Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 48)

— Тому я маю віддати йому пару безцінних людей і випровадити на край пустелі, попри те, що він сам не знає, навіщо й чому, — поволі проказав командувач. — Бо можливо, Відуни здійснили в палаці певний обряд. І внаслідок цього обряду, можливо, повторюю: можливо, з’явилося марення, якого ніхто не розуміє, але виконання якого дає нам шанс на виживання. Я добре зрозумів те, що ти сказав, Мороче? Я — командувач, я дивлюся під ноги. Тут люди, які мені довірилися. Вирішили, що я знаю краще за інших, що робити. Для мене важливі списи, мішки з дуррою, коні й мечі. Я можу їх порахувати й відповісти: є шанс. Або немає. Я живу на землі й дивлюся на землю, Мороче. Я бачу речі, які мають значення, й такі, які його не мають. Я не займаюсь переслідуванням вітру, снами і світлом місяця. Не втручаюся в справи надаку й заклинань урочищ. Я вірю у Творця, але він далеко. Він створив людей вільними й тому не може нам допомогти, бо тоді ми перестали б вирішувати за себе. Тому на світі є зло і є амітраї. Але також є леза й руки, щоб можна було їм протидіяти. Такі речі я розумію.

— Шкода, що пророчиця не думає так, як ти, — відповів Морок з-за своєї кільцюватої запони. — Якби вона поглянула на імперську армію, якби порахувала вістря й мішки з дуррою, певно, вона б ніколи не покинула своєї пустельної келії. Але вона воліла ловити вітер і світло місяця. Повірити снам. І тепер її сни мусять бути снами всіх людей, аж до Всемор’я, Кебіру й Нассіму.

Я випив ще один ковток з його дерев’яної пляшки. Напій у ній мав міцний запах прянощів і трав, дивний смак, але був не таким різким, як амбрія. Мої руки вже не тремтіли, мене поволі охоплювало збайдужіння. Не спокій, а саме збайдужіння. Темрява, яка поселилася в мене всередині, ніби зморщилася, але залишилася темрявою. Чорною понурою ямою.

— Можливо, я вчиню так, як ти радиш, превелебний, — мовив командувач. — А може, інакше. Я мушу подумати. Коли я вирішу, ти про це дізнаєшся. Знайди хлопцеві якийсь куточок і простеж, щоби вилікували його друга.

— Тохімоне?

— Так, хлопче?

— Не знаю, як далеко це звідси і скільки часу минуло, але я знаю щось, що може бути важливим, — повідомив я. Ґніт дивився на мене нерухомим втомленим поглядом. — В осаді Аширдим живе небагато жерців. Лише кілька. Там є одна стара Відунка, яка може бути небезпечною. Але архіматрона взагалі не має сили. Не може діяти й не вміє керувати. Тільки пильнує міст і зупиняє багатьох подорожніх. Частину вбиває у храмі, а частину спрямовує на будівництво зерносховищ. Серед них є кірененці й інші люди, які все ж утікають від правління Праматері і Червоних Веж. Натомість усе місто завалене дуррою та стадами худоби, яких жриця не хоче віддавати високим родам, бо боїться узалежнитись. Це все стереже якийсь бінгон піхоти й гон кінноти перехоплення. Загоничі. Родом зі «Зміїного» тимену, вони знуджені й мають низькі моральні якості. Є ще храмова варта. Може, гон, максимум два. Мішанина. Бандити й дезертири. Окрім цього, на дорозі за мостом з’явилося урочище. Я знаю, бо бачив на власні очі. Це все. Я подумав, що якби я був паган-деєм чи тимен-басааром, то хотів би про це почути.

— І що б ти зробив, якби почув?

— Послав би туди бінгон швидкої кінноти і стільки возів, скільки б знайшов. Захопив би місто, спалив вежі, звільнив людей і забрав запаси. А від архіматрони дізнався б, як тепер звучить нова мова барабанів. Відколи я бачив місто, справді щось могло змінитися. Ти також можеш вважати, що я брешу. У такому разі кілька вивідників швидко б з’ясували, які там справи. А легка кіннота може кинутись у розсип і відступити, якби щось пішло не так.

Ґніт стримано усміхнувся й покивав головою. А потім поглянув мені в очі.

— Попри юний вік ти мислиш, як командир. Я міркую, хто ти насправді такий, сину Списника. Але скажи мені одне: як би ти переконав архіматрону відкрити тобі мову барабанів? Попросив би її? Залякав? Розігрів би залізо до білизни? А може, наказав би Н’Ґвембі встромити їй голки в голову?

Я мовчав.

Чернець під брязкання броні підвівся й поклав мені руку на плече.

— Ходімо.

На вулиці світило сліпуче сонце й висіло величезне блакитне небо. З вершини дивного плаского пагорба ми бачили далекий горизонт, ледь помітний серед світлистого туману. Безкінечне болотяне пустище й пологі пагорби, що маячили з одного боку, суха ялова рівнина, вкрита кущами і скелями — з іншого, аж до рудих понурих гірських вершин, що здіймалися віддалік.

— Ти зовсім не мав бажання з нами залишатися, правда? — запитав Морок.

Розмовляти з тим, хто був весь час схований за миготливою завісою, було обтяжливо. У ченця не було обличчя. Невідомо було, чи він усміхається, глузує чи говорить серйозно. Був тільки голос. Я поглянув на нього, але не озвався.

— Ти просто вважав, що мусиш. Що це твоє місце. Тим часом через усе, що спіткало тебе і твого друга, ти не впевнений, чи взагалі хочеш і далі бути кірененцем.

— А ким би я міг бути? — запитав я. — Я кірененець незалежно від того, що я собі думаю чи як почуваюся. Я більше кірененець, ніж ти міг би припустити. Може, більше, ніж будь-хто звідси. Це моя природа. Це не те, що можна вибрати.

— Так, але я думаю, що зараз надію тобі дає лише переконання, що є ще багато інших, які чинять не так, як ми. Які притримуються цивілізованих принципів і кодексу війни. Що ми тут деморалізовані. Ти мусив тікати через усю країну й спостерігати речі, які ніколи не повинні ставатися. Спостерігав і думав: «Десь там є інший світ. Є мій народ, який ніколи б так не вчинив. Була колись така країна. Якби ж я тільки міг потрапити до них, якби міг знайти свою вітчизну». А тепер ти знайшов і перше, що пережив — це неприйнятна жорстокість. Від рук своїх же людей.

— Ох, припини нити, превелебний, — буркнув я. — Ти — святоблива людина, але говориш, як амітрай. То так, то інакше, то тобі прикро, то вважаєш себе справедливим. Шамотаєшся, як хоругва, залежно від того, що відчуєш. Ви вирішили, що в вашій ситуації вам можна здобувати інформацію тортурами, то не вдавай тепер, що це неприйнятно. Прийнятно, бо ви вирішили, що так зробите. Війна — це тріумф необхідності! Кірененець замислюється, перш ніж вирішити. А коли вирішує, вже не може цього відмінити. Має стати віч-на-віч зі своїм вибором. Ви вирішили, що зробите те, що спаскудить вам ґo-ганмі й буде ганебним. Вирішили взяти це на себе, бо ставка надто велика і це, можливо, необхідно. Тож підведи голову й візьми на себе тягар, який ти обрав. Навіть не згадуй, що я маю це прийняти, бо ще годину тому я сцяв під себе від болю й жаху.

Я замовк, бо Морок поклав глефу на землю і зі скреготом схилив переді мною скриту кольчугою голову.

— Кодай масса, тохімоне!

— Матаґей, — буркнув я. І раптом почув легке подзвонювання сталевих кілець. Голова ченця ледь дрижала, і я подумав, що він плаче, поки не зрозумів, що Морок беззвучно сміється.

— Глузуєш з мене? — запитав я.

— Ні, сину Списника. Але твій докір був таким природним, що в устах хлопця аж неочікуваним. Ти звик наказувати, причому давно. Уникай цього, бо це найдурніший спосіб видати себе. Ти б, звісно, мав слушність, якби не те, що сталося непорозуміння. Я лиш казав, що знаю, що ти відчуваєш і що сам відчував би на твоєму місці. Я дивлюся на світ інакше, ніж звичайні люди. Як будь-який чернець, я трохи божевільний. Я бачу зв’язки.

— Бачиш зв’язки?

— Точніше кажучи, відчуваю. Між справами, людьми й цілями. Вони тонкі, як нитка, і можуть бути обірвані, але вони видимі. Їх легко розірвати і вчинити супроти долі. Відколи упав Тигрячий Трон, ти бредеш ворожою країною. Мандруєш із місією, яка не має для тебе жодного сенсу. Один серед ворогів. Якби ти потрапив до нас і не зазнав з нашого боку кривди, ти б тут залишився. Ти потрапив до своїх, а те, що ми робимо, має простий сенс, який легко прийняти. Ми хочемо вижити. Хочемо захищатися. Ти би просто став пліч-о-пліч із нами. Це здається набагато розумнішим, ніж безнадійна подорож без чіткої мети. Ти би просто розірвав нитки. А так ти, здається, волієш повернутися на шлях і продовжувати свою місію. Тебе скривдили, тож ти не завагаєшся. Підеш туди, куди тебе ведуть лінії долі. Так часом працює розум людини.

Ми зупинилися перед круглим отвором ще одного, сяйливого, ніби перлина, опуклого будиночка.

— Відпочинь, — сказав жрець. — Я наказав принести сюди твої речі, а також послав за відваром. Тут є циновка для спання, пледи й лампа. Хтось принесе тобі щось поїсти.

— Де мені шукати Бруса? Я хочу його побачити.

Він махнув рукою, показуючи кудись за межі плато, ніби хотів сказати, що Брус відлетів на південь.

— На першому рівні, там, де мій лазарет. Але він зараз міцно спить. Я дав йому трави. Він не прокинеться раніше, ніж завтра близько полудня. Тоді я сам тебе відведу.

Я залишився сам. Сам у круглому пустому будинку, що нагадував велику перекинуту миску для супу і був освітлений ясним блиском, ніби камінь, з якого він був збудований, просвічував, немов тонкий папір. У мирні часи ніхто не наближався до прадавніх руїн. У них траплялися дивні речі. З’являлися світло і голоси, отвори часом зачинялися, а будинки змінювали положення. Тут бачили демонів. Прийнято вважати, що руїни прокляті. Але зараз тривала війна, і дивакуваті, трохи страхітливі будівлі забутих народів стали просто сховком. Нічим іншим. На світі були значно гірші речі, ніж правічні демони, а тут принаймні дощ не лив на голову.