Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 39)

Він раптом встає і порпається десь по хаті, після чого швидко повертається з невеликим горщиком, з якого витрушує на долоню якісь безформні грудки, схожі на бурштин.

— Вибери одну, — бурмоче. — Правою рукою. А тепер візьми кочергу і помішай вуглини. Добре. Тепер кинь у вогонь.

Я слухняно вкидаю. Грудка падає поміж розжарені головешки і ненадовго спалахує, розсипаючи іскри. З жару вибивається цівка дуже густого червоного диму, як із димової шашки.

— Засунь праву руку в дим, — каже Обидва Ведмеді. Теплий дим із гострим запахом обплітає мою долоню, в’ється навколо пальців, скручується в клубочки й хмаринки.

— Достатньо, — каже Бондсвіф.

Я забираю руку, і тоді він схиляється й занурює обличчя в дим. На якийсь час він застигає в цій позі, мугикаючи свою монотонну співанку. Його голос то підвищується, то стихає. Мені пригадується йойк моєї фінської бабусі. Коли вона робила щось монотонне, наприклад, слідкувала за автоматом-прибиральником, готувала чи вираховувала комусь якісь бухгалтерські дивовижі в інтернеті, безупинно заводила ту саму сумну мелодію, без початку і кінця. Дідусь Ваайнамойнен тоді виходив із дому. Йойк бабусі доводив його до сказу. Він стверджував, що вона сама не знає, що співає. Ну, але бабуся була з Лапландії.

Бондсвіф стоїть так, похилившись і мугикаючи, з обличчям у диму, поки раптом не починає кашляти, його очі сльозяться. Йойк уривається, йому на зміну приходить хрип і приступ кашлю. Я бачу, що він кидається у всі боки, ніби щось невидиме в диму тримає Бондсвіфа за шию. Він спирається руками об муровану каменем грубу і тягнеться назад, але не може поворухнутися, попри те, що від напруги в нього на скронях виступили жили. Досить довго я просто спостерігаю і нічого не роблю, переконаний, що це частина обряду. Але чарівник кашляє, як скажений, я чую гарчання й роблю висновок, що Обидва Ведмеді, який смикається все розпачливіше й слабше, просто задихається. Однак перш ніж я спромігся встати, невідома сила, що тримала мага в грубі, несподівано відпускає. Бондсвіф летить назад, спиною перекидає крісло й падає у хутра, що застеляють підлогу, торгаючись у пароксизмах, пирхаючи червоним димом і обома руками тримаючись за горло.

— Во... води... — хрипить він. — Там, у глеку!

Я встаю і приношу йому глиняний глечик. Він п’є прямо з нього, щомиті звиваючись у новому приступі кашлю. Нарешті заспокоюється і жбурляє глек кудись у темряву віддаленого кутка покою. Я чую, як посудина розбивається на глиняні друзки.

— А бодай ти здох! Бодай тебе зараза скосила! — загадково вигукує Бондсвіф, очевидно не до мене, а кудись туди, в морок. Далі тримаючись за горло, він встає та йде в кут, спотикаючись об різні речі й заходячись свистячим кашлем. Я чую, як він замикає важкі дерев’яні двері з металевим окуттям і блокує їх масивним засувом, що вішається на гаки.

Він повертається, ще коли-не-коли покашлюючи, нарешті сідає, відпиває з рогу й важко дихає. Я мовчу, хоча мені цікаво, кого має скосити зараза, і так підмиває повідомити, що не слід тримати обличчя в полум’ї. Я чекаю.

— Дивно... — сопе Бондсвіф. — Ти прибув дуже здалеку. Ти такий дивний і чужий, що, може, й справді урочище тебе послухає. Ти і старий, і молодий. Живий і мертвий. Здоровий і хворий. Але найдивніше, що ти зовсім не хочеш бути Тим, Хто Діє. Приходиш сюди й даєш мені два ґвіхти за пісні богів, хоча геть у це не віриш. Вважаєш себе розумним, але купуєш те, чого зовсім не хочеш. Я ще таких не бачив.

Я безпорадно розводжу руками.

— Покликання, — зітхаю я. Бондсвіф крутить головою.

— У тебе немає долі, — каже. Я застигаю й дивлюся на нього. Мені це геть не подобається. — Ти або невдовзі загинеш, або...

— Або?

— Або ти і є доля, — сумовито відповідає він. — Але я все ж думаю, що тебе вб’є урочище. Тому скажу так: якщо хочеш піти своїм шляхом, забери один ґвіхт і йди. І тримайся подалі від богів, урочищ, Дієвців і всього такого.

Я знову зітхаю.

— Я би з радістю так і зробив. Але надходять часи, коли слово Пісенників, мабуть, матиме найбільшу вагу. Може бути так, що це вони правитимуть людьми. Я б волів, щоб усе залежало від глузду мужів і заліза, як завжди. Тоді я пішов би геть. Але надходять недобрі часи. Я мушу пізнати пісні, щоб їх зупинити.

— Але через те ти маєш риси, які одразу ж тебе вб’ють, щойно ти торкнешся пісень. Ти імпульсивний. Тобою керують гнів і нетерплячість.

Він іде вглиб покою, човгає там якимись речами, нарешті повертається з ременем і старою іржавою підковою. Я дивлюся, як він обплітає її посередині й зав’язує вузол, приносить собі драбину й прив’язує підкову до жердини високо під стелею. Приносить ще й шкуру і кидає на глиняну долівку.

— Сідай сюди, на шкуру! — командує.

Я сідаю. Підкова метляється перед моїм обличчям. Бондсвіф виймає маленький кістяний флакончик, як для парфумів, і витягає зсередини стержень, яким злегка торкається підкови.

— Ти маєш зрозуміти. Маєш упокорити свій гнів. Сиди тут і дивися на підкову. Дивися так довго, поки не спроможешся поворухнути її поглядом. Я дав їй краплю води з урочища. Дрібку сили пісень богів. Якщо у тобі є таланти, ти здужаєш поворухнути підкову. Це все. Сиди, аж поки вона не почне рухатися так, як ти хочеш. Якщо втомишся, іди в лазню спати. Можеш ще взяти собі миску каші з казанка і глечик пива. І не їж тут хробаків, особливо, коли я можу побачити. Але коли настане ніч, замкни двері до лазні й не виходь, навіть якщо почуєш щось дивне. На вулицю теж не виходь, бо там на тебе нападе Ґліффнак. У лазні стоїть коновка, яку ти так кмітливо наповнив, тож якщо припече — скористайся нею. Ти можеш почути дивні голоси й побачити світло під дверима. Можеш також почути крики. Не виходь, якщо не хочеш померти. А тепер сідай і вчися. І не займай мене, хіба що змусиш підкову рухатися.

Наступні дні мабуть — найнудніші в моєму житті. Я сиджу і дивлюся на підкову.

Коли встаю, мага найчастіше немає. Біля вогню я зазвичай знаходжу якісь люб’язно залишені для мене недоїдки. Зазвичай шматок копченого сиру і підсохлі скибки хліба чи трохи водянистої каші в мисці і скислого молока в глечику. Це дуже мило.

Решту часу я годинами сиджу, намагаючись поглядом поворухнути іржаву підкову. Часом здається, що вона починає гойдатися, але це тільки здається. Її рухають легенькі подмухи повітря чи це зір грає зі мною злий жарт. У будь-якому разі не відбувається нічого надприродного.

Бондсвіф помиляється. Я не нетерплячий. У мене безмежне терпіння. Витримка снайпера, витримка розвідника, витримка каменя.

Витримка дерева.

Я можу днями й ночами лежати в засідці під клубами зелені і прикидатися кущем. Можу ігнорувати нудьгу, холод і надокучливих комах. Можу сидіти й годинами намагатися силою волі поворухнути підкову, аж до болю в потилиці й очницях.

Справа не в нетерплячості чи гніві. Справа в тому, що я не спроможний прийняти всюдисущу містичну силу, яка має поворухнути підкову за моїм бажанням тільки тому, що я так хочу. Це суперечить усьому моєму досвіду, це щось гротескне й безглузде.

Однак я вперто сиджу, а підкова залишається півкілограмовим шматком кутого заліза, що висить на ремені. Маса, тяжіння, тертя й міжатомна взаємодія залишаються на своєму місці. Мій погляд — не та фізична сила, що здатна змінити ці параметри. Це взагалі ніяка не сила. Це лише здатність реєструвати світлові хвилі. Пасивне явище. Дія, спрямована всередину, а не назовні.

А все ж я сиджу й дивлюся на підкову. Я впертий. Моя невіра не має тут жодного значення. Десь, за кільканадцять кілометрів звідси, є людина, що явно може своєю волею впливати на матерію. Винятково небезпечна людина. Щоб його нейтралізувати, я мушу зрозуміти його можливості. Він зробив мене деревом.

За пару секунд перетворив моє тіло на зовсім іншу матерію з цілком іншими властивостями. А потім сталося щось іще, і весь процес відмотався назад. Людина, дерево, людина...

Боже мій, людина... Я вбив Дюваля. Він був деревом, як я, а я його вбив. Він просив мене про це.

Я стискаю повіки й чекаю, поки жах у моїй душі, що спалахує раптово, як фаєр, не згасне. Поки не догорить до кінця. Я намагаюся думати про інше.

Там, у долині, в Музичному пеклі це могли бути галюцинації чи ілюзії. Але я відчуваю, що такий спосіб мислення веде в нікуди.

Тканини людського тіла і тканини дерева — це зовсім різні матерії. Інші клітини, інші білки, інші цукри, інша структура й будова. А водночас подвійна видозміна була можлива. Туди й назад.

Я перетворився не безповоротно.

А це значить, що сталося щось не на рівні атомів, хімічних сполук, зв’язків, біосинтезу й фізики. Зміна відбулася на рівні, на якому це все — лише другорядна річ. Десь глибше. Десь там, де створіння, яке є біологічним сином Аніти Островської й Ааки Драккайнена, може з таким же успіхом складатися з кісток, м’язів і крові, як і з целюлози, камбію і флоеми. Це так само несуттєво, як і те, піжама на мені чи гідротермокостюм.

Це рівень існування матерії та енергії, з яким більшість місцевих справляється не надто добре, а прибулець із іншого кінця всесвіту одразу став віртуозом, попри те, що його знання про цей світ обмежувалося мовою, кількома недбалими теоріями та дрібкою наукових праць. Тож ідеться не про містику, джерело якої знаходиться десь тут. Не обов’язково народжуватися тутешнім шаманом. Справа не в розумінні локальної фізики.