Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 41)

У хаті раптом стає холодно. Я рефлекторно дивлюся на двері, потім на ворота, що ведуть у печеру, але вони зачинені.

Починають кричати птахи, я чую, як клекочуть і дзвонять навколо тотеми. Щось падає. За мить я чую гуркіт і бачу, що ріг котиться по землі.

Чарівник сидить рівно й незвично нерухомо, ніби щось його скувало й притисло руки до тулуба.

— Ні... Ні... Не дай йому... — долинає до мене.

Я зупиняю підкову долонею і дивлюся на нього, бо раптом мені спадає на думку, що те, що ховається за дверима до печери, це Ван Дікен.

Я обережно встаю, думаючи про залишений у лазні меч. На щастя, ніж завжди при мені. Великим пальцем я підважую цубу, замок піддається з тихеньким клацанням. Якщо це справді Ван Дікен, я не дам йому навіть відкрити рота. Колись я міг швидко і влучно метнути ніж на п’ять із лишком метрів. Значно швидше, ніж вимовляю «абракадабра».

Прислухаюся, але до мене долинають тільки шелест і постукування дрібних предметів, які раптом ніби ожили й почали падати.

— Чи є тут Дієвець з риб’ячими очима, якого звуть Аакен?

Але Обидва Ведмеді надто наляканий. Він дрижить і, здається, поняття не має, про що я.

— Ні... ніякого Аакена. З якими очима?.. Ні... Тільки не знову, благаю!..

Перед ним на низькому столику з грюкотом котиться невелике шило для шкури. Сталева голка, прикріплена до дерев’яного руків’я. На обличчі Бондсвіфа видно неймовірне зусилля, воно стає червоним, на скронях випинаються жили, виглядає це так, ніби він силкується підняти табурет, на якому сидить. Однак насправді маг з усіх сил намагається не торкатися шила. Безрезультатно. Дрижача рука простягається вперед ніби проти його волі, пальці стискають дерев’яне руків’я.

З його вуст виривається виття, голова перекидається з боку на бік, розпачливі крики «Ні!», «Ні!», «Ні!» стають схожими на гавкіт. Бондсвіф бореться сам із собою: очі вилазять із орбіт, жили пульсують на лобі, але він простягає другу долоню й повільно встромляє в неї шило.

Крик ледь не зриває дах хати. Страшний розпачливий крик, на все горло. Він лунає довго, поки шкіра на долоні Відуна не надувається і з неї раптом не показується кінець вістря й цівка крові.

— Добре! Добре! Я скажу йому! — розпачливо кричить він стінам і стелі, а по його щоках течуть сльози болю.

Усе припиняється. Обидва Ведмеді висмикує шило з долоні, розпачливо її обіймає і притискає до грудей.

— Завтра... — стогне. — Завтра підеш до урочища! Завтра... А зараз облиш мене!

— Це не я зробив, — кажу несміливо.

— Звісно, не ти, дурню, а Бондсвіф!

Я йду до лазні, охоплений страхом і переконаний, що опинився під одним дахом із божевільним.

До урочища ми дістаємось на світанку морозного туманного ранку. Перед тим мовчки й понуро поснідавши. Бондсвіф наляканий і злий, перев’язана ганчіркою рука явно болить. Мені самому спалося так собі, й апетиту немає. У шлунку відчуваються неприємні нудотні судоми. З прикрістю усвідомлюю, що це страх. Урочище — це випробування вогнем. Як тестовий політ. Як російська рулетка.

У дорозі ми проводимо більше години. Йдемо гірським бездоріжжям, поки в місці, яке не відрізняється від інших, мій провідник раптом не зупиняється й не показує поперед себе перев’язаною рукою.

— Там унизу, за тими скелями. Там є маленька кругла котловина. Іди й сядь посередині. Цього буде достатньо. Якщо виживеш — повертайся додому. А можеш порозумнішати й піти звідси. Так було би найкраще.

Він обертається й мало не тікає.

Я вдихаю в легені морозне повітря. Дивлюся на гірські хребти, що простягаються навколо, як скам’янілі на шляху сірі мастодонти. Дивлюся на розхристані хмари, що клубочаться уздовж вершин, і сідаю на каміння, щоб закурити люльку.

Поволі я заспокоюю дихання й серцебиття. Чекаю, поки маленька фігурка Пісенника, який бреде додому, зникне за стіною скелі і я справді залишуся сам.

А потім я встаю, вибиваю люльку об камінь і ховаю її, щоб перехреститися.

Спускаюсь униз, прямо в серце урочища, в коло зі скель, що ніби розкрита акуляча паща. Спускаюсь і намагаюсь активувати бойовий режим.

Цифрал з’явилася ще тоді, коли він спускався узгір’ям. Не зронивши ні слова, із затятим обличчям вона пурхала біля його голови. Попри все це його збадьорило.

— Немає іншого виходу? — запитала вона.

— Інакше — взагалі без шансів.

— Ми помремо.

— Не обов’язково, — процідив він крізь зуби. — Так просто ми не дамося. Зрештою... ти хотіла б жити вічно?

Вони спускалися схилом, пліч-о-пліч. Людина і фея.

Високо в похмурне небо випурхнув писк хижого птаха, що полюючи, кружляв над горами, ніби розвідувальний літак. Над урочищем він раптом повернув, різко б’ючи крилами, і полетів у протилежний бік.

— Звірі також туди не заходять, — насуплено відмітив Драккайнен. — Поглянь на стежки.

Дрібні відбитки слідів було добре видно на снігу. Вони перепліталися зигзагами, але жодне створіння не перетнуло зубатого кола скель.

Він зловив себе на тому, що дихає поривчасто, втягуючи повітря через ніс і випускаючи ротом. Ібукі. Ще трохи — і він зомліє від гіпервентиляції.

Угамував дихання.

— Таке, — гмикнув. — Від стрибків на банджі було гірше.

Він зайшов між скелі. Ступаючи обережно, сторожко, як на мінному полі.

І нічого не сталося.

У снігу посеред галявини росло чудернацьке покручене дерево. Оце і все. В нього були вузлуваті гілки, вкриті тернами довжиною з долоню, що радше дивно для хвойного куща, схожого на гірську сосну. Саме деревце також було занадто велике, разів у п’ять більше.

Драккайнен якусь мить стояв увесь стиснений, як пружина, готовий вискочити назовні, якби щось почало відбуватися, але нічого не сталося.

Невдовзі він змусив задерев’янілі м’язи рухатися й обережно пройшовся колом.

— Щось бачиш? — запитав він.

— А ти ні? — Цифрал говорила дивним мрійливим голосом. — Це так гарно...

Він поглянув на фею. Та танцювала в повітрі, тягнучи за собою смугу іскор, що мінились, немов діамантовий пил.

— Що відбувається? — запитав.

Але й далі не діялося нічого. Він присів і обережно торкнувся землі. Відгорнув шар снігу й натрапив на заморожену гальку, вкриту плямами лишайника.

Нічого особливого.

— Не бачиш? — запитала Цифрал, розтягуючи слова, ніби під кайфом.

— Не бачу.

— Воно в дереві. Підійди до дерева.

Він підійшов і обережно торкнувся стовбура.

— Так... — сказала Цифрал. — Саме так...

І вибухнула, як феєрверк.

І тоді світ роздробився, немов дзеркало, на мільйони вируючих уламків, за якими — темінь.

Розлетівся міріадами веселкових іскор.

Обернувся на мерехтливу хмару, а потім із тріском враз склався назад.

Драккайнен стояв посеред галявинки, напружений і притихлий, але, без сумніву, живий.

— Обережно... — сказала Цифрал йому прямо у вухо. — Зараз ні про що не думай. Ні про що конкретне.

— Де ти? — запитав він дрижачим голосом.

— Там, де й завжди, — відповіла. — У тобі. Роззирнися. Тепер бачиш? Не думай... Не жадай... Тільки дивися...

Його долоні, рукави каптана й усе навколо мінилося мікроскопічними іскрами, ніби присипане діамантовим борошном. Він поворухнув рукою, залишаючи делікатний слід, що ряхтів кольорами райдуги.

— Щось із моїми очима, — сказав Вуко.