Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 44)

— Ми не визнаємо Підземну, — відказав я.

— Досить! — гаркнув інший їздець. — Годі вже цих балачок. Це не люди. Вдягнути мішки!

Я намагався боронитися, хоча це не мало особливого сенсу. Візник ударив мене раз, коротко, прямо в черевну ямку, що мені аж перехопило подих, після чого накинув мішок, що сягав аж до ліктів, і затягнув його мотузкою, ще й копняком перекинув мене на обличчя. Далі я ще почув шпортання й приглушений зойк Бруса.

Решту шляху я провів сліпцем. У темряві й духоті, спроможний тільки слухати.

Охриплі крики птахів, завивання вітру, часом пирхання коней і тихеньке поскрипування добре змащених осей воза. Нічого більше.

Навіть не знаю, як довго це тривало. Я лежав, охоплений страхом, безсиллям і мороком. Мені здавалося, що минула вічність, хоча насправді ми мабуть дісталися на місце ще того самого дня, вночі.

Нам веліли злізти з воза, не знімаючи мішків, і повели стрімкою кам’янистою стежкою під гору. Рішуче, жорстко і мовчки, так само, як вони робили все решту. Не важливо, чи були ці люди розбійниками й бунтівниками, здається, вони не служили на боці пророчиці. В мені по черзі зароджувалися то надія, то цілковите пригнічення.

Ми пнулися високо, спотикаючись і падаючи на гострі скелі. Хтось послабив мотузку, що стягувала мішок унизу, тож я міг бачити землю під ногами й, роблячи маленькі кроки, наскільки мені дозволяв шнурок, брести угору, вже щомиті не падаючи.

Коли ми нарешті перестали підійматися, я повалився зовсім без сил. Ледь дихав і відчував біль у грудях, коли мене врешті-решт протиснули кудись через вузький отвір і стягнули мішок із голови.

Але це мало що дало, бо в приміщенні теж панувала непроглядна темінь.

Я обережно обмацав стіни, абсолютно гладкі й холодні, немов відполірований камінь. Підлога була такою ж, ще й круглою, ніби я сидів на дні висохлої криниці. Однак я не знайшов дверей, крізь які мене проштовхнули. Нічого, тільки гладінь скелі.

Потім я сидів і обмацував ремені, намагаючись вгадати, як вони розв’язуються. Вузли здавалися магічними. Коли мені вдалося їх послабити в одному місці, вони затягувалися в іншому. У мене складалося враження, що вони не мають ні початку, ні кінця.

На це заняття я витратив багато часу, бо на дні криниці мені не залишалося нічого іншого, крім пітьми, пучок пальців, що досліджували ремінці, й заплутаних пут навколо моїх щиколоток і зап’ястків.

Мене це дратувало, бо лісовик, який мене зв’язував, тримав у руках звичайний, не надто довгий шматок мотузки і переплів його швидким рухом, навіть не задумуючись.

Я знав, що по мене прийдуть. Нас не везли так далеко тільки для того, щоб ув’язнити й заморити голодом.

Зрештою, завдяки терплячості й копітким зусиллям, ніби це було мистецтво лічби без чисел, я знайшов спосіб. Так, як знаходиш спосіб виграти в тарбісс, і мені вдалося поволі, раз з одного боку, раз — з іншого, поступово послабити вузол, що стягував зап’ястки.

Я звільнив руки і ноги, а переплетений шнур у моїх долонях раптом розплутався, перетворившись на звичайний шматок ременя. Звичайний, із двома кінцями.

Далі я сидів, спершись об увігнуту стіну, й коли минуло вже багато часу, високо над головою я побачив зорі. Дрібні, срібні іскорки, що мигтіли в чорноті.

Я справді був на дні криниці. Тож я дивився на зірки, як у них віками вдивлялися кірененські ченці. Десь між ними в оксамитовій пустці був Шлях До Творця. Шлях, яким відійшли всі, кого я любив. Мати, батько, мої брати, Аїна, Фіалла, Тахела, Ірісса. Ірісса, яка віддала за мене життя. Ремінь.

Я бачив їхні обличчя серед пустки, одне за одним. Сидів на дні кам’яної криниці, десь серед пустирищ Північного Сходу, шепотів імена моїх близьких і плакав.

Уперше я оплакував їх по-справжньому. Я не зміг зробити цього раніше і боявся, що коли настане день, то вже можу не встигнути. Ніби я їх зрадив би. Вони відійшли б забутими, без жодної сльозинки того, хто мав би нести їх у своєму серці.

Я сидів так довго, поки чорне небо над головою не почало бліднути й сіріти. Я чув, як там, зовні, до життя прокидається багато людей. До мене долітали голоси, поревування тварин, кроки. Круг неба врешті-решт затягнувся блакиттю, а я й далі сидів у пітьмі криниці й чекав.

Невидимий вхід раптово прочинився прямо за моєю спиною. Без жоднісінького звуку, ніби стіна в цьому місці просто зникла. Я упав навзнак і хтось схопив мене за комір. Мене зненацька витягнули на різке сонячне світло, яке тут же мене осліпило.

Мені викрутили руки й поволокли так швидко й упевнено, що я не встиг нічого зробити. Я тільки біг, зігнутий удвоє, засліплений сонцем, не знаючи, куди. Під моїми ногами скеля була рівною й гладкою, як відполірованою. Без жодних плит чи каміння. Просто одна велика й біла поверхня.

Я бачив усе в дивних раптових зблисках, немов уві сні. Що ми на гладкому плато, що віддалік видно болотяну рівнину. Що над нами здіймається ще один масив.

Що солдати носять куртки у кольорах різних тименів, а на щитах не видно знаку Підземного Лона.

Потім був вузький стрімкий коридор зі сходами, краєчки яких згладилися віками використання.

Мені весь час викручували руки, чиясь долоня торгала мене за комір, і якби я не перебирав ногами, мені б висмикнули передпліччя з суглобів, як виламують стегенце печеної птиці.

Нагорі простягалася ще одна біла площина, також рівна, як стіл, і я подумав, що це мабуть одна з таємничих прадавніх руїн, які часом знаходили на пустищах.

Посередині здіймалися прастарі сліпучо-світлі будівлі, більшість із них були схожі на кулі для гри. Ідеально круглі й білі. Часом вони ніби частково виринали, часом лежали на кам’яній плиті, часом височіли над нею на товстих, також білих стовпах.

Мене повели до однієї з будівель, перед чорним круглим отвором якої стояло двоє солдатів у шоломах і зі списами.

Вони тримали круглі щити, на яких не було ні номера тимену, ні його герба. А потім мене заштовхали всередину.

Я чекав темряви, але всередині було світло, ніби округла будівля була збудована з молочного скла. Там не було ні вікон, ні каганців, лише ясне світло, ніби пітьма, яку я пробив головою, була якоюсь завісою.

Посередині круглої підлоги стояв невеличкий столик, за яким на низькому ослінчику сидів немолодий лисуватий чоловік із пронизливими очима й попивав відвар із миски.

— Вітаю, мандрівнику, — промовив він. — Ох, відпустіть його!

Я дивився на нього ошелешено. На чоловікові була куртка з клановими облямівками й кірененський ніж біля пояса, він пихкав короткою люлькою з кам’яною чашею і пласким дерев’яним мундштуком.

— Сідай, хлопче! — він глянув на мене уважніше. — Святі стихії... Скільки ж тобі років? Шістнадцять?

Я підтакнув.

— Клята війна. У мене був син твого віку. Нас розділив Вогонь Пустелі. Я не знаю, чи він живий. Чому тебе так волокли? Ти побив когось із них?

Я заперечив.

— Сідай! Напийся відвару... Зараз я велю принести сніданок і миску. До речі, чим ти снідатимеш?

— Перепрошую? — я досі був надто ошелешений, щоб зрозуміти, що він має на увазі.

— Сніданок, хлопче. Ця проста вранішня трапеза, завдяки якій розумієш, чи опинився ти серед цивілізованих людей чи серед варварів. Добре це місце чи лихе. Якщо десь не їдять сніданку взагалі чи доїдають рештки з вечері, це не добре місце. Якщо ж десь не можна чогось споживати чи робити різних буденних справ, то ти опинився під правлінням тиранів, і це буде ясно вже якраз за сніданком. Якщо боги чи королі втручаються навіть у те, чим проста людина живиться вранці, то вони, без сумніву, втручаються у все, і важко буде жити в такому місці. Моя тобі порада: опинившись у чужих краях і серед чужих людей, спершу придивися до сніданку. Якщо там можна добряче поїсти, випити миску відвару й закурити люльку бакхуну, ти опинився серед добрих людей. Якщо ніхто не дивується, що після сніданку до люльки ти візьмеш келишок пряного пива чи амбрії, ти — між порядних і вільних людей. Якщо навіть цього не можна, краще тікай, якщо тільки зможеш. Це значить, що говорити й думати там також не можна. Нам належить стільки свободи, скільки стосується нас самих. Коли й цю у нас відберуть — невдовзі обернуть нас на тварин. Ми їмо різні речі. У нас немає упереджень, хоча кажуть, що вранці слід їсти легкі харчі. Білі. Молоко, сири, хліб, яйця, холодне м’ясо чи рибу, пасти, фрукти. Хто чого забажає. Але ми — потвори. Ми поневолюємо своїх жінок і загарбуємо собі добро землі. Нас хапають і мордують у вежах або женуть на поля, щоб ми працювали, поки не впадемо від виснаження. Амітраї споживають лиш те, що їм дозволяє Кодекс, залежно від касти. Тільки б залишатися живим. Військо може навіть куштувати м’ясо, хоча рідко й не обов’язково на сніданок. Отже, що мені веліти принести? Чи воду й розварену ДУРРУ навіть без дрібки солі й молока? Суху скибку хліба? На тобі вбрання сіндара. Тож ти богобоязливий амітрай. Слухняний і вірний традиціям, із непоганим походженням, хоча й не обов’язково багатий. Але погляньмо у згорток...

Він розгорнув рулон на столику й показав на щось цибухом люльки.

— Дослівно за мить до того ти був жерцем. На касту вище. Насправді ж тільки адептом, але завжди Просвітленим. Чи відомо тобі, що в цьому разі в дорозі тобі можна споживати навіть квасолеве печиво й пити розведене молоко? Тож який замовити сніданок, хлопче? Для сіндара чи жерця?