Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 45)

— Я — чиновник п’ятого рангу, сітар-паган. Убогий сіндар. Хочу повернутися до рідного дому. До приходу пророчиці я жив у Мара-нагарі і їв різні речі, не тільки те, що велить Кодекс. Це були інші часи. Де мій дядько? Дозволь мені його побачити.

— Твій супутник ще не прокинувся, — повідомив чоловік. — Поснідаймо поки. Ви незабаром напевно побачитеся.

Я відчув судому страху. В уривчастому тоні мого безтурботного на вигляд співрозмовника було щось зловісне. Невже Брус уже мертвий? Отак просто?

— Він дуже цікава людина, хлопче. Твій дядько — жрець високого рангу? Ви їхали возом, а коли на вас напали, ви вбили шістьох озброєних людей. А потім раптом переодягнулися в одяг сіндарів. Чому? Якщо ти, як ти кажеш, чиновник нижчого рангу, чому ти подорожував у вбранні слуг святині Праматері?

Я сперся кулаками об землю й торкнувся чолом підлоги.

— Сітар-паган... Мій дядько нездужає. Коли він прибув за мною у Маранагар, дорогою підхопив болотяну гарячку. Часом його зморює хвороба, і тоді він не тямить, що робить. Цих жерців убили на тракті. Ми натрапили на віз і трупи. Дядько вперся рогом, що це знак від Праматері, й переодягнувся в храмовий одяг. Вперся, що тільки так ми перейдемо через міст у Аширдимі. Тому ми потім викинули вбрання.

— Як тебе звуть, хлопче?

— Мене звуть Арджук Гатармал, сітар-паган. Я родом із Камірсара. Дядько називає мене Тендзин Бирталай.

— Випий відвару, Арджуче. Твій дядько — це ще й неймовірна людина. Він подорожував до столиці аж від Камірських гір через країну, спалену найбільшою за останні покоління засухою, і попри це підхопив болотяну гарячку. Де ж він знайшов болота за такої погоди?

— Я не медик, сітар-паган. Але дорогою він міг напитися гнилої води. Імперські попереджали, що в такій воді живуть хвороби.

Чоловік нахилився й налив мені відвару у миску. Клуби диму з його люльки ледь пахли амбрією й вудженими сливами.

— Звідки у вас ціпок шпигуна, Арджуче? Це рідкісна річ, важко її купити собі на базарі, навіть якби ще існувала нормальна торгівля. А також важко навчитися ним битись. Чи це входить у навчання чиновника шостого рангу?

— Мій дядько служив у важкій піхоті. Навчав мене битися ціпком, бо дороги небезпечні. А палиці були на возі жерців. Ми не знали, що це ціпок шпигуна. А я — чиновник п’ятого рангу, не шостого. Я вмію читати й писати.

— Але твій дядько, солдат важкої піхоти, убив трьох людей, зокрема одного стрілою звіддалік. Ти ж убив двох у боротьбі, маючи лише цей ціпок. В якийсь момент ти був навіть без нього. Голими руками проти двох лучників, а твій дядько орудував тільки залізним амулетом на ланцюжку. І ти добре знав, де знаходиться лезо списа, а де — меч. Ким були ті нападники?

— На возі була залізна скринька, сітар-паган. Розбійники про неї знали, ми — ні. Але всередині було щось страшне, що наклало закляття на всю околицю. Я сам бачив.

Занесли тацю зі сніданком. Квашені овочі, солоний сир, хліб, молоко. Кілька смужок сушеного м’яса. Я узяв миску з горіховим відваром і відпив ковток.

— Давно ти не їв доброї їжі, хлопче. Довго ти в дорозі?

— Я втратив відчуття часу, сітар-паган. Ми втекли з Маранагару в ніч, коли повернулася стара віра, а військо перейшло на бік Підземної Матері. Довбанкою по ріці. Потім ми багато днів подорожували пішки.

— Ви втікали зненацька?

— Так, але ми все одно мали виїхати того самого дня. Дядько приїхав по мене, бо захворів мій батько. Тому у нас були подорожні папери.

— У вас були подорожні папери, але попри це ви воліли рухатися окільними шляхами, оминати пости й перевдягатися у жерців?

— Папери нам видали до перевороту, пане. Ми не знали, чи вони дійсні. Те саме з паспортами. Вони ще імперські.

— Але за панування нещасного імператора можна було подорожувати без паперів, синку, — мовив чоловік сумно. — Звідки двоє сіндарів могли знати, що раптом повернеться Кодекс Землі?

Це було ніби якась гра. Чоловік ставив невинні запитання, а я весь час мав відчуття, що він заганяє мене в кут.

— Коли випадає жити в часи засухи в Маранагарі, — відказав я поволі, — то такі речі відчуваються в повітрі. Ми боялися. Ми — бідні люди. Жерці залякали всю місцевість. Часом стояли на заставах. Ми пішли до храму й оформили папери, як у давні часи, бо якби ми просто пішли, ті на заставах подумали б, що ми зневажаємо Кодекс і науку пророчиці. Що прислужуємо імператорському закону.

Чоловік усміхнувся. Потягнувся до коша, що стояв поруч зі столиком, і витягнув Око Півночі. Я розтулив уста, але не встиг нічого сказати.

— Якщо я зараз запитаю, що це таке, почую у відповідь: «Ох, це зберігалося в нашій родині багато років. Належало ще моєму дідові, який торгував із подорожніми з пустельних караванів». Я запитаю, як сіндар міг опуститися тоді до торгівлі, а ти, присоромлений, на це відповіси, що в пустельних поселеннях усе підлягає трохи іншим законам, вони далеко від Внутрішнього Кола і треба якось виживати. Їж, хлопче. Тобі часто доводилося їсти піренейські харчі?

— Ні, сітар-паган.

— А все одно ти знаєш, що квашена кулявка не смакує з сиром, зате чудово пасує до м’яса. До сиру ти собі взяв посічену руціж. Я б і сам так зробив. Ти знаєш, що з легкістю міг би вдавати кіренеця? Ця легкість, з якою ти береш м’ясо... Можна було б подумати, що ти ніколи не чув про те, що хто їсть тіла дітей землі, у того застигає кров. Їж, хлопче, їж.

Я поглянув йому прямо в очі.

— Я не вдаю кірененця, сітар-паган. Не знаю, навіщо нас викрали. Будь ласка, дозволь нам піти додому. Я не їв кілька днів, от і все.

— Їж, хлопче, їж. Треба радіти кожній добрій миті, яку ми проживаємо на світі. Треба цінувати, що світ Творця ще має для нас такі миті, попри те, що на ньому так багато людей. Треба цінувати дрібниці. Зараз ти снідаєш, а невдовзі не зазнаєш нічого, крім болю і мук. Такий він, цей світ, і нічого з цим не вдієш.

— Я не брешу, сітар-паган, — сказав я ще раз із притиском. Мій співрозмовник був простодушний і приязний, та попри це викликав у мене жах. Після його останнього речення я почав справді боятися.

— Та брешеш, мій сердего. Брешеш у кожному реченні, і тобі добре вдається. Тебе навчили, як вигадати легенду. Бачиш, хлопче, у кожну річ, яку ти мені сказав, легко повірити, але у всі нараз — уже ні. Буває так, що навіть найкраща легенда не допоможе. Хоча б така дрібниця: ти — сіндар. Твій дядько старший, тому ти повинен беззаперечно його слухатися. А попри це, коли ви побоюєтесь, що хтось вас може отруїти, твій дядько пробує воду, немов слуга? І так далі, хлопче. Не можна перехитрити біль. Не можна його перечекати. Це буде не так, ніби тебе б’ють чи відрізають палець. Це страшний біль, але його можна стерпіти. Особливо, якщо глибоко у щось віриш. Але те, що трапляється за таких обставин, як твої, виходить за межі розуміння. Тобі повинні були це сказати. Справді повинні були. Ніхто цього не витримає. Усе, що ти можеш зробити, це уберегти себе хоча би від частини того, що буде. Смерть — ще не найгірша річ, хлопче. Зараз тобі здається, що так, але на жаль, ти сам зрозумієш, що смерть може бути винагородою.

— Яка різниця, сітар-паган? — запитав я.

— У чому, хлопче?

— Між людьми. Амітраями і кіренецями. Дикими кебірийцями і кірененцями? Між жерцями Праматері, які годують її статую, і гордими кірененцями, які викрадають людей на дорогах, щоб їх замучити?

— Необхідність, синку. Нас небагато залишилося. Ми втікаємо, звідки це можливо, але нас і так небагато. Амітраї можуть повернутися до старої віри, можуть сидіти тихо й бути слухняними. Але нас мордують без жалю. Є осади, в яких кірененців убивають до останнього. Навіть немовлят. Ще до того, як прозвучить наказ. Йдеться про те, щоби позбутися навіть сліду клятої династії Тенджарук. Це роблять їхні сусіди в надії, що тоді їх самих залишать у живих. Зі страху. Вони не знають, що їхнє надаку ніколи не насититься. Що коли не стане нас, воно охоче з’їсть власних дітей. Мало хто вцілів. А якщо вдасться здійснити те, для чого тебе прислали, не залишиться нікого. Адже я не питатиму, що ти мав зробити, подорожуючи на окраїну імперії як сіндар чи жрець, натренований для того, аби будь-якої миті міг удавати ще й кірененця. Це ж зрозуміло. Ти мав нас знайти. Мене лиш цікавить, скільки вас іще таких. Таких, як ти. Скільки таких сіндарів, кірененців і жерців водночас, які знають усі звичаї імперії, майстерно володіють ціпком шпигуна, отрутою і лезом. Адже ми ширимо про себе чутки. Хочемо, щоб люди мали про що думати й куди тікати, якщо зможуть. Однак ми не хочемо, щоби було відомо щось конкретне. Ні, поки ми не будемо готові. Тому ми вдаємося до варварських методів тільки тоді, коли немає іншого виходу. Так, як і маленький худий пес, який, коли його загнати в глухий кут, спроможний навіть убити. Бо він наляканий, а позаду в нього стіна. І ми добре знаємо, що спаплюжимо власну долю і долю власних дітей. Що щось подібне означатиме спадкове прокляття. Але ставка — це винищення недобитків, які перебувають у цьому таборі, і тих небагатьох, які до нас продираються. Тільки так. Ті ж удаються до таких методів з найменшого приводу або і щодня. Ось і вся різниця, хлопче.

— Але ж навіть якби я був шпигуном, який вас переслідує, я не знаю, де я.