Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 32)

– Галасують, але нікого не видно, – сказав Григорій, виглянувши з башти, опустився назад, ляснув тузом чирвову даму, що лежала на замку гармати.

– Туз усе поб'є.

Аж тут по танковій броні нерівним градом задзвеніли кулі.

– Німці? – Віхура погасив лампу й простягнув руку до колоди.

Тук, тук, тук, – дзьобнули в сталь ще три.

– Та ж не французи, – буркнув Саакашвілі. – Машину до бою!

Зачинив люка, пригнувся над прицілом і побачив – з рову біля шосе йде довга черга в ліс, звідки чекали прот тивника. Зрозумів, що хтось йому вказує ціль.

– Осколочним… Ні, стривай, бронебійним заряджай, – помітив неясні силуети танків і скорше вгадав, ніж побачив, що то німці.

Янек і Густлік спостерігали за ними з придорожньої канави, притиснувши голови до трави, бо автоматники наосліп обстрілювали шосе й кулі свистіли над самим асфальтом.

Перша машина вийшли з лісу і, задерши догори гармату, чалапнула гусеницями об асфальт.

– Бий! -не витримав Кос- Бий!

У цю ж мить блиснула гармата «Рудого», червона смуга сягнула боку «пантери», зірвала шмат броні й розтрощила гусеницю.

– Добре! Поправляй! – кричав Кос, ніби його можна було почути.

Другий снаряд ударив майже в те саме місце, але з лісу вже виїхали інші танки, повернули башти і вдарили з гармат.

Підбита «пантера» густо задиміла й спалахнула полум'ям. Танки ще раз дали залп, сипонули зливою куль з кулеметів і рвонули вперед по шосе.

– Бий, Гжесю, бий, чого ждеш? – У голосі Коса чулася щира розпука.

«Рудий» мовчав, німці зникли за димом, а Єлень і Кос побігли до танка.

– Нижче голову, – пригинав Густлік Янека. Ворожі кулі ще свистіли, але все рідше.

Добігли до танка. Кос затарабанив прикладом по броні. Відчинилася кришка люка, й виглянув Саакашвілі, з розрізаної щоки в нього текла кров.

– Дайте місце! – крикнув Янек, протискуючись у машину. – Відваги вам забракло?

У люк плигнув Шарик, зачепився об щось лапою. Кос хотів усунути перешкоду і намацав шаблю грузина.

– Іграшки возиш, а більше двох разів вистрелите не вмієш!

– Не кричи, командире. Попало й нам, і ти не вистрелиш.

Кос блискавично прослизнув у башту – ствол гармати відхилився назад, затвор майже торкався броні. Янек мить вагався. Здавалося, що сержант розплачеться, та давно минули ті часи. Зараз він не міг цього допустити, був командиром.

– Підключити шоломофони! Кулемети справні? – натиснув на спуск, двічі вистрелив. – Віхура, сідай за передній.

Застебнувши шоломофон під шиєю, перемкнув його на внутрішній телефон і наказав:

– Запустити двигун – і вперед.

«Рудий» набирав швидкість. Із зачиненими люками промчав повз паліаючу «пантеру», вистрибнув через рів иа шосе, виліз на горбок.

– Додай газу, Гжесю, – сказав лагідно Кос, дивлячись на фотографію давнього командира, на його ордени, прикріплені на стіні башти. – Аби тільки встигнути хоча б попередити…

Ніч несе з собою страх перед невідомим, котре може підкрастися в темряві, а день повертає відвагу. Предмети стають видимими, знайомими і дружніми, все набирав барв.

Коли почало світати, Маруся і Лідка перестали боятич ся нападу. Вогник думала тільки, чи «Рудий» встигне, щоб з Янеком побачитись. Дівчата посідали на лавці перед хатою і, обійнявшись за плечі, заспівали в два голоси.

– Тихо, – раптом урвала пісню Маруся і прислухалася.

Здалека иа шосе почувся цокіт кінських копит.

– Закінчили, – сплеснула в долоні Лідка. – Незабаром і «Рудий» сюди під'їде.

– Це добре, бо в мене вже часу обмаль.

Цокіт швидко наближався. Вершник влетів у ворота, кинув уздечку вартовому і наказав: до окопу!

Перебіг подвір'я, зник у переході, що вів до артилерійської позиції.

– Гармату до бою, – крикнув, важко дихаючи.

– Почекай, піду до передавача, – занепокоїлася Лідка. – Тут щось не так…,

Маруся залишилася сама, хвилину тихенько наспівувала, та раптом обірвала пісню.

Обірвала, бо від шосе долинули характерні звуки – ревіння двигунів, брязкіт гусениць – проте не ті, яких чекали.

Здригнулась, можливо від досвітнього холоду і, підійшовши до відкритого вікна, попередила:

– Лідко, німецький танк їде.

Там, звідки чулися звуки, злетіла вгору ракета й ураз поблякла на тлі ясного, вже неба.

Зацокотів ручний кулемет, йому відповів повільніший, ніби дерев'яний стукіт кількох німецьких. У вікні з'явилася бліда радистка:

– Ми повинні спуститися в погріб.

Вогник, не відповівши, стрибнула в хату через вікно. Обидві насилу підняли дерев'яну ляду, під якою униз вели стрімкі сходи.

– Ви також. – Лідка кивнула ротмістрові, а що той, потираючи руки, не рухався з місця, додала: – Швидше, це наказ генерала.

Пропустила його вперед і сама зійшла остання. Усі троє збилися біля вузького віконця без шибки, затуленого знадвору мішками з піском, мов стрільниця.

Хвилину панувала застигла холодна тиша, а від шосе долинало щораз гучніше ревіння танкових двигунів. Раптом у вузькому прямокутнику вікна з'явилися дві «пантери».

– Німецькі? Неможливо! – прошепотіла Лідка. – Треба повідомити, бо нас розчавлять.

– Не смій! – Маруся притримала її за плече. – На війні всяке буває.

Танки, не доїжджаючи до будівель, повернули в напрямі моря. Коли найближчий розвертався, з окопу вдарила польова гармата й почала бити раз по раз.

Відповіли їй обидві «пантери», але снаряди лягли неточно – один розвалив ріг стайні, другий вибухнув на подвір'ї перед будинком. Із склепіння посипалася глина, крізь бійницю вкинуло струмінь піску й дрібних камінців. Дівчата присіли, закриваючи обличчя, хвилину чекали, чи не впаде стеля.

Ротмістр увесь час стояв, тільки відступив убік, а коли дим розсіявся, знову виглянув – подивитися на евакуацію підбитої машини. Піхота тягла по піску контейнера. Другий танк, обстрілюючи з кулеметів садибу, ще раз ударив осколочним снарядом но броні.

– Раз, два – взяли! – Німці підняли контейнера на броню за башту.

Дівчата знову підійшли до ротмістра.

– Не знають про нас, – пробурмотіла Лідка, прикусуючи пальця.

«Пантера» повільно рушила, сховалася поміж дюнами.

– Піду, – обізвався раптом ротмістр, який досі мовчав.

– Куди?

Офіцер не відповів, підняв ляду, Дівчата, переглянувшись, подалися за ним. Проминули кімнату, через прочинені двері вийшли на подвір'я, а тоді усі трос скочили до ходу сполучення.

Автоматники, прикриваючи відступ десанту, стріляли на всі боки. Кулі засвистіли над бруствером. Накульгуючи, ротмістр прискорив ходу, навіть побіг, наскільки цо було можливо у вузькому рові. Важко було поспівати за ним.

– Збожеволів? – запитала Лідка,

– Ні, – відповіла Маруся.