Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 40)

Я сиджу, і я терплячий.

Однак підкова не хоче рухатися.

Не допомагає ні концентрація, ні візуалізація, ні стискання щелеп, ні витріщання. Підкова — це шматок заліза.

Вона висить на ремені й не має найменшого наміру рухатися.

Углибині покою, в кам’яній стіні, яка здається просто суцільною скелею, знаходяться важкі дерев’яні двері. Вони завжди зачинені. Загороджені брусом, що лежить на міцних гаках.

Бондсвіф не дозволяє мені навіть підходити до них. Не відповідає на питання.

«Це не для тебе, — каже. — Воно вб’є тебе на місці».

Але часом він бере лампу, підтягує ланцюг і піднімає один кінець колоди, а потім прослизає в темний коридор, з якого віє вологим печерним холодом.

Він так зникає на довгі години.

Повернувшись, не озивається ані словом. Сидить, дивиться у вогонь із рогом у руці й понуро доливає собі пива з глека.

Я дивлюся на підкову.

Часом виходжу з хати. Розім’яти ноги, подихати свіжим повітрям, побачити що-небудь іще, окрім шматка заліза, що висить на паску вичиненої шкіри.

Сніг іде й розтає, повітря гостре й холодне, як розбите скло. Пахне наближенням зими.

Ґліффнак принюхується в мій бік, часом порикує, але переважно водить за мною тими дивними очима, в яких дрімає бентежна іскра розуму.

Я його ігнорую.

Інколи він починає кричати й гупати в двері, потім буянить десь біля стовпів. Тоді Бондсвіф вдягає свою шубу, химерний шолом, бере костур і виходить. Забороняє мені висовуватись. Я залишаюся сам.

Сиджу й дивлюся на підкову.

Часто потім він приносить кошики, в яких лежать шматки дичини, зморщені сухі ковбаси, яйця й калачі. Тягне бочечки пива й борошна. Я починаю розуміти, звідки береться все це добро в битком забитій коморі, яка знаходиться в пристосованій для цього печері. Бондсвіф Обидва Ведмеді надає послуги людям. Мабуть, лікує й дає поради.

Щодня він мене питає, чи я вже чогось навчився або чи не надумав піти. Він досі хоче повернути мені один ґвіхт. Складається враження, що моя витримка починає його дратувати.

«Споглядаючи підкову». Психологічна стрічка про людську витримку й сенс буття. Складні питання, на які глядач не отримує легких відповідей. Для справжніх поціновувачів, які шукають чогось більшого, ніж бездумна бійня й гектолітри крові. Історія калібру майстрів двовимірного психологічного кіно з XX століття. «Золотий Бабак» на фестивалі в Улан-Баторі.

Чим я відрізняюся від Ван Дікена та інших? Я не науковець. Мені не вистачає аналітичного підходу до світу. Схильності шукати спрощених, змодельованих пояснень. У певному сенсі, нерозрізнення моделі й дійсності. Любові до побудови теорій. До розкладання всього по поличках. Зберігання розуму в світі абстракцій. Усе життя мене стимулює адреналін. Проживання, а не аналіз. Я прив’язаний до буквальності. Подій, людей і місць. Цим я живу. Моє ставлення до світу, по суті, споглядальне. Я — проста людина. Я відрізняюсь також знанням. Воно не таке багате, гірше впорядковане і загалом його точно менше. Тільки от те, що робить мій приятель-маг із Амстердама, не виглядає розумним. Хіба що за цим стоїть якась теорія, для якої я надто тупий. Рафінована філософська перспектива, про яку можна годинами розповідати жаргоном, повним «симулякрів», «дериватів», «модальностей» і «референтів понять», і яка на практиці зводиться до примітивного зневажання людей, тиранії й комплексу влади. Часи, коли знання було функцією розуму, давно минули. Тепер це лабіринт суперечливих поглядів, що існує на високому рівні абстракції, в якому «модель моделі» — це дитячий садочок. Чи це необхідний механізм для того, щоб стати магом?

Я дивлюся на підкову.

Ночами я справді чую дивні звуки. Якісь плачі, ніби з-під землі. Шепоти, прокльони, лайки і схлипування. Часом крики.

Цим я не переймаюся. Узявши каганець, трохи дров для вогню і глек пива, я зачиняюсь у своїй лазні.

Підозрюю, що це Бондсвіф на п’яну голову балагурить або ж дивиться якийсь магічний відповідник телебачення. Деякі дні він починає з того, що вицмулює цілий глек на сніданок, а потім доганяється для різноманіття медом і пивом, тож після обіду тільки сидить, хитаючись, біля вогнища з обвислою губою й бичачими очима, бо не може встояти на ногах.

Я ж тим часом вправляюся в телекінезі, застрягнувши на першому уроці: «переміщення предметів на вихідних», і починаю перейматися станом свого розуму. Адже підкова почала мені снитися.

Мені сниться, що вона починає рухатися, але ці сни не дають відповіді на питання «як?». Тож і полегшення не приносять.

Наступного дня я стаю свідком сутички.

Люди приходять, коли я стою на вулиці. Вони мене не бачать, а Бондсвіф не встигає загнати мене у хату.

Четверо чоловіків, що не належать до народу Людей Зміїв. Вони озброєні й розлючені, але так, я би сказав, по-цивільному. Це не військова вилазка. Вони люб’язно зупиняються на кемпінговому майданчику перед частоколом менгірів, але нервово ходять туди-сюди, ігноруючи Ґліффнака, що розігрує біля стовпів свою виставу «Люта мавполюдина».

Бондсвіф Обидва Ведмеді виходить їм назустріч у всьому спорядженні, в шоломі і з костуром у руках, але розмова відбувається інакше, ніж зазвичай. Один із чоловіків стоїть біля самих менгірів, заткнувши великі пальці за пояс, його обличчя червоне від стримуваної злості.

Він бере із рук одного зі своїх супутників якийсь тотем: мотанину шнурків, кісток і пір’я, — і з розмаху жбурляє його Бондсвіфу під ноги. Він говорить швидко, ковтаючи звуки, тож я розумію п’яте через десяте.

До мене долітає «три чорні телиці», а потім «вбили мого сина».

— Пожертвування телиць вберегло твоїх жінок, дурню! — цідить Бондсвіф з усією гідністю пияка, гордого тим, що може не похитуватись, якщо тільки захоче. — Якщо ти хотів уберегти синів, треба було приносити в жертву бика.

— У мене десять биків! — гукає розлючений чоловік. — І за потреби я роздобув би хоч і сто, якби ти сказав! А ти сказав «телиці»!

Подальших слів я не розумію, але припускаю, що це лайка.

Сварка триває ще якийсь час, поки їхній головний раптом не починає сцяти на найближчий менгір, а потім спльовує на землю і всі йдуть геть.

За якусь мить один із них обертається, підбігає підтюпцем на три кроки й замахується.

Спис окреслює вишукану параболу. Бондсвіф, широко розплющивши очі, заклякає, а вістря пробиває бік Ґліффнака.

Це триває якусь секунду.

Лунає жахливе виття, істота різко звивається, шарпаючи древко, але спис прошиває його наскрізь. Єті тягнеться за спину, ламає древко під самим вістрям, витягає його з рани. Потім відповзає під скелясту стіну, де обкладає рану пригоршнями снігу. Я дивлюся, як цей імпровізований компрес всотує темну кров, але її менше, ніж можна було сподіватися. Здається, з ним не все так погано. Наконечник пробив шкіру і, схоже, ковзнув по ребрах. У єті кровотеча, але він не кашляє рожевою піною, не задихається, не має симптомів пневмотораксу.

Бондсвіф увесь цей час стоїть нерухомо, зрештою різко обертається і йде в хату.

— Чому ти не відвів списа? — питаю.

Бондсвіф сидить на своєму місці біля вогнища й понуро дивиться на скуйовджений фетиш, який кинули йому під ноги.

— Замовкни, — цідить він, ледь стримуючи злість. — Хто ти такий, щоб мене повчати?

А потім раптом обертається до вічно замкнених дверей.

— Ні! — твердо кричить він. — Мовчи! Мовчи і здохни нарешті!

На столі під стіною лежить печене сарняче стегно. Воно холодне й порізане. Не питаючи дозволу, я відламую шматок із самого краєчку, гомілку з великим шматком м’яса, беру також глек, який наповнюю з бочки на козлах, і мовчки повертаюся до своєї підкови.

Я дивлюся на підкову. Відкушую м’ясо, запиваю його пивом і сиджу на шорсткій шкурі, не зводячи очей з підкови.

Підкови, яка раптом починає рухатися.

Спершу гойдається із боку в бік злегка, а потім усе сильніше. Я застигаю, уп’явшись зубами в м’ясо і тримаючи глек у іншій руці, а підкова хитається все інтенсивніше. Я хочу покликати Бондсвіфа, але не можу вимовити ані звуку. Боюся, що це зараз припиниться.

Тим більше, що я нічого не відчуваю. Не докладаю зусиль, не концентруюся на ній, не штовхаю поглядом. Просто дивлюся, а підкова гойдається на ремені.

Я обережно думаю про зміну її напрямку, і бачу, як шматок заліза ледь сповільнюється, а потім коливальний рух підлягає флуктуації, підкова починає бовтатися по еліпсу, потім по колу, а потім починає хитатися в мій бік. Рух стає все сильнішим, мені доводиться відхилити голову, і зрештою посунутись, щоб підкова не прилетіла мені в обличчя.

Я дивлюся вбік і бачу, що Бондсвіф Обидва Ведмеді застиг як укопаний. Він не здивований і не схвильований моїм талантом. Бондсвіф Обидва Ведмеді нажаханий. Його обличчя зблідло й посіріло, його рот напіввідкритий, а очі — вибалушені. Він ледь крутить головою, ніби щось заперечує, а потім подається назад.

Я знову змінюю напрямок коливання підкови, бо рух уперед і назад надто обтяжливий. Ще мить — і важке залізо стукне мене по лобі.

Пісенник якийсь час стоїть ошелешений, потім невпевнено сідає, судомно хапає свій ріг і глек. Окуття рогу стукотить об горло глека, а потім і об зуби мого вчителя.

— Я поворухнув підкову, — кажу я, хоч це абсолютна очевидність, — І що тепер?

Мені спадає на думку, що тепер він загадає мені розхитати ковадло.

Він відкриває рота, заплющує очі й заперечно трясе головою. Бурмоче щось типу «Ні... Ні, забирайся!» і дбайливо обіймає ріг обома руками.