Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 43)
— Так, — сказала Цифрал, сидячи в повітрі навпроти його обличчя. — Але це зараз мине.
— Мине...
— Так. Я вже все налаштувала.
— У мене були якісь видіння...
— Побічна дія, — заспокоїла вона його. — Нічого серйозного.
— Що сталося? Що ти налаштувала?
— Урочище, — пояснила. — А точніше, налаштувала твій мозок. Не бійся, я нічого не змінювала. Лише сконфігурувала тебе.
— Що ти,
— Я ніби операційна система, — пояснила вона. — Тепер я це зрозуміла.
Драккайнен встав і витер обличчя снігом.
— Це дивно, — сказав він. — Я почуваюся добре. Цілком добре. Несподівано добре. Ходімо звідси. Тут, здається, вже нічого чекати. Ходімо... операційна системо.
Він раптом зупинився й поглянув на неї.
— Що це на тобі? Панчохи і шпильки?
— Не подобається?
— Голою ти виглядала природно. Тепер ти як шльондра. Що не значить, що мені не подобається.
Він знову зупинився і підійшов до однієї зі скель. Там у камені стирчав сталевий гак, із якого звисало заіржавіле кільце і шматок ланцюга.
Драккайнен якусь мить дивився, а потім стиснув щелепи й відвернувся. Краплі крові досі стікали по його щоках, залишаючи іржаві смужки.
— Значить, отак... — пробурмотів.
Мовчки він проминув скелі і, не озираючись, рушив дорогою назад.
Розділ 6.
Останній бастіон і вода
Не знаю, як довго я спав. Не знаю навіть, чи я спав, чи на якийсь час помер. Пам’ятаю розмите зображення скель, каміння й кущів, що переміщалися перед моїми мертвими очима, попри те, що я лежав цілком непорушно на чомусь твердому і не міг поворухнутися. Ще я пам’ятаю нечіткі обриси дивакуватих вершників, які їхали побіч візка й мали вигляд порослих травою й гілками, замшілих снопів на струхлявілих стовбурах. Я не здивувався, як це буває вві сні. Потім я помітив, що на них було коричневе й буре вбрання, а на головах і обличчях були намотані хустки. І кінь, і їздець були накриті попоною з сітки, в яку вплели гілки і стебла трави. Вони скидалися на рухомі кущі. Однак я не знав, чи марю, чи так воно все і є насправді.
Це були лише зблиски, сни й неясне відчуття, ніби я щось бачу.
Наші викрадачі нагадували персонажів казок. Порослих травою потвор із хащів Ярмаканди. Лісовиків, яких в Амітраї називали альгалрисами. Демонів лісу. Але мій розбурханий мозок не бачив у них нічого дивного.
По-справжньому прокинувся я лише під час постою. Ми з Брусом лежали поруч, лицями до землі, у невеликому заглибленні, оточеному скелями. Був день, наші поневолювачі спали. Нарешті вони відпочивали, зіщулившись серед скель і пучків сухої трави, так що спершу я їх і не помітив.
Потім я спробував поворухнутися, і мені здалося, що моя голова розкололася на четвертинки. Мені ще не доводилося відчувати нічого подібного. Моє горло порепалося, як дно висохлої ріки, і навіть моргати повіками було боляче. Ба гірше, усе тіло затерпло і змертвіло. Я не міг зробити й поруху.
Минуло багато часу, перш ніж мені вдалося зігнути пальці, а витративши ще цілу вічність на зусилля, я спромігся змусити руку трохи посунутися. Це було ніби не моє тіло. Ніби мені причепили дерев’яний протез. Я простягнув її вперед, а потім спробував пересунути решту тіла. Я кинув на це всі свої сили і зміг проповзти.
На відстань долоні.
Хтось усією вагою сперся коліном на мене між лопатками. Перед моїми очима з’явилася рука із сірої висохлої глини, а з неї вигулькнуло лезо короткого двосічного ножа.
Далі я почув тихий звук, ніби хтось клацнув пальцями. Коліно, що притискало мене до каміння, зникло. Я з великим зусиллям обернув голову й побачив, що одна з тих істот, які щойно спали, сидить, підігнувши під себе ноги. На обличчі, що виглядало, немов це була маска з висохлого болота, блищали тільки очі. Істота піднесла руку до лиця й виконала низку швидких складних жестів. Той, хто щойно сидів у мене не спині, відповів схожими рухами пальців, після чого з іншої його руки раптом зник ніж.
Мене посадили, мовчки підсунули дерев’яну миску, повну води, й поквапили рухами голови.
Я випив. Якби я міг дістатися до найбруднішої багнистої калюжі чи качиного ставка, я теж пив би. Вода текла висохлою долиною горла з болем, ніби прокладала собі нове русло.
Мені дали ще одну миску, а коли я спорожнив і її, відчув, що мій язик німіє. І це було останнє, що промайнуло в моїй голові, перш ніж я перекинувся на бік, як мішок.
Прямо в пітьму.
Я не знав, як довго я мандрую, немов клунок, закинутий на підводу, у супроводі химерних німих примар. Спочатку вони їхали, здається, лише ночами. Потім безперервно і вдень, і вночі. Жодного разу жоден із них не озвався навіть словом. Котроїсь ночі я опритомнів на кілька секунд, коли лив дощ, і зміг прополоскати горло справжньою водою.
Тоді, перш ніж знову провалитися в хворобливий сон, що був схожий на смерть, я побачив, як альгалрис, який їхав поруч, відкинув з голови сітку, розмотав звій з бурої хустки й виставив обличчя під дощ. Вода змила зашкарублу маску, відкриваючи звичайну людську шкіру, і він здався мені схожим на Ґюльдея. Малого, худого прониру, який продав мені рибу. Це була лише мить. Вершник швидко замотав голову й лице хусткою, після чого накинув на голову кошлату від гілок і висохлої трави сітку, щоб знову стати лісовиком.
Десь тоді ми з Брусом почали приходити до тями по-справжньому, але ми були ще надто хворі, щоб бодай подумати про втечу Ми лежали на невеличкому возі, навантаженому мішками, слабкі, як немовлята. Навколо воза їхало шестеро дивних вершників, позаду ступали двійко незапряжених коней.
Знову моя голова розколювалася від болю, усе тіло заніміло. Але коли ми тільки почали рух, візник прив’язав повіддя й заліз на підводу, щоб нас зв’язати — одного, потім іншого, швидко й безпристрасно, ніби готував худобу на ярмарку. Не надто брутально, але рішуче. Між петлями, затягненими на щиколотках і зап’ястках, залишалося по шматку мотузки. Ми могли сідати й рухатися, але тільки невеличкими кроками. Та гірше було те, що шнур був зв’язаний так уміло, що я взагалі не бачив вузлів, а при найменшій спробі виплутатися з пут, вони одразу ж затискалися.
Я не мав поняття, де ми. Віз котився греблею через величезну порожню водойму, що тягнулася аж до горизонту. На гілках дерев висіли гірлянди висохлих водоростей, а з болотяної води де-не-де стирчали дахи халуп. Ми їхали краєм багна, серед твані і скель, трактом, що підіймався дедалі вище, до віддаленого хребта понурих невисоких гір. День був похмурим, тож я навіть не бачив, в який бік ми прямуємо. Угорі металися зграї чорних птахів зі страхітливим криком.
Вершники не зупинялися ні на мить. Я бачив, як один раптом перекинув ногу через спину коня, став на одне стремено й помочився, не зсідаючи з сідла.
Я навіть не знав, як довго ми вже їхали. Два дні? Десять? Я тільки розумів, що я досі отруєний, голова в мене болить так, ніби її розчавили і водночас я вмираю від голоду. Химерні вершники втамовували голод під час їзди й один із них, не промовивши і слова, кинув нам бурдюк з водою та якийсь згорток. Брус підхопив бурдюк і так, як раніше в храмі, спершу обережно вмочив язика. Однак цього разу вода була не отруєна. У згортку ми знайшли кілька смужок солоного, сушеного на диму м’яса, шматок вудженого сиру й висохлі скибки хліба.
Ми поділились і пожадливо з’їли все до останньої крихти.
— То все ж вони їдять м’ясо, якщо треба, — кинув тихо один із викрадачів. Це вперше хтось із них озвався хоч словом.
Я не відповів.
За якийсь час чоловік, який їхав поруч, нахилився в сідлі й жбурнув нам два зсушені, зморщені плоди, які дістав звідкись з-за пазухи.
— Прожуйте поволі, — наказав він. — Вони дуже кислі, але голова перестане так боліти. Більше ми не дамо вам мертвецької води, інакше ви не виживете. І так доведеться померти, але лиш тоді, як буде пора.
Потім ми знову мовчали. Сиділи обидва нерухомо затиснені між мішків, Брус обережними рухами пальців вивчав переплетіння мотузки, тож я намагався взагалі на нього не дивитися.
Я дивився на море багна, що сягало горизонту й виглядало так, ніби впало з неба і вкрило всі околиці: і покручені мертві дерева, на яких розвівалися клубки водоростей, і скупчення птахів, що пообсідали здуті тіла мертвих буйволів, які виступали над болотом, немов маленькі пагорби. Я жував твердий і волокнистий плід, який мені дали. Він справді був страшенно кислим, але здавалося, що біль таки почав слабшати.
В одному місці болото поглинуло ціле стадо, там виднівся ліс рогів і задерті голови з розтуленими в жаскій гримасі писками, ніби буйволи скам’яніли за одну мить, коли їх залив глей. Також я бачив постаті людей із ціпками в руках, які стирчали з мулу подібно до нерухомих статуй.
— Колись тут були села, стада й сади, — сказав той, який дав нам плоди. — Але коли настав гнів вашої Матері і на Внутрішнє Коло звалилася засуха, сюди прийшли жахливі, ще не бачені бурі й грози. З гір лилися водоспади багна. Мало хто вижив. Вони пішли, а тепер їх вислали на храмові поля рубати висохлу землю на славу вашої богині.