Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 37)
Драккайнен дивився, як береться хвилями його руде шорстке хутро, помітив тривожний блиск розуму під показними надбрівними дугами. Здавалося, він відчував здригання землі під ногами. Повільно випустив повітря через ніс і ледь змінив захват руків’я.
Він перестав думати про гіперадреналін, якого бракувало в його венах, про свій розвідницький меч, який тепер належав якомусь гівнюку, про півтонне тіло потвори, що летіла на нього, як якийсь кошлатий локомотив. Він став пусткою. Безкінечною кількістю можливостей, що заповнює простір від маківки до кінчика меча.
Створіння зробило дикий стрибок і приземлилося біля самих менгірів. Піднялося на всю висоту зросту й видало з себе страшний рик, що закінчився горловим погукуванням. Повіяло жахливим гарячим смородом, ніби трохи від гнилої квасолі, карбіду й дохлятини.
«Єті, — подумав Драккайнен. — Викапаний».
Єті підскакував на місці, жменями виривав траву й дико гарчав, шкірячи страхітливі ікла, але не хотів чи не міг вийти за лінію стовпів. Лише кидався, як пес біля огорожі.
Вуко деякий час стояв із мечем у руках, почуваючись, немов стиснута пружина.
— Ну то як? — запитав нетерпляче. — Б’ємося чи ні?
У відповідь — ричання, гнівний танець і метання камінням об землю, але нічого конкретного.
— Здається, я зустрів когось із твоїх родичів у Пустці Тривоги, Ґрендель, — задирливо кинув Вуко. Не зводячи очей із єті, він зробив кілька фехтувальних кроків боком у напрямку табору, весь час тримаючи меча паралельно до землі. Потвора провела його кількома стрибками, після чого знову підвелася й загукала, шкірячи зуби. Однак межа, проведена менгірами, лишилася недоторканою.
Драккайнен зробив іще кілька кроків, раптом просолів: «Ну, ок», обернувся і пішов, не ховаючи меча. Увесь час був на сторожі, йому навіть здавалося, що він відчуває звіра десь там за спиною, але водночас щось йому підказувало, що загроза минула.
Але меча сховав, лише дійшовши до навісу.
Цифрал нерухомо висіла в повітрі в горизонтальній позиції, безсоромно розкинувши ніжки й розклавши ручки, обертаючись навколо власного мініатюрного пупка. Прозорі крильця, що мінились, немов пляма нафти на воді, звисали нерухомо.
Драккайнен сів на пласкому камені і розв’язав свій клунок.
— Мені вважати, що ти зомліла чи зависла? — запитав.
Троль за лінією менгірів трюхикав туди й назад, нервово порикуючи, як у зоопарку. Вуко розстібнув колчан, дістав дві свої останні стріли. Знайшов відповідний шматок дерева, який старанно обстругав, відтак помістив між наконечниками й прив’язав ремінцем своїх попередніх черевиків. Потім знайшов довгу палку, прикріпив до неї розведені стріли, обв’язав усе ще одним шматком ременя і, посвистуючи, обережно спустився вниз по схилу до підніжжя водоспаду.
Він повернувся через півгодини, явно розчарований і роздратований. Між наконечниками імпровізованого гарпуна звивалося слизьке, змієподібне створіння, що віддалено нагадувало гігантську п’явку, особливо через щитоподібну присоску, в якій з’являлися і зникали потрійні щелепи, схожі на папужині дзьоби. Це трохи нагадувало якогось кишкового паразита, збільшеного до розміру людської ноги.
Вуко кинув вертку здобич на землю й обдав уже притомну Цифрал важким поглядом.
— Ні слова, — процідив і пішов по дрова.
Він мовчав, розпалюючи вогнище, і з-під лоба поглядав на єті, що сидів біля стовпів. Потвора часом порикувала в його бік або застережливо погрюкувала, але було схоже, що вона знудилася. Загалом просто сиділа і з на диво людською стурбованістю на обличчі дивилася на свій великий палець.
— Я загубив шолом на перевалі, — незадоволено повідомив Вуко. — Такий хороший шолом. Тепер ні води принести, ні їсти приготувати.
— Ти ставитимеш тут табір? — запитала Цифрал.
— А що мені робити? Подзвонити у двері? Я сиджу й чекаю пана Усі Довбані Ведмеді.
Він знайшов достатньо плаский камінь і, лаючись, спробував випотрошити свою слизьку здобич.
Коли він уже сидів біля вогнища, пихкаючи люлькою й підозріливо дивлячись на шматки чудернацької водяної істоти, що шкварчали на патику і скрапували жирними краплями в жар, почало сутеніти. Цифрал кудись зникла.
Драккайнен потягнувся до шматка, який здавався вже засмаженим, і обережно зсунув його вістрям ножа на підготовлений листок. Відколупав трохи сірого паруючого м’яса, подмухав, перекидаючи його між долонями, і обережно прожував.
— Боже правий, — сказав обурено, випльовуючи кусень у вогнище. — Перша річ у всьому цьому клятому космосі, яка смакує точнісінько так, як виглядає. Це аж ніяк не схоже на курку.
Він поправив решту шматків, сподіваючись, що коли їх більше підсмажити, вони стануть кращими, понюхав пальці й витер їх об траву.
Простяг уперед руку і якусь мить її розглядав, бурмочучи собі під носа. Нічого не відбувалося. Надходили похмурі сині сутінки. Шумів водоспад. Десь угорі пролунав пискливий крик сокола, що вилетів на полювання.
Вуко розвернув долоню вбік вогнища.
— Абракадабра, — промовив понуро і щільніше закутався в накидку. —
Разом із присмерком з’явився туман. Миттєво й дивно, ніби виплив із дна улоговини, розійшовся клубами серед менгірів. Біґфут, який сидів за стовпами, раптом зіщулився й потонув у його клубах, було видно тільки жовтуватий блиск його очей. Створіння видало з себе протяжний пискливий стогін. Йому відповів інший звук. Басове гудіння, що линуло ніби з-під землі. Глибоке, повне інфразвуків, майже на межі чутності.
Драккайнен сторожко випростався й пересунув долоню до руків’я меча. Злегка потягнув носом. Опари дивно смерділи паленим і поводились інакше, ніж холодний туман, з яким він мав справу раніше. Понуре гудіння відгукувалося йому вібраціями десь у черепі та шлунку.
— Це не той туман, — кинула Цифрал. — Це щось інше.
— Бачу, — буркнув він.
— Цей звук лунає з гори, — сказала вона, явно налякана. — Зсередини.
— Чую, — відповів Вуко і ледь змінив позицію, висовуючи на сантиметр вістря з піхов. Щось коротко й яскраво спалахнуло, як магнезія. Вистрілило десь усередині туману, потім іще раз між менгірами і зрештою прямо перед ним. Недалеко. Максимум за десять метрів. Гудіння припинилося.
А в місці, де розійшлися клуби диму, несподівано з’явилася потвора. З вишкіреною зубатою пащею і сукуватими оленячими рогами, вкрита темною шерстю.
Лише через мить стало зрозуміло, що це все ж людина.
Невисока, худа, закутана в довгу шубу, у високих кошлатих черевиках, що нагадували ледь не хутряні циліндри, і химерному шоломі, прикрашеному рогами. Лобова частина шолома й захисні пластини на щоках їжачились вовчими іклами. Це справляло таке враження, ніби прибулий визирав із роззявленої пащі вовка.
Він простягнув убік Драккайнена кривий костур, обвішаний брязкальцями й увінчаний засохлою трупною рукою з виставленим пальцем, що вказував просто в обличчя розвідника.
— Іти геть, дурню! — крикнув він. — Боги мовчать! Світ добігає кінця! Іди й сховайся, перш ніж змій проковтне сонце! Надходить час вогню! Боги зійшлися одне проти одного! Хочеш їх розбудити? Справді хочеш, щоб вони на тебе поглянули? Думаєш, що вони займатимуться твоїми хворими коровами чи вагітними доньками, коли готуються до бою? Іди, перш ніж вони справді прокинуться, дурню!
Під ногами прибулого бахнув яскраво-зелений вогонь і в повітря злетіла ще одна хмара сивого густого диму.
— Можна було просто сказати «зачинено», — відповів Драккайнен, який увесь цей час подумки впорядковував свій словниковий запас. Але коли заговорив, то якось воно пішло. — І тикай оцим у щось інше. Позичиш каструлю й трохи солі?
— Хто ти такий, дурню? — запитав ошелешений чоловік у рогатому шоломі. — Хто ти такий, щоб приходити до моєї самотньої господи під Горою Стогону з голими руками, надокучати й кепкувати?
— Бондсвіф Обидва Ведмеді, якщо не помиляюся? — запитав Драккайнен. Націлений йому в обличчя костур трохи опустився. — Я прибув здалеку. Мені сказали, що ти найвеличніший Піснюк... Пісенник, і можеш навчити мене всього про пісні богів.
Маг пирснув сміхом і подивився на розвідника, як на недогризок.
— Ти? Це маєш бути ти? Іди геть, дурню. Ти надто старий. Іди. Урочище тебе вб’є.
Він махнув костуром кудись на північ.
— Сюди до мене приходять люди і з Землі Вогню, і з Землі Солоної Трави, і з Землі Коней і просять допомогти! Часом вони народжують дивних дітей і їх теж приводять. Таких, які народжуються з піснею богів у руках. Таких, які в колисці приборкують звірів поглядом, а ледь навчившись ходити, можуть змінити напрямок польоту списа. А я їх відправляю геть. Я багато років не бачив нікого, хто був би здатний утримати в шорах пісні богів. І тобі здається, що ти здатний? Ти? А що ти вмієш? Ти Той, Хто Діє?
— Може, той, — сказав Драккайнен. — Я прибув здалеку. Серед мого виду багато Дієвців. Я бачив Гатрун Людський Пломінь, і це вона веліла мені прийти до тебе.
— A-а... То ти із тих, хто бачить богів? Такі теж приходять. Останнім часом усе частіше. Якщо в тебе є срібло, я дам тобі трави. Пий їх уранці і ввечері, і багато спи. Тоді боги більше не повернуться. А цього меча віднеси краще в якусь лісову святиню.
— Не треба мені твоїх трав, — втомлено відповів Драккайнен. — Я дам тобі за це два ґвіхти. Якщо навчиш мене того, що знаєш про пісні богів. Якщо в мене немає сили Дієвців, то все одно нічого не вийде, а ти нічого не втратиш.