Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 42)

– Його колега пропонує, – перекладав Кос, – щоб танк ішов з повним екіпажем.

– Ну й падлюка ж, – люто буркнув Густлік. Лишався один шанс із ста, щоб пощастило пройти, не спалахнувши свічкою, не втративши жодного хлопця під ударами снарядів, які розколюватимуть броню на скалки. Та коли доля і всміхнулася б їм, то один шанс з тисячі, що цей сановний есесівець з двома дубовими листочками й срібним квадратом на комірі чорного мундира, з черепом на шапці, додержить слова. Просто їх поставили під розстріл, хоча й дещо оригінальним способом. Жорстока забава. Мусять піти в атаку на саму смерть.

Першою рушила з місця легкова машина з офіцерами [конструктором. За нею – «Рудий», якого вів німець, що доставив танк з фронту на полігон. Екіпаж стояв на броні.

– Хлопці, тікаймо, – запропонував Густлік.

– Далеко не відбіжиш. – Кос глянув на ваговоза з озброєними солдатами, який їхав у хвості колони, – Той падлюка подумав би, що ми боягузи.

– Не на щастя приснилася мені дівка. Шлюбу не буде.

Хвилину їхали мовчки, тісно обнявши один одного за плечі. Кожен думав про свою долю.

– А медаль батькові пошлють? – запитав Томаш.

– Разом завжди веселіше, правда, Гжесю? – запитав Кос.

Грузин повернув голову – в його очах стояли сльози.

З першої машини щось загукали. Капітан підвівся на сидінні й рукою показував на розбитий танк. Густо подірявлена башта скидалася на череп людини, розстріляної впритул.

– А щоб тобі рука всохла, щоб тебе бог скарав, – бурчав Томаш.

– Пального багато в баках? – запитав Єлень. Саакашвілі кивнув головою, ледь усміхаючись. Яка різниця, горітиме «Рудий» годину чи кілька хвилин.

Німецький механік загальмував і старанно встановив танк на вихідну позицію. Від гармат його затуляв невисокий двометровий бетонний мур, пощерблений снарядами.

Бригаденфюрер жестами показав Саакашвілі, що після сигналу той має виїхати, повернути й гнати танка просто на гармати.

На все це Кос дивився байдуже, немов сторонній спостерігач, аж поки згадав, що саме він – командир танка. Механік і Томаш стоять поряд з ним, а Густлік… Де Густлік?

З-за танка вискочив Єлень, затуляючи долонями обличчя. За ним вибіг німецький капітан, той, який запропонував, щоб увесь екіпаж був у машині, коли вона їхатиме на гармати. Німець дав йому кілька міцних стусанів, потім ще раз підскочив, гепнув кулаком у живіт.

Сілезець зігнувся, упав на коліна, ледь підвівся.

– Що сталося? – скрипнув есесівець, підводячись з сидіння машини.

– Цей собака мав у кишені патрони!

Капітан обсмикнув мундира, струсив з коміра пилюку й, сягнувши до кишені, показав на долоні шість гвинтівочних патронів.

– Он як! – здивувався есесівець. – Кожна гра мав свої правила, яких треба дотримуватися, – кепкував, звертаючись до скривавленого Єленя.

Рикнув мотор, штабна машина поїхала до вогневої позиції.

Черешник приклав долоню до опухлого ока й беззвучно ворушив губами. Саакашвілі витер спітнілий лоб.

– Тебе дуже побили? – пошепки запитав Густліка.

– Рука здорова, – хапаючи ротом повітря, відповів Єлень.

– В тебе у кишені були патрони?

– Ні! Він мені їх засунув.

– Мерзотник!

– Не зовсім.

– А що?

Від гармат злетіла в небо ракета.

– Сідайте, – наказав німецький вартовий.

Мить стояли, мов паралізовані, а потім Кос голосом, що зривався од напруження, наказав:

– До машини!

Зачинили люки, очі довго не могли звикнути до півтемряви.

– Друзі! – покликав Густлік, присідаючи за спиною Григорія. – Перш ніж дати мені по пиці, капітан сказав, аби ми не лізли під гарматний вогонь, а їхали просто перед тебе у терновий чагарник, а звідти яром до лісу…

– Як він тобі це сказав? – поспіхом запитав Кос.

– По-польськи.

– Все одно наздоженуть, – озвався Томаш.

– Але є шанс. Чуєш, Григорію?

По обличчю механіка, який дивився в дуло автомата, стікали великі краплини поту, на затиснених щелепах тремтіли м'язи, тихенько постукували зуби.

– Гжесю, чуєш? – удруге повторив Кос за спиною грузина й звелів: – Лягаємо на дно, є шанс…

Саакашвілі кивнув головою, що чує, зітхнув, облизав пересохлі губи, поклав на важелі долоні, ступні – на педалі. Простягнув руку вліво до контакту й ненароком доторкнувся держака шаблі. Почулася тиха музика.

Відсмикнув руку. Мелодія згасла.

Тоді знову намацав шаблю, затиснув пальці на держаку. І ось здалеку мовби надлетіла знайома мелодія, ослабла, знову задзвеніла гучніше. Заплющив очі, слухав.

Слів ще не розрізняв, проте знав – то до нього говорять предки. Голоси, відбиті од гір, летіли над чагарниками терпкого кизилу, над фіолетовими духмяними луками, лунали над виноградниками. Щораз дужче пісня хвилювала кров; аж раптом Саакашвілі збагнув: то дедаміт-ца – мати-земля повторює кроки грузинів, що йдуть на бій. Вдихнув на повні груди повітря і несподівано для себе, для друзів, для німця, який цілився в нього з автомата, заспівав повним чистим голосом:

– Картвело тхелі хмальс ікар…

Вартовий, не дуже тямлячи, як діяти, повів дулом автомата. І тут над полігоном злетіли в потьмяніле небо аж дві ракети. Німець закинув автомата за спину, буркнув:

– Вперед, смертнику…

Загуркотів мотор і воднораз в ушах грузина лункіше зазвучали голоси, що спліталися в бойову пісню.

– Бачиш оті кущі? – спитав Кос.

Сержант Григорій Саакашвілі, співаючи, кивнув головою. Підтягнувши злегка правий важіль, додав газу.

Блиснули два постріли – перший снаряд вищербив бетонний мур, другий відбився рикошетом від башти.

Танк, описуючи правильну дугу, набирав швидкості. Піхотинці на ваговозі, що стояв у окопі, перелякано загукали, проте водій не наважився виїхати під вогонь гармат. Секунда – і «Рудий» вдарив у машину, зім'яв її.

На спостережному пункті все це бачили в біноклі, як на долоні. Хмара ясної куряви знялася над розбитою машиною, закрила танк, що сунув у високій траві. А навколо навсебіч розбігалися маленькі фігурки піхотинців.

– Прокляття! – заревів бригаденфюрер і вискочив з бункера.

Чути було, як кричить на артилеристів, лає їх за те, що припинили вогонь.

– Наші люди, – намагався пояснити кульгавий артилерійський офіцер, показуючи на піхотинців.

– Вогонь! – наказав есесівець.

Капітан-абверівець не відривав очей від бінокля і бачив, як танк скориставшися сум'яттям, на повній швидкості помчав до тернових кущів понад траншеєю, що вела до лісу.

Башта то виринала, то зникала. Раз у раз били гармати. Гармаші пристрілювалися. Застугоніла броня під ударами перших снарядів.

Повернувся задиханий есесівець, нахилився до бінокля.

– Не втечуть, – сказав йому капітан і осміхнувся.

Томаш і Густлік принишкли на дні танка. Кос підповз до командирського місця і глянув крізь отвір для кулемета. Широкий путівець з полігона вів на спадистий горбик.