Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 36)
Він обмацав старе вугілля, що вже майже перетворилося на землю. Над каміном висів ланцюг із гаком, на якому підвішували казанок. Він сам вішав цей казанок буквально вчора. Але гак був заржавілий, як і ланки ланцюга, на якому він тримався. Ніхто тут не розпалював вогню, і вже дуже давно. Кілька років, щонайменше рік.
Ліжко, з якого він вискочив, також давно нікому не служило. Кістки впереміш із рештками шкіри лежали безладно, так, як він їх розкидав, але з-поміж вигнутих ребер росло собі молоде деревце. Самосів.
— Навіть якщо я прийшов сюди абсолютно непритомний, — буркнув Драккайнен, — і вирішив заночувати в цій руїні, я ніяк не зміг би так запакуватися в ці скелети.
Усе це виглядало, як геть закинута хата. Ніщо не вказувало на те, що тут тижнями хтось жив.
Він згадав про яблуко, але не зміг його знайти. Воно зникло.
Натомість знайшов одяг. Новий, щойно пошитий і розправлений, ретельно складений на землі, ніби в очікуванні інспекції, ще й із черевиками зверху. Штани, сорочка, каптан, теплий плащ із каптуром. Усе те, що він приміряв ще попереднього вечора. Він упізнавав стібки, візерунки, нашивні орнаменти. Зовсім нещодавно тримав це в руках.
Він стояв над одягом, ошелешено втупивши в нього погляд, ніяк не міг наважитись. Зрештою зітхнув і опустився на коліна, простягнув руку до черевика, погладив плащ.
— Чому я з самого ранку переконаний, що дійсність від мене вислизає? — запитав він сам себе й вирішив усе ж одягнутися.
Останнє, що він пам’ятав до вічної дощової ночі, — сніг, біль і змазаний, невиразний образ лучника з напнутою тятивою у дверях вартівні. Наступним кадром, як він гадав, мали йти титри чи брама раю. Він обмацав себе, але не знайшов жодного сліду від стріли. Не було взагалі ніяких ушкоджень. Зникли синці й подряпини, навіть стерті незручними личаками стопи загоїлись. Насправді він почувався дуже добре. Передовсім йому вже не докучав шрам від списа, ба більше, він набув вигляду нормального людського шраму, а не оброслого шкірою пошкодження на стовбурі.
Біля ніжок ліжка він побачив досить трухляву скриню з рудим від старості залізним окуттям. Шматком палки відгорнув величезне павутиння, стер товстий шар пилу, відкрив і побачив усередині власні речі. Ті, які були в нього на перевалі і в долині драконів. Вони виглядали так само, але заросла скриня вказувала на те, що їх поклали сюди роки назад.
Він дістав скромне спорядження, зрадів, побачивши свій великий ніж «Нордланд», пошкоджений лук у гориті, а також люльку й рештки тютюну. Металізований пакетик із точними написами й малюнками раптом здався йому чужим і дивним. Він забрав усе, а на дні побачив ще старий меч у піхвах і з ременем. Вийняв його, критично оглянув і вирішив, що як очистити вістря попелом і наточити, то на безриб’ї зійде й це. В порівнянні з його попередньою зброєю він, щоправда, і поруч не валявся, але й так був набагато кращий, ніж абиякі палаші Людей Вогню, які він тягнув із собою.
Раптом він пригадав дівчину з перевалу. Вона виглядала як Гатрун із його марень, але це нічого не доводило.
Застібнув ремінь, скрутив старий трофейний плащ, дещо з лахміття і дрантя просто викинув. Припасував меча, накинув на плечі новий плащ із каптуром.
— Дякую, Сильґо, — сказав тихо з дивним відчуттям. У горлі він відчував якусь дивну судому. — Дякую, моя маленька солодка Синьє... Я обіцяв пам’ятати. І не забуду.
Повернувся і пішов, не озираючись. Обережно пройшов крізь давно розбиті ворота й, подумавши, рушив у бік лісу.
Цифрал наздогнала його одразу, як тільки він вийшов із обійстя і зупинився на луці, безрезультатно шукаючи сонце.
— Де ти був?! Звідки я тут узялася?! — з істерикою в голосі закричала вона. Драккайнен глянув у небо і зітхнув.
— Не знаю. Я знепритомнів. Скільки часу минуло?
— Відколи?
— Відколи ми переходили перевал. Тоді ти була активна. У тебе має бути відчуття часу.
— Ти був непритомний шістдесят одну годину. Що з тобою було? Хто та краля? Звідки в тебе цей одяг?
— Мені стало погано. Треба було прилягти, — саркастично процідив Драккайнен, але все ж відчув полегшення. Принаймні не минуло багато років. — Де північ?
— Я переживала! Думала, ти помер, тупа тварюко!
— Мені теж так здавалося. Де північ?
— Прямо перед тобою!
— Я так і думав. Дякую, Цифрал. Ми йдемо декого шукати. Його звуть Усі Ведмежата чи щось у цьому дусі. А та краля — це, здається, богиня чи щось типу того. Її ім’я — Гатрун. Ви точно одна одну полюбите.
Вона тільки пирхнула й полетіла вперед, ідіотська кітчева іграшка. З відстані десяти метрів вона нагадувала дивного великого метелика, і він уже міг її витримати, не переймаючись весь час станом свого розуму.
Пішов сніг.
— Нічого дивного, — сказав він сам до себе. — Різдво не за горами. Пам-парам.
Однак десь усередині загніздився якийсь неприємний, гнітючий тягар, який неможливо було замаскувати жартами. Ніби він утратив когось близького. Сніжинки танцювали навколо, налипали на обличчя і його щоки моментально стали мокрими.
Невдовзі сніг припинився.
Далеко в лісі Драккайнен знайшов сліди зайця.
— Треба якомога швидше полагодити лук, — повідомив він, шукаючи відповідний камінь. — Пригадай функцію допомоги в прицілюванні, — твердо велів Цифрал.
Умовний заєць зупинився на задніх лапках за метрів п’ятнадцять від нього і якийсь час підозріло принюхувався. Він нагадував радше мініатюрного кенгуру з незначними домішками капібари.
— Ти ж не збираєшся його вбити, — відповіла Цифрал обурено. — Він такий милий!
— Мені дуже прикро, — терпляче прошепотів Драккайнен. — Без сумніву, я би з більшою радістю убив щось гидке, але зараз у мене під рукою тільки цей заєць.
— Навіть не здумай! Ти хочеш убити таке солодке звірятко тільки тому, що голодний?!
— Модуль прицілювання, Цифрал. Будь ласка.
— Ти жахливий!
— І голодний. Ба більше, у мене взагалі немає жодної їжі.
— То й кидай собі! Але я в цьому участі не братиму.
Драккайнен сказав щось фінською. Тим часом заєць розважливо зник.
— Звідки ти взагалі взялась?! — закричав Вуко в розпачі. — Не може бути, щоб у моїй голові водилося отаке! У мене немає жодного шансу вижити!
Він кинув каменем у дерево й потрапив туди, куди хотів, — точнісінько, як зі штруцера.
Цифрал надулася й полетіла геть.
Коли він вибрався на гору, вже минув полудень і вершину оповив туман. Шлях пролягав по хребту і здавався радше зручним. Стежкою можна було навіть вести коней, і нею точно часто подорожували.
Через якусь годину ходи дорога вивела його вниз, за поворотом він побачив невелику улоговину. Круглу, обрамлену деревами, через яку тік струмок і трохи далі спадав зі скелі, збиваючи клуби водяного пилу.
— Сподіваюся, це тут, — сказав він, обережно спускаючись по каменях.
Унизу наткнувся на стовпи. Вони оточували улоговину, стоячи на відстані кільканадцяти метрів один від одного. Старі, кам’яні менгіри, вкриті тонким різьбленням складних знаків. Між валунами встановили тотеми з кривих жердин, прикрашених конструкціями з пір’я, ремінців і дрібних кісточок, що нагадували індіанських «ловців снів». Кожна жердина була увінчана черепом.
— Як мило, — процідив Драккайнен. — Не те, щоб я чекав на урочистий прийом із квітами, але чому хоч раз це не може бути щось нейтральне? Скажімо, риба чи глиняний гном?
Він обійшов улоговину вздовж лінії менгірів, переконуючись, що одразу за нею серед скель і моху траплялися окремі кістки. Смуга решток тягнулась уздовж межі всієї улоговини. Їх було не дуже багато — ось тут череп, там тазова кістка. Зрештою, не всі вони були людськими. Углибині до скелястої стіни тулилася стара згорблена хата, вкрита бурою стріхою з ясеневого віття. Збоку ледь помітно струменів дим. Двір не був захищений частоколом, що вже було дивно.
Неподалік водоспаду він натрапив на оточену валунами витоптану площу, вистигле місце для вогнища і жалю варту імітацію навісу.
Він скинув там свій клунок і повернувся до менгірів.
Стояв там якусь мить, потім знайшов великий камінь і кинув його поміж кам’яні стовпи. Той покотився по землі, але не сталося нічого особливого.
— Небагато це дало, — пробурмотів. — У будь-якому разі руки я туди не засуну. Ти б могла пролетіти між цими стовпами? — звернувся він до Цифрал.
— Vedä
— Я тільки спитав. Якби в мене був той заєць, я б міг вкинути шматок і перевірити, чи реагує оце на білкові об’єкти. А найкраще було б запустити туди живого.
Відповіддю йому було насуплене мовчання.
Створіння з’явилося геть несподівано. Звідкілясь із боку хати й узгір’я, ніби вийшло зі скелі. Щойно там не було нічого, а вже наступної миті воно гнало вперед, хрипло погукуючи. Цифрал верескнула.
Драккайнен подумав, що це мабуть величезний чудернацький ведмідь. Це промайнуло в його голові, коли він уже тримав меча в руках, трохи збоку, злегка відвівши його назад, у позиції
«Цей меч не для кенджюцу», — подумав він. Треба буде попрацювати над рефлексами.
У наступну секунду йому спало на думку, що це все ж не може бути ведмідь. По-перше, він був меншим. Тутешні ведмеді були досить схожими на печерних ведмедів і мали просто абсурдні розміри. По-друге, це гротескне створіння бігло, в принципі, на двох лапах, тільки за кожним другим кроком спиралося на один кулак. Воно трохи скидалося на горилу, але для цього було якраз завелике й мало надто коротку морду.