілими.

Там, де було військо, зберігався такий-сякий порядок, але солдати справляли враження випадкової мішанини з різних тименів, їхній риштунок був строкатою сумішшю курток різних загонів і цивільного одягу, дехто мав усе спорядження, комусь не вистачало зброї, я бачив і таких, які були озброєні звичайним господарським знаряддям. Сікачі для зрізання дурри, ціпи й сокири.

Я бачив імпровізовану ковальську майстерню, де горів вогонь, валували молоти, двоє чоловіків у шкіряних фартухах випрямляли й гострили мечі, переплавляли пощерблені леза, клепали погнуті шоломи. З одного боку здіймався стос зіпсованої зброї, панцирів і шоломів, а з другого вони складали вже полагоджену, відсортовану, акуратно поставлену в козла.

Я ніколи в житті не бачив одночасно стількох кірененців. У всіх були якісь ножі, хоча не обов’язково безціні кланові леза. У багатьох було кірененське вбрання, інші нашивали чи навіть малювали кланові знаки на рукавах і спинах військових курток чи кастових каптанів.

Тоді, здається, я вперше в житті відчув себе частиною свого народу. Усі ці роки я вважав кірененськість чимось на зразок таємного товариства. Чимось, що існувало переважно в Притулку Хмар і між придворними мого батька, але було ніби приватним. Тут я протискався крізь натовп високих худорлявих людей з такою ж золотавою шкірою, як і моя, чув звуки власної мови, що змішувалась із повсякденною амітрайською. Звичайні люди. Звичайні кірененці.

Чоловік сидів під полотняним навісом, розтягнутим між таборовими возами, і грав на сітарі. Я дивився на його пальці з металевими накладками, що вправно бігали широким грифом інструменту. Чоловік наспівував казку про Людину з Першого Місяця, а діти, що юрмою його обсіли, дивилися на нього, як на заграву й робили стріли. Кріпили наконечники, прикладали оперення з найрізноманітніших пір’їн і примотували їх міцною ниткою. Готові стріли складали в коші, звідки вони стирчали, немов пучки дивних кольорових рослин.

Я трохи бездумно вештався серед людей, які метушилися на кожному кроці, і не міг зрозуміти, чому почуваюся самотнім. Усі тут були разом і з якоюсь метою. Усі мали якусь роботу. Складалося враження, що всі між собою знайомі.