Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 33)

Дівчата зупинилися біля входу до вогневої позиції. Там лежали нерухомі, розкидані вибухом тіла гармашів. Офіцер підбіг до бруствера, побачив у морі транспортну баржу, далі силуети двох кораблів, а ближче – і моторний човен, що наближався до берега. «Пантера» обережно зсувалася по схилу дюни, повільно перемелюючи пісок гусеницями.

Ротмістр здивувався, побачивши, що дівчата не лише прибігли за ним, а вже повідкривали ломиком ящики із снарядами.

– Зможете? – запитав. – Треба відкрутити ковпачок снарядної трубки…

– Звичайна річ, – сказала Лідка.

– Усе нормально, – запевнила Маруся.

– Ну то… – Ротмістр нахилився над прицілом, повів дулом ліворуч і вниз, а потім, повернувши голову, скомандував: – Будь ласка, зарядіть.

Лідка заштовхнула снаряд, Маруся замкнула затвор і, відскочивши вбік, натягнула мотузку.

– Готово!

– Прошу, вогонь, – промовив ротмістр.

– Живуть артилеристи, стріляють! – вигукнув радісно Янек, побачивши в приціл, як снаряд відбився рикошетом од башти «пантери». – Ще раз!

Автоматники піднялися в атаку на вогневу позицію.

– Мети, Віхура, – наказав Кос, і два кулемети фланговими чергами зупинили німців.

Від шосе, стріляючи з автоматів, бігли спинені кавалеристи. Здалека можна було впізнати високі постать Калити.

– Ураааа! Бий гадів!

Німці, відступаючи, скотилися вниз, на пляж. Улани вибили б їх, але з моря зірвався ураганний вогонь. По «Рудому» били швидкострільні гармати малих калібрів, кілька важких гармат розкидали снаряди по дюнах.

Гримнула «пантера», порснула земля на бруствері вогневої позиції. Кос злякався, що цього разу гармашам кінець, але звідти ще раз ударила гармата і запалила мотор останнього німецького танка.

Од пляжу відчалив навантажений контейнерами моторний човен. Чотири понтони були вже далеко від берега. На «Рудому» зосередився тепер увесь вогонь, щораз ближче почали падати снаряди, щораз частіше дзвеніла броня під осколками.

– Назад, – наказав Кос і гірко кинув. – Ех, якби було з чого стріляти.

За дюною стало затишніше, снаряди пролітали верхом. Хтось постукав у броню.

– Відкрийте!

– Генерал, – упізнав Кос.

Хлопець відкрив люка, сплигнув на землю, Вже зовсім розвиднілося.

– Третю машину підпалили артилеристи, – доповів Янек командирові, – Але ще до цього німці, встигли все завантажити, моторна відпливає.

– Ходімо подивимось.

– Дуже б'ють з кораблів.

– Багато їх?

– Три.

– Добре, чудово, – весело примовляв генерал.

– Сюди, – навернувся під руку Калита і вивів обох до траншеї. – Втекли, – мовив з досадою, показуючи на море.

Снаряд, що вибухнув неподалік від цих, обсилав усіх піском.

– Не зовсім, – генерал глянув на годинника, спокійно закурив люльку й добув з-за пояса ракетницю. – У вас є? – показав її Косові й Калиті. – Ну, то заряджайте.

З берега докотився низький глухий гул. На команду генерала випустили ракети в напрямку ворожих кораблів. Зі свистом промайнув перший літак, а за кілька секунд над морем з'явилися чотири ланки штурмовиків.

Скинули бомби, розвернулися і атакували кораблі ракетами.

– Янеку! Пане вахмістр! – почувся розпачливий голос Лідки.

Оглянулись на неї – дівчина стояла простоволоса, запилюжена, у розідраному на плечі мундирі.

– Що з тобою?

– Поранило ротмістра.

– Де? – спитав командир ескадрону.

– Біля гармати.

За мною, – наказав Калита двом уланам і побіг попереду.

– Що він там робив? – запитав генерал.

– Обслуга загинула, то ми стріляли, – пояснила дівчина.

– Удвох?

– Була ще Маруся.

– Де вона? – вигукнув Кос.

– П'ять хвилин тому була тут.

Коли прийшли до гармати, Калита стояв навколішки біля брезентових нош, куди улани поклали пораненого ротмістра.

– Залишила листівку чи хоч записку? – питав Кос.

– Не було коли, бо вони вже сьогодні вирушають на Одер. Але казала…

– Громадянине генерал, треба б негайно до шпиталю, – доповів вахмістр.

– Нехай несуть у мою машину. – Йдучи за ношами, генерал звернувся до Коса: – Увечері будьте готові в дорогу. Гармату полагодимо над Одером.

– Якби я його не намовляв, – бідкався Калита, – як-би не спокушав шаблею і конем…

– Шапка, – Кос показав на конфедератку, яку вахмістр тримав у руці. – Шукатиме.

– Ні. Віддав, щоб до Берліна донести. Але кінноту на вулиці не пустять, скорше в танку довезете…

Кос обережно взяв обома руками стару офіцерську шанку з малиновим околишем.

Над морем білів дим, який пронизували язики полум'я, накреслювані смугами ракет. Горів один з кораблів. Тонула баржа. На вищерЄлених палях хвилерізу море колихало синій розірваний понтон, з якого виходило повітря. На пляжі нижче й нижче, опускаючи довгоствольну гармату, догоряла «пантера».

Розділ XI ПОДВІЙНА ПОМИЛКА

Альпіністи, бігуни або плавці знають, що останні метри до вершини, фінішу, берега – найважчі. Так само й на війні. Весною 1945 року арміям, які боролися з фашистами, щоправда, не бракувало зброї, але не вистачало людей. До берлінської операції готувалися, мов до останнього раунду – збираючи всі сили.

На початку квітня над Нейсе і Одером, наче стиснуті до удару кулаки, завмерли на вихідних позиціях два ударні угруповання: дев'ять радянських і дві польські армії. На 250 кілометрах фронту причаїлося в окопах 41600 гармат і мінометів, 6300 танків і самохідних гармат, а на аеродромах – 8400 літаків. Це багато, дуже багато. Але противник був ще дужий, завзятий, добре укріплений – тому кожний ствол, кожна.пара гусениць, кожен солдат, який міг взяти участь у битві, оцінювався на вагу це золота, а крові.

Отже й над Одером було місце для ескадрону вахмістра Калити та для екіпажу «Рудого». Вони потрібні були там дуже терміново, проте танкісти мусили перечекати ще день на морському березі, бо всякий рух до Одеру дозволявся тільки вночі.

Кос загнав Віхуру й Саакашвілі до підвалу спати. Неохоче послухалися – водій нарікав, що сморід од спалених «пантер» не дає заснути, а Григорій нічого не говорив, тільки вставав щогодини, підходив до вузького віконця та дивився на «Рудого».

Танк стояв за двадцять метрів од будинку, у світлі дня виразно видніли подряпини від осколків і куль, сліди од снарядів. Проте на все це можна було не зважати, аби не покалічена гармата, схожа на куксу.

– Вейдеда… – шепотів Григорій, хитаючи головою.

Повертаючись на свою постіль, механік витирав рукавом мокрі щоки: енергійно ліву й обережно – праву, на якій сльози розмивали присохлу кров.

Однак близько полудня втома перемогла жаль, і Григорій заснув глибоким сном, спав спокійно, а прокинувся лише після того, як важка рука Густліка трусонула його за плече.