Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 35)

– Вибачте, громадянине хорунжий, я не помітив, Капрал Віхура, дозвольте…

– Сідайте, – урвав його технік і вказав місце.

– Ось тобі, – Єлень підсунув Віхурі миску. – 3 самого дна, густа, – встромив дожку, показуючи, як стоїть.

Віхура уминав мовчки, позираючи на всі боки.

– Ну, до роботи, – сказав технік Григорію.

Обидва підвелися, пішли до танка. Хорунжий скрутив цигарку, запалив і, взявши в руку пилку до різання ме«талу, прицілювався до гарматного ствола.

– Він що? – запитав Віхура. – З глузду з'їхав?

– Дістали від «пантери», і треба різати, – зі злістю буркнув Янек.

– Кепські справи. – Віхура похитав головою, засовуючи в рота кусень яловичини. – Тринатого…

– Не говори з повною пелькою, – повчально мовив Єлень.

– Тринадцятого, кажу, важкий день…

– Адже ж не дали німцям втекти.

Почувся неприємний скрегіт пилки об метал. Усі здригнулися, проте ніхто й не глянув на танк.

– Ще цього бракувало. Ротмістра поранено, «Рудий» пошкоджений і з Марусею ти не зустрівся…

– Казна-що, – втрутився Кос. – Забобони…

– Хлопці, – сказав потиху Віхура, – Я. чув, як генерал у штабі говорив: будемо переправлятися з першою дивізією.

– По мосту? – запитав Янек.

– Ні, поромом. Перед дивізійними штурмовими гарматами. Я вас прошу, не рвіться дуже вперед…

– А я тобі раджу, не виїжджай з окопу, – злостиво кинув Янек, якого дедалі дужче нервував скрегіт сталі. – Взагалі, навіщо ти сюди приліз?

– Не кричи на мене, бо заїкою стану, – відрубав Віхура. – Я забіг сказати, що знаю, де Вогник, і можу підкинути, але як ти такий нервовий… – Шофер почав поволі підводитися.

– Почекай, – попросив Кос і мовив до Єленя: – За уставом од машини не можна, але Маруся була над морем, чекала…

– За годину встигнеш туди й назад? – запитав Густлік Віхуру.

– Півтори.

– Ризик – благородна справа. їдь, командире, а ми тут за тебе…

Кос зірвався на ноги, потягнув Віхуру в ліс. Слідом за ним кинувся Шарик.

– Мусить Янек побачити дівчину, – сказав Єлень Череншякові. – Бо інакше на «Рудому» було б половина гарматного ствола, а в командира – половина серця.

– Пане взводний, – відізвався Томаш.

– Що таке?

– Хорунжий казав, що на тому березі дастк нам новий ствол.

– Казав.

– А де візьме?

– З розбитого танка.

– А як наш розіб'ють?

– То з нашого іншим не придасться, бо надпиляний. Єлень похитав головою, затулив долонями вуха, щоб не чути гострого скреготу металу й дурних запитань. Звісно – у кожен танк може влучити снаряд, кожну машину – охопити полум'я, але не годиться про це балакати. Натягнув на голову шоломофона, застебнув ремінець під підборіддям. Відгородившись у такий спосіб од усяких звуків, ліг під сосною і заплющив очі.

– Пане взводний, технік уже збирає свій інструменті – гукнув Томаш, відхиляючи навушник шоломофона.

– Командир не повернувся? – Густлік швидко сів.

– Ні.

– Треба перевірити, бо ще мені попаде, – мимрив під ніс Єлень, вилазячи на танка; пірнув до середини й за хвилину знову виглянув. – Почекайте трошки, пане хорунжий! – гукнув технікові, який скидав уже комбінезона й застібав ґудзики на мундирі. – Айн момент, як сказала ворожка. Ми собі тихесенько тільки один-два рази стрельнемо, ніхто не знатиме, і відразу ж назад на місце.

– Можуть за таке шию намилити. Незапланований вогонь.

– Зате вашу роботу перевіримо, пане майстер. Томеку, лізь у машину. Ідемо, – кинув рішуче до вихиленого з переднього люка грузина.

Усі троє зникли в танку, зачинили за собою люки, «Рудий» з обтятим стволом подався назад, виліз з окопу і, повернувши, щоб минути його, поповз уперед. Машина розгорнула густі кущі, висунулась над урвищем високого берега.

Технік, застібаючи пояса, дивився на танк збоку. Встиг скрутити з газети цигарку і затягнутися махорковим димом, поки гримнув перший постріл.

Єлень довго глядів у приціл, чи снаряд упаде близько самітного голого дерева на дамбі, куди він цілив.

– Нічого, – пробурмотів, коли темний фонтан вибуху виріс біля самого стовбура.

Зарядив, узяв поправку, вдарив удруге, а потім утретє і вчетверте.

– Утято, але завзято, – промовив у риму Густлік. Вітер розвівав дим після останнього вибуху, коли раптом яскравий блиск роздер дамбу, підкинув угору дерево.

– Але вдарило! – здивувався Густлік, мов мисливець, який стріляв у зайця, а влучив у дикого кабана, – От ситуація, – вилаявся і наказав: – Гжесю, відчалюємо додому. Повний вперед!

Танк рвучко подався назад. Поки встиг з'їхати до окопу, з західного берега Одеру долинув широкий, мов морська хвиля, гуркіт багатократного вибуху. Подув загойдав на деревах гілки.

Утрьох чимдуж вистрибнули з машини, знічені тим, що сталося. Стихаюча луна вибуху ще котилася в повітрі.

– Як ствол? – запитав хорунжий.

– Довгий, короткий, аби тільки було добре. – Густлік кивнув головою. – Розсіювання трохи більше, але можна терпіти.

– Тільки що тихенько – то вам не дуже вдалося,- технік по черзі потиснув усім руки.

– А потім дасте нам нового? – спитав Єлень.

– На тому березі. Адже ж обіцяв. Привіт. Тільки-но технік зник поміж деревами, до танка підбіг зв'язковий піхотинець.

– Громадянине сержант, – звернувся до Григорія. – Командир роти питає, хто стріляв.

– Стріляв? Хто? – Саакашвілі зробив здивовану міну. – Всякі стріляли, як то на фронті буває.

Солдат хвилину стояв ні в сих, ні в тих, дивився на танкістів і, зрозумівши, що нічого більше не почує, заса-лютував, повернувся на підборах і побіг назад.

– Чого баньки витріщили? Скоч, Гжесю, глянь, чи ще димить, а ти бери гармошку і грай.

Не встиг ще Саакашвілі повернути, а Черешник – узяти перші акорди, як до Густліка, карбуючи крок, підійшов товстощокий сержант.

– Привіт, танкісти!

– Привіт!

– Сержант Костянтин Шавелло. Через два ел, – відрекомендувався, простягаючи руку.

– Взводний Єлець. Через одно ел.

– Одно ел? Ну й жартівник… Командир батальйону вапитуе, чи то ви стріляли.

– Ні.