Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 38)
– Григорій під'їхав, я вистрелив – і готово.
– Один раз вистрілив?
– Чотири. Щоб побачити, чи дуже розсіюватиме, і…
– Що і?
– І ніхто б не здогадався, якби не влучило у фашистський склад.
– Значить правда, що ваші снаряди влучили?
– Лише один, той четвертий, громадянине генерал. Що правда, то правда.
– Командире машини! – гукнув генерал. З-за поблизької сосни вибіг Кос, став на правому фланзі свого екіпажу. Шарик мчав за ним, підстрибував з радощів, але побачивши, що всі стоять струнко, сів на задні лапи, як і личить дисциплінованому собаці.
– Наказом командуючого армією, – урочисто говорив генерал, – члени екіпажу танка 102 за знищення на передовій складу боєприпасів противника нагороджуються медалями «За заслуги на полі бою». Командир – срібною, решта – бронзовими. Нагороди буде вручено ближчими днями. – Він хвилину помовчав і вже звичайним, буденним тоном додав: – Не сподівалися?
– Скоріше снігу на голову, – щиро признався Густ-лік. – Але ж Янек…
– Знаю. Він не стріляв. Та я не доповідатиму командуючому армією, що сержант Кос чкурнув без дозволу до дівчини й заслуговує на покарання. Як гадаєш?
– Ну, так, – підтвердив Густлік.
– У нас, в Грузії, – почав Саакашвілі, але замовк, бо генерал вів далі.
– Буває таке: зробиш часом героїчний вчинок, але його ніхто не побачить і не нагородить. А іншим разом трапиться таке, як у Янека.
– Громадянине генерал, коли будемо форсувати ріку… – запевнив Кос.
– Не загадуй наперед. Ви всі заслужили на медалі ще за «Герменегільду». Тепер один на варту, решта – спати. Поспіть хоч кілька годин, до ранку.
Після від'їзду генерала друзі не зразу полягали спати. Адже треба було розповісти пригоди минулого дня, а про деякі випадки навіть двічі й тричі. Годину витратили тільки на «знайомство» з сержантом ПІавелло і його піхотинцями, які розташувалися поряд у лісі. Десь близько півночі висушили сулію вина, а потім, заколисані кулеметним цокотінням та гуркотом мінометів, що долинали з-за Одеру, поснули міцним, глибоким солдатським сном.
На варті стояв спочатку Єлень, згодом Черепгаяк, який, щоб друзі краще виспались, не будив нікого й сам вартував до ранку.
Туман з ріки йаповзав поволі, піднімався стрімким схилом берега, свіжий вітрець розстилав білі його смути між стовбурами сонних дерев, обмотував навколо гарматних щитів, уплутував у маскувальні сіті, заливав піщані окопи білими хвилями.
На танковій броні міцним сном спали троє танкістів, накрившись плащ-палатками й підклавши під голови шоломофони. Вони навіть не здригнулися, коли над Одером загриміла якась важка батарея, посилаючи снаряди на польський берег.
Коли луна від вибухів потонула в тумані, рядом, поблизу танка, працьовито застукала сокира. Цей негучний звук збудив Григорія, який лежав скраю. Механік долонею розтер росу по обличчі, спритно зіскочив на землю і, зазирнувши за танк, побачив Черешняка, який стругав грубого – метрів зо два завдовжки стовбура, витесуючи з нього чотирикутний гладкий брус.
– Навіщо це тобі? – тихо запитав Саакашвілі. – Чому не розбудив мене вчасно?
Не чекаючи відповіді, Гжесь замахав руками, зробив кілька стрибків і присідань. Щоб розігрітись, розворушитись після сну, затанцював навколо здивованого Томаша, який роззявивши рота крутив головою й вичікував нагоди, щоб відповісти.
– Усі ставлять. І зліва, і справа…
– Що ставлять?
– Стовпи. З орлами. Бо тут кордон.
– Хочеш поставити власного?
– Ні. Але рукам нудно на варті, і якби сержант Кос наказав…
Шарик також прокинувся, щодуху шмигнув у ліс, вискочив назад, помчав довкруг танка.
– А на чому намалюєш орла?
– На дошці, – сказав Черешняк, присів навпочіпки, простяг руку до свого напханого рюкзака і добув звідти чималу широку дощечку.
Григорій витягнув з кишені недогризок хімічного олівця, яким писав листи до Гані, швидко намалював орла.
– Отак вартуєте, дітки? – обізвався за їхніми спинами Кос. – Ой, сказав би вам вахмістр Калита кілька теплих слів.
– Глянь, Янеку, – перебив його грузин, показуючи на стовпа й на дошку. – Поставимо?
– Треба б білої та червоної фарби.
– Вистачить і червоної. Після ремонту залишився сурик.
Томаш вистругав своїм садівницьким ножем два кілки, висвердлив дірки в дошці та стовпі. Прикріпив дошку без цвяхів, а механік тим часом дістав з танка банку з суриком.
– Клади сюди, – Саакашвілі показав, як приставити стовп до танка, і заходився малювати на дошці тло.
– Густліку! – Янек смикнув сілезця за плече. – Вставай.
– Ой, – широко позіхнув Єлень і солодко потягнувся. – Жаль, що незабаром треба наступати. – Снилася мені така гарна дівчина, та ще й казала: «Кохаю тебе єдиного, Густліку. Піду з тобою до шлюбу…» Через те, що ви мене розбудили, не знаю коли, – нарікав умиваючись.
– Одразу після війни, – запевнив Кос. – Іди сюди й поглянь. – Узяв його за рукав і підвів до Григорія, який закінчив роботу.
– Непогано, – похвалив Єлень, – але якби мене раньше розбудили, то я б ще краще намалював. А це що таке? – показав пальцем на білі лінії, покладені вниз і навскіс з обох боків од орлиних кігтів.
– Польський орел. А це грузинська гора на знак того, що Саакашвілі малював.
– Про мене, – погодився Густлік, піднімаючи стовпа на плече. – Де його поставимо?
– Ходімо, – Янек, який рушив попереду з саперного лопатою в руці, зупинився над схилом. – Ось тут.
Розкопав глибше невеличку воронку. Шарик, звичайно, допомагав, розгрібаючи лапами землю. Густлік поставив стовпа. Григорій і Томаш укинули в яму кілька каменів, щоб стовп стояв міцніше.
Кос підсипав землю, а решта притоптували, й тоді поклали зверху великі шматки дерну, зрізаного з бруствера танкового окопу. Коли вже все було готове, відступили трохи назад – оглянути роботу.
– Екіпаж!
Кос скомандував спокійно, не підвищуючи голосу, й сам, виструнчившись, віддав честь. Те саме зробили Томаш і Гжесь. Густлік стояв простоволосий, Шарик присів, як на команду «струнко».
Саме в цю мить од Костринського плацдарму долинув гуркіт артилерії: обстрілювали німецькі позиції за десять кілометрів далі на південь.
– Почали, – сказав Кос- Яке сьогодні число?
– «Герменегільди» було в п'ятницю, сьогодні понеділок. Значить шістнадцяте, – підрахував Єлень, поплював на долоні й потер їх.
Томаш хвилину дивився на червоний обрій, на небо, покреслене вогненними лініями, й крадькома перехрестився.
– Багато наших не доживе, – сказав до механіка так тихо, щоб інші не чули.
Саакашвілі злегка кивнув головою і далі приглядався до гілок на деревах, обсипаних молоденькими листочками, які здригалися від струсів далеких вибухів.
Підбіг зв'язковий піхотинець і доповів командирові танка.
– Громадянине сержант, ми починаємо за чверть години, а ще за п'ять хвилин вирушаємо разом на переправу.
– Добре, – відповів Кос, постояв ще, зморщивши лоба, підраховуючи щось у думці, а потім сказав: – Дві тисячі п'ятдесят п'ять.
– Чого дві тисячі? – запитав Саакашвілі.
– Дві тисячі п'ятдесят п'ять днів минуло від нападу гітлерівців на Вестерплятте.
Вдалині щораз дужче гримотіли гармати. На ділянці Сорок сьомої радянської та Першої польської армій ще було тихо, але солдати вже скидали маскувальні сіті з мінометів, готували гармати найрізноманітніших калібрів. Піхотинці затягували пояси, настромляли багнети на гвинтівки, закладали в стволи патрони.
Задиханий зв'язковий знову підбіг до «Рудого», мовчки подав листівку й помчав далі.
Усі члени екіпажу підійшли до Явека. Шарик вистрибнув на танк і, заглядаючи через плече командира, встромив свою цікаву морду між голови танкістів.
– Генералам, офіцерам, сержантам та солдатам Війська Польського, – читав Кос, і саме в що мить перші со-і нячні промені осяяли галявину. – Товариші по зброї! Славою своїх перемог, своїм потом і кров'ю ви здобули право на розгром берлінського угруповання противника й на участь у штурмі Берліна…
Схвильований, зупинився на мить. Від поблизьких піхотинських окопів долетів гучний голос Костянтина Ша-велло, який читав таку саму листівку.