Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 7)

Я так і чула оксамитовий бас Хоппі Джонса та ніжне сопрано Білла Кенні — такс пронизливо ніжне, що зачіпало струни душі. Й усе це — на фоні пульсуючого біту гітари Чарлі Фуква. Сльози полилися з моїх очей. О боже, що зі мною коїться?.. А потім різкий біль і короткий зойк, який я швидко придушила, і він лежить на мені, а груди здіймаються, і його серце б’ється об мене. Я обняла його й відчула, що сорочка хлопця геть волога.

Так ми лежали деякий час. Намагаючись стримувати сльози, я дивилась, як пробивається крізь гілки місячне сяйво. Отже, це сталося. Велика мить! Мить, яка ніколи більше не повториться. Тепер я стала жінкою, дівчина зникла! Жодного задоволення, лише біль, як і казали. Але дещо залишилося. Чоловік, якого я тримаю в обіймах. Я пригорнула його до себе міцніше. Відтепер я належу йому, і тільки йому, а він належить мені. Він дбатиме про мене. Надалі ми належатимемо лише одне одному. Ніколи більше я не буду сама. Тепер нас двоє.

Дерек поцілував мене у мокру щоку й підвівся. Простягнув до мене руки, я обсмикнула спідницю, і він допоміг мені встати. Подивився у мої очі, в його напівпосмішці я помітила збентеження.

— Сподіваюся, було не дуже боляче...

— Ні. А тобі було добре?

— Так, звичайно.

Він схилився й підняв піджак. Поглянув на годинник.

— О боже! У нас лише чверть години, щоби встигнути на поїзд! Мусимо поквапитися.

Ми вибралися на стежку, і, поки поверталися до машини, я витягнула гребінець та розчесала волосся й обтрусила спідничку. Дерек мовчки йшов позаду. Тепер його обличчя в місячному світлі виглядало замкненим, а коли я взяла його під руку, то не відчула потиску у відповідь. Мені хотілося, щоб він поводився ніжніше, сказав щось про нашу наступну зустріч, але відчувала його холодність і замкненість. Тоді я ще не звикла до облич чоловіків після палкого кохання і винуватила в усьому себе. Напевне, йому було не дуже добре. Я заплакала. Значить, усе зіпсувала я.

Ми дійшли до машини і мовчки доїхали до вокзалу. Я зупинила його біля входу. В жовтому світлі ліхтаря обличчя Дерека було напруженим, він чомусь відводив очі. Я сказала:

— Не проводжай мене до поїзда, любий. Я знайду дорогу. Зустрінемося наступної суботи? Я можу приїхати до Оксфорда. Чи краще почекати, коли влаштуєшся?

Немов виправдовуючись, він мовив:

— Проблема в тому, що в Оксфорді все буде інакше. Треба подивитися. Напишу тобі.

Я намагалася прочитати його думки. Це розпрощан-ня не було схожим на інші. Я списала це на втому. Адже я була геть виснажена.

— Розумію, — відгукнулась. — Але напиши мені швидше, любий. Хочу знати, як у тебе справи. — Я стала навшпиньки і поцілувала його в губи. Він ледь відповів на поцілунок.

Дерек кивнув.

— Що ж, до побачення, Вів, — і з кривою посмішкою повернувся та попростував до своєї машини.

Тільки через два тижні я отримала від нього листа. Я писала двічі, але відповіді не було. У відчаї навіть зателефонувала, чоловік на іншому кінці відійшов од слухавки, потім повернувся і сказав, що містера Моллабі нема вдома.

Лист починався так: «Люба Вів, цього листа мені було нелегко написати». Прочитавши це, відразу ж попрямувала до своєї кімнати, замкнула двері й, зібравши усю мужність, сіла на ліжко. У листі йшлося, що літо було чудовим і що він мене ніколи не забуде. Але зараз ситуація змінилася, доведеться багато працювати, і в його житті не залишилося місця «дівчатам». Він розказав батькам про мене, але ті нашого «роману» не схвалили. Вони сказали, що нечесно продовжувати стосунки з дівчиною, з якою не збираєшся одружитися. «Вони страшенно забобонні й мають дивні упередження стосовно «іноземців», хоча, бог свідок, я завжди сприймав тебе як англійську дівчину і мені подобався твій акцент». Батьки були налаштовані одружити його з донькою своїх сусідів. «Я ніколи тобі про це не казав, що, боюся, було нечемно з мого боку, але насправді ми майже заручені. Нам з тобою було так чудово разом, а ти була такою милою, що я не хотів усе спаскудити». А ще він написав, що сподівається: одного дня ми побачимось, а поки що замовив у «Фортнумі»[24] надіслати мені дюжину пляшок рожевого шампанського, «найкращого» — на згадку про нашу першу зустріч. «Я дуже сподіваюся, Вів, що цей лист не засмутить тебе, оскільки щиро вважаю тебе чарівною дівчиною, надто гарною для мене. З любов’ю і щасливими спогадами, Дерек».

Отже, знадобилося десять хвилин, аби розбити мені серце, і близько пів року, щоби бодай трохи загоїти рани. Розповіді про людські страждання не дуже цікаві, бо усі вони однакові, отже, не вдаватимусь у деталі. Я навіть нічого не розповіла Сьюзан. Тепер розумію, що з нашої першої зустрічі поводилась як повія, тож і ставлення до мене було як до повії. У цьому закритому вузькому товаристві англійців я залишалася канадійкою, тобто іноземкою, аутсайдером — легкою здобиччю. А нерозуміння того, що мене використовують, опускає мою особу до рівня повної дурепи. Можна подумати, я учора народилася! Треба порозумнішати, інакше розчарувань не уникнути! Одначе за цим фасадом раціональної дівчини зі широко розплющеними очима і задертим носиком, всередині мене, голосила й тужила маленька дівчинка, котра рюмсала ночами і ставала на коліна перед Богоматір’ю, до якої давно не зверталася, благаючи прощення, а також, щоби Дерек повернувся. Звісно, Вона мені його не повернула, а моя гордість не дозволила благати хлопця про це. Я написала йому коротеньку записку з подякою за лист і повернула шампанське до «Фортнуму». Нескінченне літо закінчилося. Залишилися тільки гіркі спогади, пов’язані з «Інк Спотс», а також сліди в пам’яті про кошмар у кінотеатрі у Віндзорі — спогади, які я не забуду до кінця життя.

Мені пощастило. Я отримала роботу, яку так бажала. Мене прилаштували через друзів друзів до «Челсі Кларіон» — славетної районної газети, яка розпочалася з невеличких оголошень, а з часом перетворилася на інформаційний майданчик для людей, котрі шукали чи здавали квартири й кімнати, а ще шукали обслугу в північно-західному Лондоні. Недавно газета додала кілька редакторських колонок, присвячених місцевим проблемам, як-от: про встановлені нові ліхтарі, що виглядають потворними, нерегулярні рейси автобуса номер 11, крадіжки молочних пляшок, одне слово, усе, що цікавить місцевих домогосподарок. Одну зі сторінок повністю відводили під місцеві плітки. Її читали усі передплатники, і при цьому «Челсі» вдавалось якимось дивом уникати переслідування за наклеп. Газета також відзначалася нищівною критикою імперських підлабузників, що точно відображало настрої місцевого товариства. Ці матеріали (щотижнево) видавав чолов’яга на ім’я Харлінг, який майстерно вичавлював по максимуму з нашого допотопного друкарського обладнання, розміщеного в Пімліко. Насправді газета була хоч маленька, але гарненька, і персонал працював за гроші, а іноді — на голому ентузіазмі, особливо у серпні й на свята, коли вал оголошень значно спадав. Я отримувала п’ять фунтів на тиждень (ми не належали до жодної профспілки, оскільки нас було надто мало), плюс комісійні за ті оголошення, котрі роздобуду.

Отже, я заховала уламки розбитого серця подалі й на майбутнє вирішила обходитися поки що без нього. Покладатимуся на свій розум, силу волі та черевики, щоб показати клятим англійським снобам: якщо я і не гідна їхнього товариства, то хоча б гроші на них зароблятиму. Отже, працюючи вдень і плачучи вночі, я стала для газети тягловою конячкою. Я заварювала чай на всю редакцію, відвідувала похорони і звіряла прізвища запрошених, ліпила уїдливі статейки для сторінки світської хроніки і навіть перевіряла відповіді на кросворди, перш ніж здати номер до друкарні.

А у проміжку — нишпорила по окрузі й за допомогою зачарування розкручувала найупертіших власників крамниць, готелів та ресторанів на рекламу, тим самим накопичуючи свої двадцять п’ять відсотків комісійних, рахунок яким вела сувора стара шотландка-бухгалтер.

Скоро я заробляла вже непогані гроші — від дванадцяти до двадцяти фунтів на тиждень, і головний редактор подумував, а чи не зекономить він, якщо підійме платню до п’ятнадцяти фунтів, та посадив мене у комірку поруч зі собою, зробивши помічником редактора — посада, яка, вочевидь, передбачала привілей спати з ним. Але за першої ж спроби ущипнути мене нижче спини я сказала, що заручена і мій наречений у Канаді. При цьому так люто подивилася йому в очі, що він усе зрозумів і залишив мене у спокої. Людиною редактор був гарною, і ми відмінно ладнали. Його звали Лен Холбрук, і він працював репортером у Бівербрука[25]. Там заробив достатньо грошей, щоби спробувати започаткувати власний бізнес. Валлієць за національністю, Холбрук був трохи ідеалістом. Він гадав, якщо йому не під силу змінити весь світ, то можна хоча б розпочати з Челсі. Врешті-решт придбав збанкрутілу «Кларіон» і почав борсатися.

Маючи зв’язки в міській раді та місцевому осередкові лейбористської партії, він блискуче розпочав свою діяльність із розслідування махінацій одного підрядника, який отримав контракт на будівництво нового кварталу муніципального житла. Той не дотримувався специфікації — хімічив чи то зі сталлю, чи з бетоном — але загальнонаціональні газети схопилися за цю новину, бо тут пахло наклепом. На щастя Холбрука, в будинках пішли тріщини, їх задокументували, почалося розслідування, у підсумку забудовник втратив контракт, а разом з ним і ліцензію, а «Кларіон» додав до своїх вихідних даних зображення святого Георгія з драконом, виконане червоною фарбою. Були й інші компанії, на кшталт тієї, і раптом народ почав читати газету, тож довелося додавати сторінки, а скоро наклад сягнув сорока тисяч примірників, і солідніші видання почали регулярно передирати в нас матеріали, час од часу передаючи щось взамін.