Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 43)

– Близько! – крикнув Янек, побачивши дерева на узліссі.

Саакашвілі, стиснувши долонями важіль і нахиливши голову до оглядової щілини, вже не співав. Він відповів Косові заперечливим кивком голови й кинув крізь зціплені зуби:

– Ні. Тепер вони затанцюють.

Два снаряди просвистіли високо над танком, і вогонь раптом ущух. Янек кинувся до башти, глянув у перископа й одразу все зрозумів.

Ворожі артилеристи мусили повертати гармати щораз більш ліворуч, аби стріляти по танкові, який мчав уперед. Врешті права гармата не могла вже вести вогонь, і командир батареї наказав змінити позицію.

Саме в ці хвилини танк уповільнив хід, похитнувся, на мить став дибки, виповзаючи з траншеї, глухо гуцнув, опускаючись, і посунув на батарею.

Гармаші ще встановлювали гармати на новий напрямок стрільби, заряджаючі подавали снаряди, та стріляти вже не довелось.

«Рудий», ревучи, звалився на батарею, розтрощив обидві гармати. Тих, хто не встиг відскочити, впрасував у землю гусеницями. Ні на мить не затримуючись, Саакашвілі погнав танка далі.

З бункера вийшов капітан Клосс із пістолетом у руці, усміхаючись, дивився на танк, що зникав поміж деревами.

Під стіною бункера сидів артилерійський офіцер, одстібував розбитий протез і стиха наспівував стару фронтову пісеньку про вбитого приятеля, котрий був кращий зд, всіх інших.

– Верте! – гукнув бригаденфюрер свого вірного ад'ютанта. – Повідомте сусідні вогневі точки й позиції зенітної артилерії про цю скажену коробку. Хай ціляться спокійно, У танку нема жодного снаряда.

Коли дзвонили телефони й радіостанції передавали тривожного наказа, всередину колони ваговозів з боєприпасами, що йшла лісом, з бічної дороги в'їхав схожий на мару танк – башта в подряпинах й пробоїнах, пошматовані крила стирчали по боках, спереду на броні хилиталась якась погнута залізяка.

Не встигли водії розпізнати орла на броні, як танк зіпхнув одну машину у рів, другу скинув з насипу. Спалахнув бензин у баках, шугнуло вгору полум'я, почали вибухати снаряди.

Передні машини рвонулися вперед, біля в'їзду на міст розчавили регулювальника. Жандарм вистрелив на сполох, але водії вже пхали машини на прогони мосту й застрягли, наштовхнувшися на гармати, що з'явилися з протилежного боку.

У цю мішанину з розгону вдарив «Рудий». Затріщали бар'єри, звалилися в воду розтрощені машини.

Але танк уже помітили з позицій зенітних батарей, з поблизького горба блиснув постріл, на мосту вибухнув перший снаряд. Командир батареї спокійно спостерігав у бінокля, бачив темний силует, що виповзав з-поміж розбитих автомашин. Шість вісімдесятиміліметрових гармат повільно повели могутніми стволами, цілячись у танка. За мостом дорога ішла викопом, насип уже затулив боки Т-34. Офіцер скомандував:

– Вогонь!

Снаряди зірвали башту, викинули її на насип догори дном. Схожа на порожню шкаралупу горіха, вона трохи диміла. Офіцер усміхнувся і сховав бінокль до футляра.

Безголовий «Рудий», повільно перебираючи гусеницями, скотився з шосе по стрімкому насипу, переповз струмок у 'долині, виліз на той берег, порослий кущами.

Металева прямокутна коробка з чорним отвором на місці зірваної башти виповзла на чорну ріллю, зачепила торішній ожеред і звалила його на себе. Сталь загрузла у вологому грунті, розбита машина сіла на черево, і гусениці марно місили болото. Мотор закашлявся, загув рівно, знову поперхнувся і врешті стих.

Розділ XIV КОМАНДА ПІДРИВНИКІВ

Південно-західний вітер заслав димом зруйнований бомбардуванням Берлін, а ще вище гнав грозову хмару, пронизану частими блискавками. Коли по радіомережі, що з'єднувала батареї протиповітряної оборони, передавали повідомлення про знищення ворожого танка на захід од Рітцена, навушники мало не лускалися від тривожних розмов.

– Невже прорвали оборону на Старому Одері? – запитували радисти, затуляючи долонями мікрофони.

– Ні. Це якийсь одинак. З першого залпу загубив капелюха, – хвалились зенітники. – Від нас видно.

– Що видно?

– Башту з того танка.

І нікому не спало на думку піти по слідах гусениць і відшукати машину, яка, мов засліплений, смертельно поранений звір, переповзши через горб, привалена ожередом гнилої торішньої соломи, загрузла серед зораного поля.

Рвучкий вітер шарпав віхті соломи, що стирчали по бортах, рвав її та розкидав по полю. Подуви вітру щораз дужчали, здавалося, що вони здолають сталь, бо відчинений саме в цю хвилину люк механіка так і залишився незачиненим, мов повіка над розплющеним оком трупа.

Вітер приніс з собою перші великі краплі, розсіяв їх но скибах землі, розгубив у соломі. Падаючи на метал, вони швидко випаровувалися з розігрітої ще броні.

Шугонула вниз блискавка, гримнуло і полило.

Томаш, втиснувшись у куток, лівою рукою притримував рюкзака, а у правій стискав сокиру. Густлік присів навпочіпки зразу ж за спиною Янека, який вів спостереження, сидячи на місці механіка.

– Далеко до того будинку? – тихо запитав Єлень.

– Близько.

– А до лісу скільки?

– Двісті метрів по відкритій місцині.

– У дощ може і перескочив би.

– З вишки помітять.

– А як сюди їхали, не бачили?

Черешник мовчки слухав і раптом нервово обізвався пошепки:

– Бачили й прийдуть. Прийдуть і підпалять нас. Я у цій домовині не залишуся.

– Сиди, чого боїшся? – Густлік поклав йому на коліно важку руку. – Солома мокра після дощу…

– Ану тихо, – урвав їх Кос, хвилину прислухався до приглушеного гуркоту, який насилу пробивався крізь щелеетіння дощу і свист вітру, а потім припав до окуляра перископа.

За скісними смугами дощу, що вже вщухав, побачив: із лісу виїздить старенький трактор, тягнучи за собою польову кухню.

Під брезентовим дашком сидів солдат у гумовому цлащі з каптуром. Трактор простував до двоповерхового будинку, вмурованого, як вежа, у високу кам'яну стіну, без вікон на першому поверсі. Лише під самим дахом виблискували мокрими шибками кватирки й поряд з димарем стирчала башточка.

Трактор зупинився біля брами, солдат ударив стукачкою раз, а потім ще тричі підряд. Прочинилася чорним прямокутником невеличка віконниця.

Солдат подав термоса, взяв порожнього й одну за одною всунув у отвір три хлібини. Потім сів на своє місце цід брезентовим дашком і від'їхав, підстрибуючи на вибоїнах.

– Привозив обід, – пояснив Кос.

– Багато? – запитав Густлік, який, коли минула небезпека, був не від того, аби щось перехопити.

– Термоса й три хлібини.

– Шість душ. Що там може бути?

– Не знаю. Навіть кухареві не відчинили, тільки постукав і подав харчі крізь віконце в стіні.

– А може, це теж якийсь дослідний полігон. Щоб нас знову часом не випробовували.

– Слушно кажеш. Треба тікати, – повернувся і стурбовано глянув на механіка. – Григорію… Гжесю, зможеш?

Грузин мовчки кивнув головою.

– Я зроблю прохід, – запропонував Єлень. – Поки йде дощ…

Густлік насилу повернув у тісноті своє могутнє тіло і почав обережно розсувати солому позаду танка, утворюючи вузький тунель, Спершу робота йшла мляво, та потім Єлень дістався до слабо втоптаних шарів соломи, нарешті, відчув краплини дощу на долонях і свіжий подув вітру на обличчі. Густлік, зсунувши шоломофона на потилицю, уважно роздивлявся крізь солом'яне павутиння залите водою поле. Нікого не помітив; немов, борсук з нори, виповз назовні й, повернувши голову, тихо сказав:

– Вилазьте.

Перший спритно, як вуж, виповз Янек, і обидва допомогли вийти Саакашвілі, тримаючи його за ліву руку. У правій грузин судорожно затис шаблю.

– Єдина зброя, – виправдувався він. Хвилини тягнулися, як вічність.

– Швидше, чортяко.

У отворі з'явився напханий рюкзак.

– Тьху! – Єлень махнув рукою. – Боїться загубити мішка, більш ніж смерті… З таким обладунком швидше куля влучить.

– Ні, – запевнив Томаш, вичісуючи пальцями соломинки з чуприни. – Я не на спині.

Прокралися на другий бік ожереду. Перед ними лежало рівне поле, на яке з-під покрівлі білого будинку зліва дивилися вузькі, мов бійниці, віконця, а з башточки – вартовий біля кулемета.

– Був там? – запитав Густлік.