Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 44)
– Ні. Тільки тепер виліз.
– Щоб йому кисло було!
Єлень тремтів чи то з хвилювання, а чи з холоду, бо густий дощ сіявся й досі, і мундир починав темніти від вологи. Грузин теж замерз і нетерпеливо підганяв:
– Ходімо. Я можу перший…
Кос уважно оглядав поле – єдиний шанс давала глибока борозна, що йшла дугою до лісу. Треба було, ховаючись за ожередом, відскочити два метри вбік, опуститися на її дно і по воді, в грязюці, повзти, не підводячи голови.
– Хлопці, застебніть краще шоломофони, щоб вода не наливалася в уші, – пробурмотів Янек, пригинаючись для стрибка.
За Косом насилу рушив Григорій, якому заважала ще й шабля.
– Дай сюди цього ножика, – притримав йото Густлік, почекав трохи, а потім, немов заєць, повалився в борозну.
Злива одразу ж забризкала грязюкою обличчя, шоломи. Голови танкістів стали схожими на скиби землі, що не знати чому перекочувалися полем.
Останнім повз Томаш, який кожних три, чотири метри затримувався на мить і, намотуючи на руку мотузку, підтягав до себе рюкзака.
Ніким не помічені вповзли поміж перші дерева, потім петляли серед стовбурів, вибираючи, де густіший чагарник. Врешті Янек знайшов улоговинку, зарослу ліщиною і вільшняком, на яких уже розпустилося молоде листя.
Залізли в найгустіше місце, накрилися брезентом, забраним ще з підземного заводу. Вимазані з ніг до голови болотом, притулилися один до одного, як вовчики у лігві.
– Добре, що ти того мішка не загубив, – клацаючи зубами, похвалив Густлік. – Під брезентом на голову не капає.
– Та ж дірявий, нікуди не годиться, – відповів Томаш.
Через хвилину хлопець думав, що байдуже, чи дірявий, чи цілий, бо й так додому не донесе. Коня батько дістав од генерала відразу в Гданську, корову прижене взводний, що на тому боці Вісли живе, а от чи сина батько дочекається?
Довго мовчали. Боялися ворухнути занімілими ногами, щоб не сполохнути трохи того тепла, що причаїлося під брезентом. Лише коли горою з гуркотом пролетів важкий снаряд, усі здригнулися, перезирнулись. Кос кинув одне тільки слово, таким тоном, якби вимовляв ім'я коханої дівчини:
– Далекобійна.
– Будеш живий, Томеку, то тобі цілий брезент знайду. Наші за якихось два дні можуть бути тут.
Черешник не відповів. Друзі прислухалися до тиші, яку ще більш підкреслювало лопотіння рідкого дощу по брезенту.
– Хоч би трохи сонечка, – зітхнув Григорій. – У нас, в Грузії,, взимку тепліше. Все промокло…
Янек торкнувся мундира на грудях, добув з кишені фотокартку командира та його хрести, давній батьків знімок, ще раз старанно загорнув і сховав разом з тигровим ухом.
– Прийдуть по слідах і спалять танк дощенту, – несподівано зажурився Томаш.
Подуло спіднизу, бо Єлень здвигнув плечима.
– І так його вже не складемо докупи.
– Там же гармошка залишилася.
– Нема вже в нас броні над головою, – зітхнув грузин.
– І кишки марща грають, – кинув Густлік.
– Думаєш, що напевно шестеро? – штовхнув його в плече Янек.
– Кого шестеро? – не зрозумів Єлень.
– Там, за муром.
– Як три хлібини, то шестеро.
– А нас четверо.
– Але з шаблею і сокирою, – протягом мовив Густлік, – Якби ще гвинтівку… Таж не будемо сидіти, як мокрі курки, – пожвавішав. – За муром сухіше й безпечніше.
– Тут треба тихо, – сказав Томаш.
– Не питаю ради, – обрізав Кос. – Екіпаж, увага, – повернувся, став на коліна, а решта, мов розбуджені зі сну, пильно дивилися в обличчя командирові. – Коли везтимуть вечерю… – Хлопець так стишив голос, аж мусили нахилити голови, щоб краще чути.
Дощ незабаром перестав. За наказом Янека зробили фіззарядку, а потім розвідали територію в радіусі півкілометра. Воднораз шукали хоч якоїсь зброї, та марно; виявили тільки лісовий завал і мінне поле на просіці.
Болото на мундирах вже почало потроху обсихати, обсипатися, коли Кос наказав бути готовими до дій і дотримуватись повної тиші. Прислухалися – широка луна безнастанно приносила гуркіт зі сходу, проте в лісі – ні гуку, ні шелесту.
Григорій перший почув далеке торохтіння мотора і підвів руку. Мовчки зайняли заздалегідь намічені позиції.
Шум мотора наближався. Серединою дороги промчав сполоханий заєць, і Янек подумав, що це добра прикмета, бо тварина нічого не помітила.
Лісовим шляхом над'їхав старий трактор, тягнучи польову кухню. На ньому під брезентовим дашком сидів-той самий високий, плечистий солдат, а на підпорі сох дощовик з каптуром. Дорога вела широкою просікою, ліс був рідкий. Виблискували калюжі та мокра трава.
Там, де траплялися більші вибоїни, трактор уповільнював хід, торохтів на першій швидкості, оминаючи корені, замшіле каміння й віхті трави, повз поволі, щоб не розплескати вечері.
Якоїсь миті, коли задні високі колеса проходили над чималим горбом, з-поміж розкошланої трави, з-під забрудненого болотом, брезенту виповзли руки, вхопили ззаду за трактора. Кос стрибнув спритно, як дикий кіт, опинився за спиною німця і свиснув.
Здивований солдат зірвався на ноги, вирвав плоского багнета з піхов на поясі, але удар у підборіддя звалив його додолу. Німець, як добрий боксер, зразу підхопився, не випускаючи з рук зброї. Хотів кинутися на Янека, але в цю ж мить до нього підскочили Густлік і Томаш, Єлень ледве ухилився од вістря багнета. Черешняк ударив зверху. Вхопили кухаря за плечі й потягнули в ліс.
Янек зупинив трактор, не вимикаючи мотора, дістав з держака трофейний карабін, перевірив. Зі зброєю в руках зіскочив на землю, заглянув до ящиків, чи не знайдеться щось попоїсти. Дістав буханець хліба і кільце ковбаси.
– Ґжесю! – гукнув, а коли грузин підбіг, показав йому здобич. – На чотири пайки.
Саакашвілі порізав хліб та ковбасу шаблею і притьмом заходився уминати. Кос ухопив свою пайку, але тільки-но відкусив шматок, як з лісу прибіг Черешняк із сокирою і рюкзаком у руках. За ним – Густлік, переодягнений в німецький мундир, застібаючи пояса а патронташем.
– Не знайдуть? – запитав Кос.
– Загорнули, прикинули травою, – відповів Густлік.
– Але брезент пропав, – бідкався Томаш.
– Адже ж я обіцяв тобі кращий.
Янек роздав хліб і ковбасу, а потім разом з Григорієм і Томашем тісно полягали на металевій площадці трактора. Густлік збоку подивився, чи не видно хлопців, штовхнув чиюсь ногу, а потім сів за кермо, додав газу й рвучко зрушив з місця.
– Не рви, – повчав його знизу Гжесь. – Спокійніше. Єлень не міг відповісти, бо саме запихався хлібом і ковбасою – лише простяг руку й заспокійливо поплескав механїка по плечу.
Дальше події розгорнулися швидко. Хлопці ще жували останні шматки, а трактор уже доставив їх під велику браму у високому мурі. Густлік загальмував, не вимикаючи мотора, зліз з трактора. Глянув угору, ще раз перевіряючи, чи башточка пуста. Узяв термоса й притулив його до вузької полиці. Різко стукнув, зупинився, а потім – ще тричі. Хвилинку почекав, хотів уже знову стукати, та заскреготів засув і хтось прочинив зсередини віконницю. В отворі замаячив чоловік у мундирі, простяг руки.
– Ну, давай, нарешті, – пробурмотів неохоче» Густлік підсунув термоса до себе, щоб німцеві важче було його взяти. Солдат нахилився, всунув голову в віконце. Єлень лівою рукою притягнув його до себе, а правою вдарив у потилицю, аж луна пішла.
– Готовий, – сказав, намагаючись пропхати крізь отвір непритомного німця.
На допомогу підбіг Кос.
– Не пролізе, гад. Гладкий, – шепнув Густлік.
– Попусти, – наказав Янек. – Я спробую.
Німця пхнули назад, а Кос, склавши руки над головою, просунувся в отвір. Єлень вхопив його за стегна, підняв і штовхнув, як хлібину в піч.
Янек упав на руки, перевернувся і, оббігши поглядом подвір'я – зелену клумбу з пістрявими братками, плаский бункер, шлюз, знову мур, – забрав у солдата автомат. Скочив до брами, безсило шарпнув здорову колодку на товстих скобах.
На щастя, хвіртка поряд була зачинена лише на засуви. Відтягнув – і вона тихо прочинилася на добре змащених завісах. Хлопці увірвалися досередини один за одним – Густлік у німецькому мундирі, Саакашвілі з шаблею в руці і Томаш зі своєю сокирою.
– Залишайся тут, – наказав Черешникові Кое, – відповідаєш за нього, – показав на оглушеного німця.
Все це відбувалося у брамі, біля вартової будки, у глибокому затінку, під гурчання мотора, що працював на малих обертах. Згори почувся скрип: на вишку до кулемета хтось вийшов.
Намагаючись побачити, що діється внизу, вартовий перехилився через бильця. Затуляючи очі від променів иризахідного сонця, опитав згори:
– Віллі, навіщо відчинив хвіртку?