Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 31)

– Що внизу?

– Метрові бетонні стіни, за ними тайники з покришками, але вже порожні. Чекали на нас, висадили стелю й покинули бункер іншим виходом.

– Знаю. Ще що? – Генерал насупив брови.

– Був напис, що смерть невидима, – додав Густлік. – Покришки страх важкі, як свинцеві.

– А знаки? Якихось особливих знаків не бачили? – допитувався генерал, дедалі більше нервуючи.

– Були знаки на брезенті. Схожі на кола, – відповів Янек.

– Ось такі, – показав Томаш, виходячи вперед і витягаючи з рюкзака згорнений брезент.

Шарик раптом люто шарпонув за ріжок брезента,

– Що з ним? – здивувався Черепшяк.

– Пусти! Спокійно, – наказав Кос.

– Увійшли до того будинку, що й решта, – доповів Калита, який не спускав з ока фільварку.

– Хай йому грець! – вилаявся генерал, але зразу ж опанував себе й несподівано урочисто промовив: – Слухайте! Завдання значно важливіше, ніж гадав. Ідеться про матеріал для виготовлення бомб у тисячу разів потужніших, ніж звичайні, наповнені тротилом.

– У тисячу разів? Значить – така штука, як ця… – Густлік з недовір'ям зважив у руці гранату.

– Дорівнювала б залпу бригади важкої артилерії, – докінчив генерал. – Затримаєте їх тут, а я негайно вимагатиму підкріплення. Викликай штаб фронту! – гукнув радистові, який сидів у машині.

На фільварку заревіли зразу два або й три могутні мотори.

– Що за машини? – запитав генерал.

– Не знаю, – відповів Кос, відчуваючи, як кров застугоніла в скронях, як терпнуть кінці пальців, – там нікого не було.

Стіни хліва сипнули білою пилюкою, вигнулися, тріснули і впали. Дах осів на кроквах. Усі здивовано дивилися, що робиться на подвір'ї.

– Хай їм чорт! – вилаявся Калита. – Не затримаємо.

З-під солом'яного даху показалися танки. Хвилину незграбно переповзали через руїни, перевалюючись з гусениці на гусеницю. Десантники вискакували на броню. Потім танки, ніби пробудившися, гаркнули голосніше і, набираючи швидкість, вийшли на дорогу. Винюхували довгими стволами напрям і, немов три кораблі в бойовому строю, посунули до моря.

– «Пантери» зберегли, – прошепотів Густлік. – Мав нюх той шибеник Віхура, коли казав, що за стіну подивитися…

З-під пагорба відважно застукотів уланський кулемет, прогнав десантників на правий бік танків. Головна машина, хутко повернувши башту, порснула вогнем. Завило розірване повітря, кілька десятків метрів нижче на узбіччі вибухнув важкий снаряд, сипнуло піском, прошурхотіли в повітрі осколки.

– Калита, – наказав генерал, – миттю всім назад, на лісову дорогу. В полі нічого з ними не вдієте, а там обстріляти з засідки, закидати гранатами. Не марнуйте жодної секунди.

– Слухаю.

– А ви, – звернувся до танкістів, – зі мною.

Побігли до машини, і водій щодуху погнав по вибоїнах, щоб якнайшвидше сховатися за горбом від обстрілу «пантер», які в бойовому строю йшли навпростець через поле. Танки, рівно гудучи моторами, везли десантників і той проклятий супертротил, чи як там його звати, що про нього казав генерал.

Крізь гуркіт двигунів прорвався гострий чистий авук кавалерійської сурми. На цей сигнал з яру, з чагарників, з-під золотого стіжка на полі, мов сполохані куріпки, зірвалися вершники, помчали, пригнувшись до кінських грив.

З танків обізвалося декілька автоматів. Німці не хотіли витрачати снарядів на ворога, що й так відступав.

Звук сурмц віддалявся, стихав, замовк, а Томаш і досі згортав брезент з підземелля. За генеральською машиною уже й курява вляглася. Розглянувшись довкола, хлопець побачив улана-кулеметника, який сідав на гнідого коня.

– Візьми й мене.

– Сідай.

3 місця рушили чвалом, просто через пагорб. Танки йшли праворуч за якихось триста метрів від них. З броні блиснули вогники пострілів. Уб'ють коня, подумав Томаш, та кулі пройшли верхом.

Замиготіли білі березові стовбури. Наздогнали ескадрон уже на лісовій дорозі. За командою вахмістра кілька вершників спішилися й залягли обабіч дороги за деревами. Ескадрон помчав далі. Тільки-но вщух тупіт копит, як почувся гуркіт моторів і показалися танки. Улани закидали їх гранатами, відкрили вогонь з автоматів.

З головного танка вдарив кулемет. Машина просунулася ще трохи вперед, але після перших вибухів зупинилася, відповзла назад, а з другого танка бахнула двічі гармата.

Ще не опала земля, підкинута вгору вибухом, як перша машина рвонула вперед, поливаючи свинцем дорогу. Шмці тепер просувалися швидше, але обережніше, стрі» ляючи на всі боки з кулеметів і автоматів.

Коли вахмістр давав команду і показував шаблею, хто має залишитись у засідці, кулеметник, який віз Томаша, також стримав коня. Черешняк вилаявся й вдарив гнідого п'ятами в боки. Кінь скочив уперед і кількасот метрів мчав за ескадроном. Важко йому було витримати темп під подвійним тягарем, зашпортнувся копитом за коріння, і Томаш гепнув на землю.

Поворушив руками й ногами – цілі, зрадів, що не вдарився об стовбур. Побіг поміж дерева, щоб зійти з дороги тавжам. Однак небавом зупинився і повернув назад. Пригадав генералові слова: не гаяти жодної секунди.

Приставив карабіна під дубочок, поряд поклав рюкзака й, розстебнувши комір мундира, взявся до роботи. Коли перші кулі червоними рисками пролетіли над головою, Черешняк був уже біля третьої сосни й завзято працював трофейною сокирою, аж тріски летіли навколо.

Рев наростав, наближався. Томаш зиркнув на два раніше надрубані дерева, виглянув на дорогу.

Вирішивши, що час, поплював на долоні, широко розставив ноги й заходився рубати з усієї сили. Чотири, п'ять ударів – і стовбур, глухо застогнавши, здригався, набираючи розгону, й починав хилитися. Описавши кроною широку дугу, сосна падала з гуркотом, схожим на розрив снаряда.

Ворожі кулі сипалися щораз рясніше, рвали дерен, зачепили навіть рюкзак, але Томаша вже тут не було. Залишилися лише його солдатські пожитки й сокира, всаджена в білий, вологий від соку пеньок.

Танки затрималися перед завалом. Десантники позлазили з машин, хто побіг уперед, інші – розсіялися по боках, щоб забезпечити похід машин.

Передня машина, розігнавшись, ударила в стовбур, намагаючись зламати його або зіпхнути вбік. Сосна зігнулась, як лук, але витримала удар. Десантники мусили зачепити її канатами й відтягнути з дороги, потім – другу й третю. Танки ревли, долаючи завал на малій швидкості.

Два перші танки почали сигналити – кликали вже десантників, а третій ніяк не міг пролізти вперед. Піхотинці збігалися, стрибали на броню. Двоє запізнилися і тепер доганяли останній танк. Хапалися за броню, намагаючись вилізти на борт.

З-поміж сухого торішнього листя на крислатому дубі гримнули два поодинокі постріли. Двоє десантників залишилися на дорозі, розритій глибокими слідами гусениць.

Томаш спустився по стовбуру на землю, дбайливо засунув сокиру в рюкзак і, закинувши його на плечі, пішов понад дорогою у затінку дерев.

Машина генерала стала посеред лісової дороги. Миттю підставили домкрата, підняли кузов. Густлік зняв і приладнував ззаду зіпсоване колесо. Водій поставив нове, затягнув ключем гвинт, а Янек збоку вже накладав інше. Працювали мовчки, чути було тільки сопіння, часом – брязкіт металу.

Генерал, гримаючи трубку біля вуха, закінчував розмову.

– «Ластівка», добре зрозуміли, Координати: три два – чотири нуль, один вісім – два один. Ціль покажемо ракетами.

– Готово, – доповів водій, крутнувши востаннє ключем.

Скочивши в машину, рушили по вибоїнах. Поваду вже давно клекотіло, а тепер гарматний снаряд просвистів над ними і вибухнув попереду в лісовій гущавині.

– Улани добре затримують, – похвалив генерал, повертаючись до танкістів, які вмостилися на задньому сидінні. – Зараз мені вбік, а ваш «Рудий» недалеко. Хоч одного розлущіть.

– Так точно.

Зіскочили на ходу з машини і швидко подалися до шосе за Шариком.

– Погано бити в лоб, – сказав Густлік.

– У гусеницю, аби тільки затримати. Гуркіт моторів дедалі дужчав.

– Треба ближче підпустити.

– Здалеку й так не встигнемо. – - Кос оглянувся. – Бігом.

Поміж дерев уже мелькало шосе, проте й німці наближалися. Вибігли на узлісся, глянули довкола… «Рудого» не було.

– Де ж вони?

Перший побачив, певніше, винюшив, Шарик і показав мордою напрям.

– Ось де вони! – крикнув Янек. – Виправили помилку, виїхали. Да горбик, щоб мати більший радіус обстрілу.

Кинулись туди бігом, але аразу ж зрозуміли, що не встигнуть.

– Пропустять, чорти ледачі… Не впізнають відразу, що це «пантери»… – сопів Густлік.

– Стій. Я їх розбуджу, – швидко промовив Янек і, залігши в рові, прицілився з автомата.