Ярослав Гжендович – Аж у серце пітьми (страница 34)
Горить вогонь, булькотить суп у казані, дівчата говорять і сидять у світлі лампи. Я слухаю, повторюю і намагаюся зібратися з силами.
Однак коли я починаю думати і трохи орієнтуватися, мене зморює втома і я знову засинаю. Я ув’язнений у нескінченній дощовій ночі. Розподіляю час між сном, їжею, нужником, який є частиною мурованої лазні, курсом мови Узбережжя Вітрил і сексом. У мене немає одягу, я не виходжу надвір і не знаю, відколи не бачив денного світла.
Зате під час коротких хвилин притомності я починаю складати перші речення. Поки недоумкуваті: «Я їсти суп смачний, дякую», але в будь-якому разі це якісь зародки мови.
Денне світло я бачу лише уві сні. Тоді я ширяю, немов птах над горами, серед скель, кущів і засохлої трави. І незмінно потрапляю туди, де зблискує сталь і бризкає кров. Ніби щось мене туди тягне.
Однак відколи я почав повертати собі мову, щось змінилося. У моїх снах знову з’явилася жінка. Висока, майже мого зросту, в короткій туніці і шкіряному обладунку, зміцненому пластинками, з волоссям, ніби криваве полум’я, що виривається з-під глибокого шолома. Вона тримає спис із двома вістрями на кожному кінці древка та овальний щит. Завжди стоїть посеред битви, розкинувши руки, а біля її ніг відбувається бійня.
Її ніхто не бачить. Вона таємниче посміхається, екстатично розтуляє вуста, а на її обличчя бризкає кров із чийогось розпанаханого горла.
— Два вістря, — каже вона мені, показуючи спис. — Два вістря. Життя і смерть. Обидва ранять. Бачиш?
Каже повільно й чітко, простими реченнями, власне кажучи, номінативними реченням, але й так я не одразу її розумію.
— Два вістря, — повторює вона. — Любов і боротьба. Обидва ранять. Бачиш? Це я. Той самий вогонь у венах. Лють і
— Я — Гатрун, — каже вона. — Людське Полум’я. Те, що спалює душі. Дає й відбирає життя. Дивися!
Тож я дивлюся на різанину, насильство й людей, що вибухають дикою хіттю десь у віддалених закапелках. У стодолах, серед скель і лісистих шпилів. І це завжди пожадливо, шалено й раптово. Жінки й чоловіки здирають одне з одного одяг, а потім палко впиваються в тіло іншого, ніби хочуть його зжерти.
Гатрун простягає вперед дивакуватий спис: древко і направлені в обидва боки шпичаки.
— Можеш обирати. Життя і смерть. Обидва ранять так само. Ти знаєш відповідь? Можеш вибрати?
Не можу.
Я прокидаються і не знаю відповіді. По суті, я й запитання не знаю.
— Коли ранок? — питаю дівчат. Я часто так питаю, але не отримую відповіді.
— Тссс, — смугла долоня затуляє мені рота. — Не треба... Зараз ніч. Зараз тихо. Безпечно. Злі люди сплять. Не ходять уночі по горах. Зараз безпечно.
— Хто така Гатрун?
Вони відстрибують від мене з тихим зойком, закривають обличчя й ховаються по кутках.
— Не кажи так, — сичать пошепки. — Не клич її, ще ні. Зараз ти наш... Зараз іще спокійно і тихо. Є вогонь і дах. Є їжа. Не клич її. За нею ідуть кров і біль. Не клич. Вона десь тут ходить по горах... Недобрий зараз час, війна богів... Багато крові, багато сліз... Вона це любить. Це її час.
— Іди сюди, — молодша простягає руки. — Обійми мене. Не думай про неї. Вона як ніж, який ранить будь-яким боком. Сміється, коли ллється кров і сльози. Не клич її. Краще візьми мене...
Так багато не розвідаєш.
Але принаймні я вчу мову.
Ми вкотре зустрічаємося на бойовищі. У пустій, устеленій тілами і зламаною зброєю долині посеред скель, де царює Гатрун. Вона сидить на кам’яному троні з високою спинкою, закинувши ногу на ногу, поклавши одну руку на щит, другою тримаючи спис, що одним вістрям впирається в землю.
Навколо клубочиться туман і каркають ворони, що нагадують чорні розбризкані плями.
— У тебе має бути ключ, — каже Гатрун. — Чому ти весь час заплющуєш очі? Подивися!
Вона зістрибує з кам’яного трону й підіймає з землі череп.
— Дивися! — кричить. — Що це?
— Смерть, — відповідаю я.
— Ні! — кричить вона. — Дивися, що це насправді! Ти не бачиш, що це камінь?
Блискучий жовтуватий череп стає в її долоні сірим і пористим. Важким. Скульптура з граніту.
— Що це? — питає Гатрун. — Чи може бути смертю те, що ніколи не жило?
— Але це і є смерть, — відповідаю.
— Сліпець! Це не може бути смертю! Тут усередині пташка!
Кам’яний череп розпадається, як яйце, зсередини вилітає білий череватий птах, схожий на голуба, і здіймається в небо, тріпочучи крилами.
— Що це? — напирає Гатрун.
— Життя? — мене втомила ця гра. На яву я не був би таким терплячим.
— Це ж камінь, — цідить Гатрун. Голуб раптом падає із важким свистом і гупає об землю. Нерухомий і сірий, розбитий на кілька уламків.
— Воно стає тим, чим ти хочеш, — кажу я.
— А ти? Чого хочеш?
Я задумуюсь. Я хочу вбити Ван Дікена. З різних причин. Хочу свій меч... Передовсім хочу повернутися за своїми речами і Ядраном. Але чи цього я хочу насправді? Хочу знайти своїх потерпілих і завершити місію. Хочу повернутися на Землю і знайти Дейрдре. Чи є щось одне, чого я хочу? Одна насправді важлива річ? Зробити свою справу і зберегти людяність?
Туман навколо мене стинає колючий мороз, якась невидима сила шарпає скелі, вириває каміння, що шугає вгору, а мертві ворони з розпростертими крилами падають униз. Убиті воїни починають спинатися на ноги, хапаються за голови й кричать жахливими мертвими голосами. Серед киплячого крижаного туману сновигають мінливі примари. Дейрдре, Ван Дікен, потім кінь із головою ворона. І всі вони кричать.
— Досить! — горлає Гатрун. — Одна річ! Ти не можеш хотіти всього!
Торнадо стихає. Тільки туман сновигає, як і раніше.
— Подивися! — кричить Гатрун, простягаючи до мене руку. — Що таке яблуко?
— Фрукт, — відповідаю тупо.
— Дурень! Що це таке! — Вона розглядає свою долоню, ніби бачить її вперше. Дивиться й говорить, але тепер я не розумію жодного слова. Низка монотонних речень. Це не звучить, як закляття, вона радше театрально розповідає про яблуко, але якоюсь дивною мовою. Це триває якусь мить, поки в її тираді не починають з’являтися зрозумілі слова:
— ...цукру... шкіра... — і знову бубніння, — щось там... щось-там... води... щось там...
Її долоня вкривається інеєм, голки льоду колом оточують стопи. Трава розсипається порохом. Ледь дрижить земля.
А потім у короткому спалаху, схожому на вибух, з’являється яблуко.
Тобто, яблуко... Насправді його тутешній відповідник. Овальний фрукт із темно-зеленою лискучою шкіркою, вкритою оранжевими цятками.
Але він лежить на долоні Гатрун, пахне і блищить. Як уві сні.
— Тепер ти! — кричить Гатрун. — Що таке яблуко? Невже не знаєш?
Мене змучили ці містичні дурниці. Я маю віднайти суть буття яблуком? Суть яблуковатості? Дао шарлотки? Я сам маю стати яблуком? Чи, Боже збав, яблунею?
Удар по мені прилітає нізвідки, це ніби вибух паралізатора, який змітає мене на землю, поміж трупи, скелі, кості й поламані мечі.
— Дурень! Ти хотів змінити себе чи викликати яблуко?! Підведися. Підведися і простягни руку.
Я підводжуся і простягаю руку. Що таке яблуко? Я пригадую собі яблука: жовті, червоні й зелені, відчуваю у ніздрях яблучний запах, дотик воскуватої шкірки, білий пружний м’якуш, що скрипить на зубах, сік.
Мені зводить щелепи, щось кисле заповнює мій рот, я захлинаюся, після чого мене збиває черговий вибух. Покараний, я зводжуся на ноги і слухняно простягаю руку. Щось мені підказує, що це не такий уже й звичайний сон.
— Що таке яблуко? — терпляче повторює Гатрун.
Окей. Що таке яблуко? Плід, звісно. Насіннєвий плід дерева з родини трояндових. Це конкретне яблуко належить до одного з кількох сотень сортів. Але що воно таке? По суті, це губкувате утворення з целюлози й пектинової оболонки, заповнене водою з розчиненими в ній мінеральними солями, купою фруктози й глюкози, а ще крохмалю. Перед моїми очима обертаються ланцюжки цукрів, полімерні часточки крохмалю, особливі комбінації органічних сполук. Але яблуко — це ще й іскра життя. Живі клітини, які розростаються із зародка плоду, ростуть, пучнявіють, обростають запасами крохмалю, захищають сховані в насіннєвих гніздах зерна. Мініатюрні бомби, повні генетичного потенціалу, які потрапляють у землю й вибухають деревом. Товстий шар м’якуша, який їх оточує, це приманка. Вона парує ароматичними сполуками, які промовляють «з’їж мене». Усе для того, щоби зерна перетнули травну систему того, хто попадеться на гачок, і потрапили в землю разом із порцією свіжого гною. Я відступаю, переплетіння великих розгалужених органічних сполук від’їжджають удалину, утворюють наповнені соком і м’якушем клітини, вкриваються шкіркою.
Яблуко.
Я бачу блиск, чую тріск, ніби вдарила мініатюрна блискавка. Відчуваю удар по долоні — і на ній лежить яблуко.
Земне яблуко.
Червоне, зріле і тверде, із запахом сонця.