Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 8)

Отже, я влаштувалася на новій посаді помічника редактора і тепер більше писала та менше ходила, і з часом, приблизно через рік, коли мені дозволили підписувати свої матеріали й «Вів’єн Мішель» стала публічною персоною, моя платня сягнула двадцяти гіней. Лену подобався мій підхід до справи, зокрема те, що я не цураюся людей; він багато чому навчив мене у професійному плані — як привернути увагу читача першим же абзацом, викладати матеріал короткими реченнями, уникати надто правильної мови, а головне — писати про людей. Сам цьому він навчився в «Експресі» й тепер утовкмачував ці прості істини мені в голівчину.

Наприклад, у нього був «пунктик» щодо автобусів № 11 та № 22, і він їх просто переслідував. Один свій матеріал я почала такими словами: «Кондуктори автобусного маршруту № 11 скаржаться на те, що їм доводиться працювати наднормово в часи пік». Лен пройшовся олівцем по моїй писанині.

— Люди, люди, люди! Ось як слід розпочати: «Френк Дональдсон, обачливий молодик двадцяти семи років, одружений з Ґрейсі й має двох діточок — Білла, шести років, та Емілі — п’яти — ображений: «Я не бачу дітей вечорами, напевне, з літніх канікул», — розказав Френк мені, коли ми сиділи в затишній маленькій вітальні його будинку номер 36 на Болтон-Лейн. — Коли я добираюся додому, вони вже сплять. Розумієте, я працюю кондуктором на маршруті № 11, і нас регулярно затримують на зайву годину відтоді, як упровадили новий розклад руху».

Лен зупинився.

— Бачиш, про що я кажу? Ці люди їздять на таких автобусах, і вони набагато цікавіші, ніж просто автобуси. А тепер я хочу, щоб ти вийшла з редакції і знайшла такого собі Френка Дональдсона й написала його історію, яка усе оживить.

Розумію, що це дешевий і банальний прийом, але така є журналістика, й оскільки я вибрала собі цю професію, то зробила так, як він казав. Моя замітка викликала потік листів — починаючи з Дональдсонів, а також їхніх сусідів, дружин та колег по роботі. Видавці обожнюють листи читачів. Якщо вони є, значить, газету читають.

Я пропрацювала в «Кларіон» ще два роки, допоки мені не виповнився двадцять один, а відтоді почала отримувати запрошення від великих газет, таких, як «Експрес» та «Мейл», і я подумала, а чи не настала пора вибратись із SW3[26] та подивитися світ. Тоді я ще жила зі Сьюзан. Вона влаштувалася на роботу в Форін-офіс і займалася чимось, пов’язаним із «зв’язками». Про роботу особливо не говорила. У неї був приятель у тому ж відділі, я знала, що вони ось-ось заручаться, і тоді їй знадобиться вся квартира. Щодо мене, то я особистого життя не мала, обмежувалася дружбою з елементами легкого флірту й усіляко уникала глибших стосунків. Мені загрожувала небезпека перетворитися на закоренілу кар’єристку, яка чимало палить, випиває забагато горілки з тоніком і харчується з бляшанок. Моїми богами, точніше, богинями (Катаріна Вайтхорн[27] та Пенелопа Джилліетт[28] випадали з цієї обойми) були Друзілла Бейфус[29], Вероніка Папворт[30], Джин Кемпбел, Ширлі Лорд[31], Барбара Ґрігс та Енн Шарплі[32] — усі журналістки екстра-класу — і все, чого я прагнула, — бути такою самою гарною, як будь-хто з них, а більше мені нічого не потрібно.

І тоді, на прес-конференції на фестивалі бароко в Мюнхені, я познайомилася з Куртом Райнером із АЗГ[33].

ПТАХ З ПЕРЕБИТИМ КРИЛОМ

Дощ лив як з-під ринви, нітрохи не вщухаючи. Восьмигодинні новини повідомляли про руйнування й аварії — одну за участю відразу кількох автомобілів на шосе № 9, затоплені залізничні колії в районі Скенектеді, величезний дорожній затор під Троєю, а також те, що злива триватиме ще кілька годин. Грози, снігопади й урагани повністю паралізують життя американської глибинки. Коли автомобілі в Америці не мають змоги рухатися, життя зупиняється, а, не дай боже, ламаються їх славетні розклади, то взагалі починається паніка, народ впадає у фрустрацію: бере в облогу вокзали, розсилає телеграми в усі боки і тримає радіо постійно увімкненим, сподіваючись почути гарні новини. Добре уявляючи, який хаос чиниться на дорогах та в містах, я зі ще більшою насолодою тішилася власною самотністю.

Допила напій. Додала кілька кубиків льоду, запалила нову сигарету і влаштувалась у своєму кріслі, а по радіо диск-жокей оголосив годину джазу диксиленд.

Курт джаз не любив, бо вважав його декадентською музикою. А ще змусив мене кинути палити, пити і користуватися помадою — життя перетворилося на серйозну справу, заповнену відвідуванням художніх галерей, концертів та лекцій. На відміну від мого значною мірою нікчемного та порожнього життя, це стало приємною переміною. Маю визнати, тевтонська розважність знайшла відгук у поважній серйозності канадського характеру.

АЗГ була незалежною агенцією новин, яка отримувала фінансування від пулу західнонімецьких газет, на кшталт Рейтерс. Курт Райнер був їх першим представником у Лондоні й на момент нашої зустрічі саме підшукував собі в Англії помічника, який би продивлявся провідні британські газети і тижневики, вишукуючи матеріали, цікаві для німецького читача. Сам Курт займався високою дипломатією і висвітлював різноманітні заходи. Того вечора він запросив мене до «Шмідтс»[34]на Шарлот-стріт і поводився заворожливо серйозно, розказуючи про важливість своєї роботи і яке значення вона може мати для британсько-німецьких відносин. То був спортивної статури молодик із світлим волоссям та відвертими блакитними очима, які робили його на вигляд ще молодшим за свої тридцять років. Курт розказав, що родом з Авгсбурга, поблизу Мюнхена, і що він — єдина дитина в родині лікарів, яких обох врятували з концтабору американці. Їх заарештували внаслідок доносу за те, що вони слухали радіо союзників та перешкоджали молодому Куртові вступити у лави гітлерюґенду. Освіту він здобув у Мюнхенській школі для старшокласників, а потім в університеті, пішов у журналістику і потрапив до «Ді Вельт» — провідної західнонімецької газети, звідки, завдяки доброму знанню англійської, його скерували на цю роботу до Лондона.

Він спитав, чим я займаюсь, і наступного дня я завітала до його двокімнатного офісу на Ченсері-лейн та принесла деякі свої статті. З типовою ретельністю він уже навів про мене довідки через друзів у Прес-клубі, й за тиждень я вже сиділа в сусідній із ним кімнаті з табличкою «Особистий помічник», а телетайпи Рейтера та Екстеля[35] торохкотіли біля мого столу. Зарплата у мене стала чудовою — тридцять фунтів на тиждень — і скоро я полюбила роботу. Моїми функціями було зв’язуватися телексом із центральним офісом у Гамбурзі та двічі на день — вранці й увечері — відстежувати заголовки німецьких газет. Моє незнання німецької майже не було перешкодою, оскільки, за винятком щоденного звіту, який Курт передавав телефоном, мої матеріали англійською по телексу перекладали на тому боці, а оператори телекса в Гамбурзі знали англійську в достатній мірі, щоби потріпатися зі мною, поки я була біля апарата.

Робота моя була здебільшого механічна, проте потребувала спритності й акуратності, але судити, чи мій матеріал успішний, можна було з вирізок із тих німецьких газет, які надходили за кілька днів. Скоро Курт довіряв мені настільки, що залишав офіс на мене, й іноді виникали несподівані ситуації, з яких я мала виплутуватися самостійно. Від усвідомлення того, що двадцять редакторів у Німеччині залежать від мого вміння та спритності, виникало хвилююче відчуття. Це було набагато важливіше та відповідальніше, ніж плітки місцевого значення, якими мені доводилось займатись у «Кларіон», і я із задоволенням прислухалася до вказівок та рішень Курта, які, помножені на терміновість, додавали гостроти роботі в інформаційній агенції.

У призначений час Сьюзан вискочила заміж, і я переїхала до мебльованої квартири на Блумсбері-сквер у будинку, в якому мешкав Курт. Я сумнівалася, чи це гарна ідея, але він поводився настільки підкреслено korrekt-но, і наші стосунки були kameradschaftlich[36] — він постійно використовував ці слова у спілкуванні, — що я повірила в розсудливість його пропозиції. Це було дуже необачно з мого боку. Крім того, що Курт, напевне, хибно розтовкмачив той факт, з якою легкістю я погодилась орендувати квартиру в його будинку, стало цілком природним і те, що ми повертались удвох додому з офісу. Спільні обіди стали звичайним явищем, а згодом, щоб зекономити гроші, він почав приносити свій грамофон до моєї вітальні, а я тим часом готувала щось смачненьке для нас двох. Звісно, бачила в цьому небезпеку і вигадала собі кілька уявних друзів, з якими немовби мала час од часу зустрічатись. Але це означало, що, пообідавши на самоті, я відсиджувала час в якому-небудь кінотеатрі, відчуваючи огиду самотньої жінки, коли до неї залицяються чоловіки. Проте Курт залишався таким самим korrekt-прямим, а наші стосунки перейшли на такий невинний і навіть шляхетний рівень, що мої побоювання почали здаватися мені ідіотськими, й урешті-решт я сприйняла такий товариський побут, який вважала не тільки абсолютно респектабельним, а й зрілим за сучасними мірками.

Відчула себе ще впевненіше, коли після тримісячного мирного співіснування Курт, повернувшись із чергового візиту до Німеччини, оголосив, що заручився. Його наречена — подруга з дитинства на ім’я Труде, а з того, що він розказав, я зрозуміла, що вони ідеально підходять одне одному. Вона була донькою професора філософії з Гайдельберга, а безтурботні очі, що дивилися на мене зі світлин, разом із блискучим, заплетеним у коси волоссям та охайним дирндлем[37] були просто живим уособленням справжньої німецької жінки та її уявленнями про Kinder, Kirche, Küche[38].