Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 36)

Сержант підвів брови і відступив на кілька кроків. З насипу біля окопу виліз на танк і понюхав гармату.

– Значить, ствол сам по собі порохом смердить? – спитав, зіскакуючи на землю.

– Чим же йому пахнути, парфумами? – буркнув Густлік.

– Ну й жартівники ви всі, танкісти, – засміявся товстощокий на прощання. – Так і доповім: не стріляли, а з ствола порохом тхне, як у суботу пивом од постового поліцая.

– Димить і блискає, – доповів Гжесь, зачекавши, поки піде сержант, – Мабуть, влучила випадком у склад боєприпасів.

– Сто чортів, самі випадки. Залишилися ви в танку з Віхурою і відразу ж ствола підставили під снаряд, а тепер…

– Що тепер? Треба було в інше місце цілитись.

– Не кажи дурниць. Я нікуди не цілився. Якби ти трохи інакше став…

– Екіпаж машини, до мене, – наказав поручик – його привів сержант Шавелло, який щойно нюхав гармату,

– Не стріляли, жартівники, а з ствола порохом тхне. Танкісти виструнчились перед офіцером, тихо зітхнула гармошка під рукою в Томаша. Поручик добув з планшет та записника, розгорнув.

– Склад екіпажу танка 102, – говорив і писав водночас- Командир?

– Сержант Ян Кос, – відповів Густлік.

– Механік?

– Сержант Григорій Саакашвілі.

– Через два а. Ясно… Кулеметник?

– Рядовий Томаш Черешняк.

– Зарядний?

– Взводний Густав Єлень.

– То ким ви, врешті, будете? – офіцер злегка насупив брови.

– Та кажу ж: Єлень. Командир на хвилину мусив відлучитися, щоб…

Поручика вже не цікавило, навіщо мусив відлучитися командир, він засалютував і зник між деревами.

– Повернеться зараз або й ні, – пробурмотів Густлік. – Пішов на півтори години, а вже дві минули.

Півтори години то лише дев'яносто хвилин, і Кос про це пам'ятав. На дорогу пішло тридцять вісім, на повернення залишив собі з запасом – сорок, отже, зустріч могла тривати тільки дванадцять хвилин. Раніше ніколи так не підраховував. Якось під час навчання «Рудий» через неповоротливість свого радиста навіть не виконав завдання, але це було задовго до відправки ца фронт. І тоді він ще не був командиром.

І ось хлопець стояв перед Марусею між машиною Віхури та землянкою, над якою майорів прапорець із червоним хрестом. Трималися за руки й мовчали – соромилися чужих людей, до того й часу було обмаль.

– Вахмістр не сказав мені, що ти тут. Я примчав би з тієї засідки.

– Важко нам зустрічатися.

– Не жалієш за цим?

– Ні.

– А за чим? Адже бачу.

– Бурштинове сердечко ти подарував іншій.

– Віхура знайшов його, я забрав, вона просила, – почав пояснювати Кос.

– Кожному віддаєш, хто просить?

– Тільки бурштинове.

– Марусю! – гукав хтось із землянки.

Шарик, який сидів недалечко, побіг туди й загавкав, обурений, що хтось сміє заважати.

– Зараз, – відповіла дівчина і підказала Янекові: – А живе…

– Адже ж знаєш.

– Знаю, але хочу ще раз почути.

Віхура двічі коротко просигналив на знак, що пора, і махнув рукою.

– Твоє. Усе твоє. А коли щось трапиться, візьми Шарика, – гладив собаку,

– Кінець війни вже недалеко.

– Близько. Як війна закінчиться…

– Не загадуй, любий, боюся.

– Сестро! – з землянки виглянув солдат із забинтованою головою.

– Йду! – дівчина махнула рукою і швидко пояснила: – Вранці за Одер ходили, в розвідку боєм. Цукерки трофейні принесли. Бери, це тобі. До побачення, Янеку.

– Будь здорова, Вогнику.

Промовляючи ці останпі два слова, вирішив, що як чужі дивляться, то хай дивляться: обняв Марусю і міцно поцілував.

– За Одером зустрінемось! – гукала, бігцем повертаючись до поранених.

– За Одером, – відізвався Янек.

Крізь відчинене вікно кабіни озирнувся назад, аж поки білий прапор зник за деревами, а потім довго оглядав невеличку жерстяну коробку, в якій стукали цукерки.

– Смоктати, чи що? – натякнув Віхура. Кос не відповів, а може, навіть не чув.

Хлопець уважно дивився в ліс, де поряд з дорогою добре око могло побачити скопцентровані до наступу сили: на позиціях з-під рябих маскувальних сіток стирчали поряд з сімдесятишестиміліметровими дивізійними гарматами і стодвадцятидвоміліметровими гаубицями важкі гаубиці та далекобійні гармати із стрункими стволами, у заростях терну заховалися міномети важких калібрів, у тіні під соснами зеленіли танки. Над штабними землянками спліталися телефонні кабелі.

Дорога була вільна. Лише інколи назустріч проїжджала невелика колона машин з боєприпасами або саперна машина із плоскодонним понтоном. Навіть на перехресті доріг – нікого.

– Звідси вже пішки мусиш, – сказав водій гальмуючи. Шарик, заклопотаний власними справами, вистрибнув перший і побіг у ліс.

– До побачення, Віхуро. Дякую. – Кос потис зашмаровану руку.

– Я б залишився з вами, але в танку душно і п'ятому нема місця.

– Ясно.

– Повернешся раніше.

– До побачення! Бажаю успіхів!

Машина рушила, а Кос, увійшовши між кущі, несподівано відчув на своєму плечі чиюсь руку. Здивований хлопець повернувся і побачив перед собою сержанта в шоломі, застебнутому під підборіддям, з пов'язкою на рукаві.

– Армійський патруль. Прошу перепустку.

Янек зиркнув назад, немов шукаючи, куди б чкурнути, але там уже стояли двоє з автоматами. Шарик повернувся і виглядав з кущів, чекаючи наказів.

– В мене її нема.

– Зніміть пояса, – наказав командир патруля.

– Мій танк стоїть за кількасот метрів звідси. Я лише…