Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 37)

– Зніміть пояса, – ще раз проказав патрульний. – Собака ваш?

– Ні, – відповів Кос- Іди геть! – відігнав собаку. – Дозвольте пояснити.

Але той не хотів слухати ніяких пояснень. Вважав, що маючи право затримувати солдатів, тим краще виконає своє завдання, чим більше їх посадить, – так хибно думає багато хто з початківців, надто ревних або тупих охоронців порядку. А може, просто хотів показати, що вміє краще за інших виконувати свої службові обов'язки…

Що б там не було, але в темній землянці біля перехрестя доріг Янек застав численне й розмаїте товариство. Були там затримані патрулями комбінатори та волоцюги, але не бракувало також спійманих у кущах, що необережно відійшли од своїх окопів на сто метрів, або навіть таких, як той біля Коса, який запально тлумачив:

– Ну й що з того, що вказівний нерухомий, коли середній згинається, – показав долоню і ворушив пальцями, – але лікар уперся і треба було тікати без документу. Дядько відлупцював би, довідавшись, що я у шпиталі Одер пролежав.

Кос глянув на годинника, устав із нар і загрюкав кулаком у двері.

– Чого? – запитав вартовий.

– До командира. Негайно ж відведіть.

– Почекай, – почув лінивий голос за дверима.

– Я з вами. – Солдат, який втік із шпиталю, підвівся. – Ви, громадянине сержант, будете свідком…

– Кому до командира? – У прочинених дверях з'явилася голова сержанта: – Не юрбою. Тільки один.

Повів Коса між дерева, де за складаним столиком сидів молоденький гарний хорунжий у чистесенькому мундирі, підперезаний поясом, що пахнув ще свіжою шкірою.

– Ну, в чому річ? – запитав офіцер, вдаючи зичливість, і відклав написану від руки листівку, яку на фронті звали «блискавка».

– Громадянине хорунжий, п'ятсот метрів звідси на позиції стоїть мій танк. Я готовий понести покарання, але не можна, щоб екіпаж лишився без командира. Під час переправи потрібен кожен ствол.

– Звідки знаєте, що буде переправа?

З кущів визирнула собача морда. Кос глянув туди й не почув запитання.

– Що ви сказали?

– Звідки знаєте про переправу?

– Усі знають, – хлопець знизав плечима, намагаючись жестом одігнати собаку.

– Чому не стоїте струнко перед офіцером?

– Іди додому!… Стою, громадянине хорунжий.

Офіцер оглянувся, помітив Шарика, що зникав у лісі, й набундючився ще біиьше, бо арештований, здається, кепкував з нього.

– Ваше прізвище?

– Сержант Ян Кос.

Обличчя хорунжого враз відмінилося.

– Бреше, нахабно бреше, – промовив до. сержанта, який стояв рядом. – Хвилину тому я саме одержав «блискавку». – Узяв аркушика й читав текст під намальованим танком, з гармати якого блискав вогонь: – «Екіпаж танка 102 під командою сержанта Яна Коса влучними пострілами знищив на передовій гітлерівський склад боєприпасів…» і таке інше. А як це ви, власне кажучи, добули документи на прізвище Яна Коса?

Хорунжий підвівся і наказав сержантові:

– Візьмете ще двох людей, автомашину і приставите його негайно до штабу армії, до командування нашого батальйону. Скажете: шпигував разом із собакою. Знаєте, що робити, коли спробує тікати?

Звинувачення було таке безпідставне й грубе, що Кос почувався, немовби дістав кулаком по щелепі. Не звертав уваги на націлені в груди й спину автомати, на глузування сержанта. Всю дорогу думав, чому хорунжий, хлопець на рік або два старший від нього, який кілька тижнів тому закінчив офіцерське училище, не схотів перевірити його свідчення. Чому волів звинувачувати замість покликати когось з екіпажу? Хоча його несправедливо скривдили, але ж під час переправи кожен танк…

З годину, мабуть, петляли бічними стежками, гілки хльостали по кузову й, нарешті, зупинилися перед мурованим будинком, мабуть, мисливським.

Коса завели досередини. Довго стояв у коридорі, й тільки короткий уривчастий віддих виказував його хвилювання. Майже не чув, що говорили навколо. З отупіння вирвала його лише різка, як удар багнета, команда:

– Увійдіть!

Високий поручик одчинив двері й пропустив хлопця перед собою до просторої світлої кімнати, де за важким столом сидів сивий майор. Поручик виструнчився і доповів:

– Патруль затримав біля передової особу з документами на прізвище… – заглянув до військового квитка, який тримав у руці, -…сержанта Коса.

На стінах ясніли прямокутники, там, де ще недавно висіли картини, виднілися сліди від куль. Почувши своє прізвище, Янек покинув розглядати й зібрався з думками, розуміючи – тут усе вирішиться.

Майор узяв посвідчення, довго розглядав фотокартку, супив брови, немов щось собі пригадував, а потім несподівано запропонував:

– Сідайте.

Поручик підсунув крісло.

– Не сяду, громадянине майор. Мушу негайно повертатися до танка. Уже вечоріє, адже вранці…

– Що вранці?

– Усі знають, в кого є очі й вуха.

– А ви спостережливий. Добре. Значить, ви сержант Кос?

– У вас, громадянине майор, моя солдатська книжка.

– Документи не завжди говорять правду. Може, пам'ятаєте, в яких боях брав участь останнім часом ваш взвод?

– Не взвод. Танк. Знищення морського десанту.

– Значить, знаєте про це. А хто зміг би підтвердити, що ви і є сержант Кос, а не хтось інший?

– Екіпаж. Взводний Єлень, сержант Саакашвілі.

– А в штабі армії?

– Звичайно, громадянине майор, як це я відразу… Генерал, наш колишній командир бригади, досить зателефонувати.

– Вийдіть і зачекайте в коридорі, – наказав офіцер-розвідник, а коли двері зачинилися за Янеком, зупинив жестом поручика, який простяг руку до трубки. – Не потрібно. Це той хлопець, що брав участь в операції «Герменегільда», ми його представляли до нагороди. Просто відрядимо його до генерала – хай з ним робить, що хоче… Нема у вас чогось цікавішого, ніж сержант без перепустки?

– Радіограма з того боку фронту, – поручик простяг папірець із розшифрованим текстом.

– Ну то чого чекаєте? – невдоволено буркнув майор; хвилину читав, тоді спитався: – Далеко цей Кандлітц за Одером?

– Сорок кілометрів. Невеликий дослідний полігон серед лісів на північний схід від Берліна.

– Йот-23 має слушність. Усе, що стосується тих бронебійних снарядів, надзвичайно важливе, але хай буде дуже, дуже обережний. Саме тепер, коли до кінця війни залишилися лічені дні…

Розділ XII ПЕРЕПРАВА

Немає нічого безглуздішого, як непевне чекання. У скрутній ситуації, коли 8наеш, що тебе жде, і знаєш, де ворог, а де друг – можеш діяти, боротися… А коли не знаєш, не розумієш, що сталося?

– Прилип Янек до дівки й не може відірватися, – бурчав Єлень, але ніхто з членів екіпажу не вірив цьому, та й сам він теж.

Після них слів усі надовго замовкли, а коли вже заходило сонце, повечеряли, і Єлень наказав відпочивати. Настала ніч, під деревами посутеніло. Лише на лісову галявину біля танка падало зоряне світло. Всі троє сиділи за баштою, збившись докупи, як пташенята в гнізді. Посмутнілий пес лежав біля ніг і грів їм ступні.

Аж раптом недалеко загурчав і змовк мотор, у сутінках забовваніла кремезна постать, котра наближалася до танка і яку хлопці зразу ж упізнали по рухах.

– Громадянине генерал, – виструнчився Густлік. – Доповідаю – екіпаж танка в складі трьох чоловік, а сержант Кос…

– Зачекай, не хочу, щоб ти брехав, отже далі доповідати не треба. Згоден?

Собака, яку тримали за нашийника, вирвався й помчав у ліс.

– Так точно.

– Тепер розповідайте про цю вашу стрілянину, але тільки правду.

– Правда те, що треба було випробувати гармату…