Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 35)

— Яблуко, — кажу Гатрун. — Дивися!

Підношу його до губ, але перш ніж угризтися зубами в шкірку і з хрускотом відірвати твердий шматочок, я прокидаюся.

І знову ніч. Дівчата плачуть.

— Вона знайшла тебе... — плаче Сильґа. — Наш час добігає кінця.

Вона тулиться й обіймає з усієї сили, ніби я хтось рідний чи ніби вона хоче зі мною попрощатися. Розпачливо схлипує і притискається до мене всім тілом. Я гладжу її по спині, цілую мокрі щоки й відчуваю, як вона вся тремтить.

Я дивлюся, як вони шиють біля вогню в світлі лампи. Це чоловічий одяг. Полотняні штани, сорочка, вовняний каптан, півкожушок. Вони шиють швидко, впевненими рухами, із вправністю, вартою подиву. Мигтить кістяний гачок, сплітаючи кошлату вовну в довгі шкарпетки, що сягатимуть колін. Власне кажучи, панчохи, якщо відверто. Принаймні вони теплі.

Синья сидить на колінах на хутрі біля каміну, навколо неї лежать шматки шкіри, гачок із дерев’яною ручкою і невеликий молоточок. Синья ладнає черевики. Великі, з м’яко вичиненої шкіри, вони закриватимуть кісточку. Щонайменше 45 розмір, як для мене.

Вони шиють дуже уважними рухами, обидві схилилися над роботою і тільки крадькома весь час втирають сльози.

Окрім цього, панує тиша і спокій. Вітер виє в димарях, потріскують дрова в каміні, заспокійливо й монотонно хлюпоче дощ.

От тільки це якийсь неприродний спокій. Штучний. Щось висить у повітрі. Я сиджу і дивлюся в вогонь чи на пальці Синьї і Сильґи, що так вправно рухаються. Вони поспішають. Ніби вічна дощова ніч за вікном наближається до кінця.

Гатрун чекає на мене на тій же вершині, що й попереднього разу. Вітер розвиває її волосся, як полум’я на смолоскипі. Вона сидить на своєму троні й не промовляє ні слова.

Тільки вказує пальцем на меч, що лежить на землі.

Я його піднімаю і не знаю, що робити далі. Просто тримаю зброю й чекаю.

Гатрун починає тихо мугикати мовою, якої я не розумію. Зрештою, може, вона вживає складні слова, яких я не встиг пригадати або ніколи не знав.

Руків’я в моїй долоні стає гладким і холодним, починає пульсувати і врешті зменшується. Я дивлюся вниз і бачу, що тримаю за хвіст змію. Живу чорну змію, яка напружується і звивається, немов зигзаг блискавки. Трикутна форма голови свідчить про отруйні залози біля щелеп. Принаймні на Землі. Я сам бачив, як тутешні змії відгризали шматки м’яса, тоді як наші ковтають жертву цілою.

Змія звивається до мого зап’ястка, тож я піднімаю руку і стріляю нею, як батогом, а потім кидаю на землю й розтоптую голову. Все відбувається в одну мить, тому коли мою ногу раптово охоплює несамовитий біль, я переконаний, що змія мене вкусила.

Ні. Бо це вже не змія. Це звивиста смуга вогню й жару. Моя нога стоїть у полум’ї.

Як це робиться? — питаю я, тупаючи й обтрушуючи штани. — Як перетворити зброю на змію?

— Так само, як ти отримав яблуко. Треба прикликати зміну. Прагнути її і знати, у чому вона має полягати. Детально. Ну, і бути там, де вона тебе почує. Мені не можна більше нічого говорити. Не можна говорити детально. Не можна тебе вчити.

— Тих ти навчила, — протестую я.

Вона стискає вуста й поволі підводиться. Я бачу миготливе, немов заграва, світло, що огортає Гатрун. Її вузькі, як бійниці, очі, що дотепер були заповнені чорнотою, раптом ясніють холодним блиском ацетиленового полум’я. Це триває мить. Одну страхітливу долю секунди, після чого Гатрун сідає. Вогонь згасає.

— Це не я, — виразно й повільно цідить вона. — І думаю, що ніхто з таких, як я, хоч і не знаю точно. Думаю, вони навчилися самі. Вони відрізняються від тебе, попри те, що ви одного роду. Ти дивишся на світ таким, як він є, і намагаєшся справлятися з ним, як умієш. Надаєш перевагу дії. Якщо бачиш щось, чого не розумієш, волієш цього не торкатися. Розвертаєшся і йдеш геть. Для тебе краще не торкатися, ніж зіпсувати. Ти віриш тільки в те, що має для тебе значення. Що можна використати. Вони — інші. Вони не хочуть іти світом. Вони хочуть його змінювати. Їх не обходить ані те, чи вони щось розуміють, ані те, чи вони щось знищать, бо вони впевнені, що розумні. Вірять у слова. Усе описують словами. Дії їх не обходять. Вони думають, але не переймаються діями. Діють мимохідь. Хочуть зміни, навіть якщо вона безглузда. Ти ненавидиш зміни. Вони ж ними живуть. Ніколи не засумніваються, чи закликати зміни і їх не обходить, що станеться. Така між вами різниця. Тому вони ставлять світ з ніг на голову, а ти не можеш впоратися зі звичайним яблуком.

— Якщо ти одна з богів цього світу, то чому їх не знищиш?

— Неважливо, хто я. Це нічого тобі не дасть. Мені не можна нічого змінювати на власний розсуд. Мені навіть не можна нічого більше тобі сказати.

— Я вже бачив богів цього світу. Уві сні. Ти теж там була, Гатрун. У буфеті в Ель-Хамма.

— Не переймайся снами, — стенає вона плечима. — Якщо ти не знаєш, що бачив, краще забудь.

— Як комусь вдалося замкнути тебе в клітку? Я врятував тебе, Гатрун. Ти була меншою й більше нагадувала людину, а я тебе врятував.

Вона фиркає і знімає шолом.

— Швидше це я врятувала тебе. І досі рятую. Запам’ятай одне. Дивися на світ так, ніби це думка. Мені не можна тебе більше нічому вчити.

— Думка як сон? Облузний... Облуза...

— Ілюзія? Ні. Я не про це. Він справжній, але кожна річ — це і тіло, і думка.

— Чому ти не можеш говорити зрозуміло?

— Бо мені не можна. Такі правила.

— А що станеться, якщо порушити правила?

— Порушиться рівновага. Почнеться справжня війна богів. Відкрита і на знищення, не така, як зараз. Або світ муситиме народитися знову. Надійде буря безпам’ятства. Мертвий сніг.

— Ти, звісно ж, не скажеш мені, що це значить?

— Ти маєш шанс вижити, тільки якщо не знатимеш забагато. Це не те, що матиме для тебе значення. Нехай тебе задовольнить, що в тебе є союзники, але вони не можуть тобі допомагати. Мусиш упоратися сам.

— Якщо ти не можеш мені розповісти чи навчити мене, то хто може?

Гатрун стенає плечима.

— Хтось із людей, можливо. Якщо знайдеш такого. Іди прямо на північ, через ліс, а потім на схід гірським хребтом. Знайдеш там хату, в якій живе великий Пісенник. Бондсвіф Обидва Ведмеді. Люди здалеку приходять до нього за порадами. Може, він чомусь тебе навчить. Іди до нього і скажи, що хочеш пізнати пісні. Може, він не відмовить.

А прокинувшись, я не впевнений, чи справді говорив із нею мовою Узбережжя Вітрил, чи це тільки сон.

Дівчата помалу закінчують шиття й роблять чергові примірки. Я взуваю черевики, штани або каптан, а Сильґа присідає поруч із великими, схожими на цвяхи, шпильками в роті і вносить зміни. Потім ми вечеряємо, все це в дивній напруженій атмосфері. Вони обидві розмовляють зі мною, намагаються жартувати, але їхні очі зблискують від сліз. Коли вони на мить кудись ідуть чи відвертаються, я бачу, як крадькома втирають повіки. В повітрі висить невиразна очікувана жалоба.

Атмосфера така, ніби хтось тут ось-ось має померти.

Потім у темряві серед шматків хутра вони то схлипують, то впиваються в мене з розпачливою пожадливістю.

— Пам’ятай про нас... — чую я шепіт. — Я — Сильґа... Пам’ятай... Це я, Синья... Пам’ятай про Синью... Вона прийде... Вона хоче тебе забрати... Пам’ятай...

Я засинаю серед цього шепоту. Без марень, важким міцним сном.

Мене будить світло. Вперше за дуже довгий час. Слабке синє світло досвітку чи туманного ранку. Я не чую дощу. Знадвору чується тільки каркання.

Світло падає просто мені на лице. Я розплющую очі й бачу сіре свинцеве небо.

Бачу крізь дірку в даху.

Крізь багато дірок. Дах виглядає, як решето. Струхнявіла ґонта звисає зі зношених балок крокви, я лежу серед моху, зогнилої соломи й твердих запліснявілих решток хутра.

І кісток.

Маленький пожовклий череп щирить дрібні зуби прямо біля мого обличчя, витріщається в мою приголомшену пику очними ямами. Я підриваюся, як ошпарений, нога скелета, що лежала на моєму боку, падає, усе розсипається з тихим страхітливим стукотом.

Із моєї руки випадає яблуко і котиться по порослій мохом долівці.

Земне червоне яблуко, що пахне сонцем Штирії.

Якусь жахливу долю секунди я метаюся між ребер, хребців і гомілок, дрібні кістки долоні розсипаються на моєму плечі.

Я виборсуюся зі струхнявілого ліжка і з криком вибігаю надвір, обтрушуючись, ніби мене обсіли хробаки.

Це займає кілька хвилин, перш ніж я перестаю дрижати, топтатися в якомусь ідіотському танці й опановую себе. На автоматі, абсолютно безглуздо намагаюся активувати цифрал. Це просто істерика.

Він стояв на невеликому, порослому папороттю подвір’ї перед похиленою, розваленою хатою, що нагадувала дохлого звіра. Господарські споруди по боках були у ще гіршому стані, обору давно поглинув вогонь, клуня й одночасно стайня виглядала так, ніби її використовували під час навчань артилерії.

Добротну браму в частоколі, очевидно, вже давно розвалили тараном, а може, порубали сокирами. Шматок воріт висів на петлі, решта зотлілих балок лежала серед папороті або пропала.

Щоб отямитися від шоку й жаху, йому знадобилося кільканадцять секунд. Потім він іще добру хвилину стояв приголомшений і дрижав. Нарешті отямився. Зрозумів, що йому холодно.

А ще через хвилину знову зайшов у хату.

Всередині вона, попри все, здавалася знайомою. Уздовж стін між дерев’яними підпорами ті самі ліжка, збиті з балок, той самий камін, тепер частково порослий мохом, холодний і мертвий.