Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 42)
— Так... — підтвердила фея. — Вони розплющилися.
Сяйво оточувало його тіло, стелилося колом під стопами і вкривало навколишні скелі на взір якогось мерехтливого моху. Воно також пронизувало повітря, як морозяний туман посеред лапландської зими. Ніби завіса з мікроскопічних блискучих голочок льоду, що стовпом здіймається в небо.
— Не рухайся, — прошепотіла Цифрал. — Не думай. Не жадай. Лише дивися...
Тож він дивився. Миготлива хмара, що його оточувала, мала в собі щось гіпнотичне, немов картинки з калейдоскопу, танок темних цяток на внутрішній стороні втомлених повік.
— Ще мить.... — гаряче видихнула йому прямо у вухо Цифрал. — Усе гаразд. Зачекай іще... Не думай... Дивися...
Він чекав. І дивився.
— Не бійся.
Він не відповів.
— Тепер, — прошепотіла вона, — мені доведеться тебе на трохи знепритомнити.
— Що...
— Тссс... Так треба. Не бійся. Ти зараз повернешся.
— Що відбувається?! — Він не міг поворухнутися. Стояв у випадковій позі, заклякнувши, ніби знову став деревом.
— Тихо... Довірся мені...
Він хотів запротестувати, але згас, як свічка.
Пітьма.
Посічена слабким, миготливим світлом каганців. Він сидить, схрестивши ноги, голий, на круглому диску й не може поворухнутися. Диск гладенький, як обсидіан, як чорне дзеркало, й поволі обертається. Навколо в темряві здіймаються скелясті стіни печери.
Він бачить власні долоні, що лежать на худих колінах внутрішньою стороною догори.
Перед ним переміщуються скелясті стіни, посічені слабким блиском вогників.
Він відкриває рота, хоч зовсім не мав такого наміру.
— Так... — чує чужий скрипучий голос, який луною відбивається від склепіння. — Тепер... Здійснилося.
Пітьма.
А в пітьмі на вершині гори палає дерево. Величезним гучним полум’ям, блиск від якого освітлює все навколо. Горять стовбур, суки і гілки. Потужно і страшно, ніби облиті напалмом.
І дерево рухається. Гілки ворушаться у морі вогню сонними розпачливими рухами. А між ними видно голову з широко роззявленим ротом.
Дерево кричить. Жахливий рев луною несеться по горах.
— Так... — каже чоловік у каптурі. — Спалити їх усі...
На вершині розквітають нові плями помаранчевого вогню. Крики зливаються в хор.
Пітьма.
А в пітьмі обертаються кола, коси і віяла. Замок, що зветься Шпичак, кружляє на тлі пурпурового неба, ніби химерна астролябія. Вістря й обручі з гулом розтинають повітря, із глухим гудінням обертаються шестерні. Сталеві деталі стукаються, накладаються одна на одну, потрапляючи у відповідні місця, і з вируючого плетива виростає сталева вежа, здіймаючи до хмар свій стрункий силует. Хмари розступаються.
Чоловік на вежі підносить подвійну сокиру з держаком, обплетеним зміїними тілами. Змії у танці розкривають пащі на вістрях — по одній на кожне.
— Пам’ятайте! — Голос чоловіка громом спадає на гори. — Життя і смерть — це те саме! На світі є тільки Змії й падлина! Ви — Змії! Світ належить вам! Він лежить там, за горами! Беріть його собі! Є лише один закон! Робіть, що хочете, і якщо хтось стане у вас на шляху, розчавіть його! Убийте всіх, а решту нехай скосить холод!
Пітьма.
А в пітьмі, що покрила гірську долину, б’ють барабани. Глухо, ритмічно, в тягучому темпі, що вимотує нерви. Чути скрегіт заліза й човгання тисячі пар важких черевиків. Із долин, оточених химерними вершинами, званими Скам’янілими Дивами, виступає армія. Армія Зміїв. Вона звивається по-зміїному, настовбурчившись тисячами блискучих жал. Попереду котиться величезний віз із шипами — справжня фортеця на колесах — розфарбований наївними візерунками витких зміїв, що ковтають сонце й обидва місяці. Він виглядає як страхітливий цирковий фургон.
Пітьма.
А в смолистій пітьмі штормової ночі, під ревіння вітру, перекочуються хвилі, немов рухомі гори. У просвітку між хвилями з’являється і зникає ніс чорного корабля зі штевнем, оздобленим головою вовка. Вовк, канати, борти і дошки судна вкриті льодом, що мертвотно зблискує в пітьмі. Хвилі розбиваються в пінній безодні, сунуть на корабель, але його ніс уперто розтинає білу спінену воду й продовжує затяту мандрівку на пік нової водяної гори. Виє вітер, ванти димлять крижаним пилом, а корабель і далі вперто пливе вперед. На північ.
Палуба порожня.
Як і місце стернового.
Пітьма.
А з пітьми проступає клубок коренів, ніби знавісніле дерево, яке здійнялося понад усією пущею. Скам’яніле дерево, увінчане короною шпичастих башт, донжонів, бланків і балконів. Фортеця шпигає небо тисячами веж, але здається темною й пустою. Покинутою.
Однак так лише здається, бо у фортеці, що вивищується над краєм, хтось спить.
Навколо, в загублених у пущі селах і присілках, у пітьмі раптом запалюються вогні. У вікнах починає мигтіти світло. Чути крики, гавкіт і виття собак, тупіт безлічі ніг. Люди панічно бігають, зачиняють віконниці, чути, як вони пересувають меблі, як барикадують двері й ворота. З гуркотом зачиняються дерев’яні ляди і скреготять засуви.
Бо в замісу, що вивищується над околицею, хтось спить.
Завжди спить.
І саме зараз йому сниться кошмар.
Пітьма.
А в пітьмі на балконі вежі стоїть сивий чоловік, загорнутий у плащ, що лопоче на вітрі. Під ним простягається кам’яне місто, оточене мурами, далі видно велику засніжену ділянку, на якій яскраво вирізняються дерева, кущі і квіти. Листя дзвенить від подмухів вітру, ніби кришталеві дзвіночки. Листя, квіти й гілки — з блакитного льоду, що блищить, як клинок. А ще далі, за портом, чути розгніваний рев зимового моря.
Хвилі вибухають піною, розбиваючись об скелі, а потім із шипінням розливаються берегом і замерзають плитами скла.
— Отже, це кінець, — каже чоловік. — Добре. Я чекатиму тут. Знайдеш мене.
Знайдеш.
Мене легко знайти.
Пітьма.
Задушлива брунатна пітьма пустелі. Тисячі смолоскипів лопочуть на гарячому вітрі, бухкає величезний стос, на який люди в шкіряних півпанцирах і подертих туніках кидають тіла.
Жінка, з голови до ніг закутана в червоний плащ, ховаючи обличчя під каптуром, проходить між двома килимами з людей. Людей, що стоять на колінах, спершись чолом об пісок. Лопочуть прапори й полум’я смолоскипів. Червоне вільне вбрання також сяє й лопоче на гарячому вітрі.
Як полум’я.
Вогонь Пустелі.
Блиск мерехтить на глиняних стінах будинків, безладно розкиданих і навалених один на одного, як стоси покинутих коробок. Ці стіни забризкані свіжою кров’ю.
— Так багато... — Чути шепіт з-під дзеркальної маски. Постать, що йде поруч із жінкою, мусить задерти голову, щоб поглянути їй в обличчя, але бачить тільки пітьму в отворі каптура. — Скільки ще?
— Скільки буде треба, — голос із каптура — як вітер, що віє із серця пустелі. — Поки не зрозуміють. Поки Матір не буде сита. Поки не відчують ласку єдності! Поки не зникне найменша несправедливість. Поки все не стане єдиним!
Останнє слово — немов удар батогом.
Постать, що йде поруч із жінкою, раптом перетворюється на легке порожнє вбрання, яке вільно спадає на землю. З брязкотом падає лискуча ртутна маска й котиться по камінню.
Із рукавів висипається тільки дрібний рудий пил, що летить за вітром.
Він лежав обличчям у снігу й гальці.
Розправив плечі й підвівся.
Виплюнув камінчик і трохи снігу.
Під ним було видно слід людського тіла. Він глянув на відбиток власного обличчя, який виглядав як посмертна маска. Біла маска з червоними очима. Упали дві краплі, а потім наступні, розтоплюючи в снігу забарвлені червоним кольором кратери. Він провів долонею по обличчю і глянув на пальці.
—