Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 6)

Темний силует в отворі дверей показав пальцем на мою сумочку на підлозі та білий жмутик трусиків поруч.

— Забери це! — я поспіхом нахилилася, немов мене ударили, зжужмила трусики в долоні, намагаючись приховати. — А тепер забирайтеся звідси! — Він стояв на проході, наполовину закриваючи вихід, і ми, підібгавши хвости, протиснулися повз нього.

Управитель затріснув двері й повстав перед нами, либонь гадаючи, що ми кинемося навтікача. Пара-трійка глядачів піднялась із задніх рядів і вийшла у фоє (Напевне, весь зал чув голос управителя. Від думки, що глядачі, котрі сиділи під нами, могли чути всю сцену, починаючи з нашої сварки, паузу, а потім інструкції Дерека, що мені робити, я затремтіла.) Білетерка вийшла з будочки, а один чи двоє перехожих, які вивчали афіші, дивилися на нас з-під козирка на вході, підсвіченого дешевими різнокольоровими лампочками.

Управитель — огрядний темноволосий чоловік, затягнутий у тісний костюм з квіткою в петлиці, червоний од люті, міряв нас поглядом з голови до ніг.

— Брудні нікчемні свині! — він повернувся до мене. — Я бачив тебе тут раніше, значить, ти звичайна шлюшка. Я зараз викличу поліцію. Непристойна поведінка. Порушення громадського порядку. — Ці жахливі слова легко злітали у нього з язика. Напевне, він не раз використовував їх у своєму занедбаному закладі з темрявою, що сприяла розпусті. — Ваші імена? — Управитель витягнув з кишені записник і послинив олівця. Запитально поглянув на Дерека.

— Е-е... — Дерек запнувся, — Джеймс Грант, — у фільмі грав Кері Грант[23], — 24 Акація-роуд, Неттлбед.

Управитель відірвав очі від блокнота.

— У Неттлбеді нема ніяких роуд. Тільки Хенлі-Оксфорд-роуд.

На що Дерек затято відповів:

— Звісно є. Вона на околиці, — і невпевнено додав: — Типу провулка.

— А ти? — управитель, повернувшись, підозріливо дивився на мене.

У роті пересохло. Я нервово зглитнула.

— Міс Томпсон. Одрі Томпсон. Будинок 24, — мовивши так, я відразу ж зрозуміла, що назвала той самий номер, який вибрав Дерек, але інші цифри в голову не спадали. — Томас-роуд, Лондон. — Я ледь не промовила «Томпсон» знову.

— Район?

Не розуміючи, про що мене питають, я безпорадно блимала очима.

— Поштова адреса, — сказав управитель нетерпляче.

Я пригадала Челсі.

— SW6, — тихо відповіла.

Управитель затріснув блокнот.

— Гаразд, забирайтеся звідси. Обоє, — він показав рукою на вулицю. Ми бочком пройшли повз нього, він ішов слідом з витягнутою рукою. — І щоб я вас більше у своєму кінотеатрі на бачив! Я вас запам’ятав. Якщо побачу навіть одного чи одну, викличу поліцію!

Під осудливими поглядами ми вийшли на вулицю, за спиною лунали смішки. Я взяла Дерека за руку (чому він не взяв мене?), ми удвох ступили під непристойно яскраві ліхтарі й інстинктивно повернули праворуч, під гору щоби швидше віддалитися. Йшли, не зупиняючись, допоки не дісталися до бокової вулички, якою повернулися назад, щоб дійти до машини, котру Дерек припаркував вище кінотеатру.

Дерек не промовив ані слова, допоки ми не наблизилися до машини. Тоді кинув ненароком:

— Не можна, щоб вони довідалися номер авто. Я візьму машину сам і підберу тебе напроти «Фуллерс» на Віндзор-Хілл. Хвилин через десять, — він вивільнив руку і пішов вулицею.

Я стояла й дивилася вслід його високій, елегантній постаті, такій гордовитій і статній, потім розвернулася та дійшла до вулички, що тягнулася паралельно Фаркар-стріт до замку.

Зрозумівши, що все ще тримаю трусики в руці, я поклала їх в сумку і раптом подумала, який маю вигляд. Зупинившись під ліхтарем, витягнула дзеркало. Виглядала я жахливо — обличчя таке біле, що здавалося зеленуватим, а очі — як у впольованого звіра. Волосся збилося на потилиці — там, де я вовтузилась об підлогу, а помада розмазалася від поцілунків Дерека. «Брудні нікчемні свині!» Як точно сказано. Я відчувала себе брудною, приниженою, пропащою. Що тепер з нами буде? Може, той чоловік і справді перевірить адресу та звернеться до поліції? Хтось обов’язково запам’ятав нас цього разу чи бачив нас раніше. Може, хтось запам’ятав номер машини Дерека, наприклад хлопчик, який захоплюється машинами. На місці злочину завжди знайдеться той чи інший пролаза. На місці злочину? Саме так, найгірший злочин у пуританській Англії — секс, оголене тіло, непристойна поведінка. Можу уявити, що побачив управитель, поки Дерек злазив із мене! Боже! Мене затіпало від огиди. Ой, Дерек, напевне, вже чекає. Я гарячково причепурилась і востаннє подивилась у дзеркальце. Зробила що могла. Я поспішила цією ж вулицею і повернула на Віндзор-Хілл. Тулилася до стіни, кожної секунди чекаючи, що люди обертатимуться і казатимуть, показуючи пальцями: «Ось вона! Брудна нікчемна свиня!»

«ЛЮБА ВІВ»

На цьому той пам’ятний літній вечір для мене не закінчився. Напроти «Фуллерс» біля машини поліцейський вичитував Дерека. Повернувшись, Дерек побачив мене.

— Ось вона, офіцере. Сказав же, що на хвилинку. їй треба було... попудрити носик. Так, люба?

Знову неприємності! Знову брехня! Затамувавши подих, я відповіла «Так» і сіла на сидіння поруч з Дереком. Поліцейський хитро підморгнув мені та звернувся до Дерека:

— Гаразд, сер. Але на майбутнє запам’ятайте, що на Хілл не можна паркуватися. Навіть за такої нагальної потреби, як ця, — і багатозначно покрутив вус. Дерек запустив двигун, подякував полісменові, теж підморгнув, показуючи, що зрозумів його брудний натяк, і ми нарешті поїхали.

Дерек не промовив ані слова, поки на світлофорі в самому кінці вулиці ми не повернули праворуч. Я думала, що він підкине мене до станції, але хлопець поїхав уперед по Детчет-роуд.

— Фуф, — видихнув він з полегшенням. — Ох і вскочили ми в халепу! Я думав — каюк. Подивився б я на своїх старих, якби вони прочитали про нас у газетах. Не кажу вже про Оксфорд — одразу вилетів би.

— Це було жахливо.

У моєму голосі прозвучало стільки емоцій, що він скосив на мене очі.

— Ай справді. Стежина справжнього кохання важка і заломиста, — Дерек опанував себе і знову став легким та безтурботним. А коли очуняю я? — Звісно, страшенно соромно, — він продовжив, ніби нічого й не сталось. — І саме в той момент, коли все налагодилося. — Хлопець підсилив голос ентузіазмом, намагаючись передати його мені. — Ось як ми зробимо. До поїзда ще година. Чому б нам не прогулятись уздовж річки? Це відоме у Віндзорі місце, де гуляють парочки. Там нас ніхто не потурбує. Шкода все марнувати — згаяний час і все інше, тим паче, коли ми вже зважилися.

Наскільки я розумію, «все інше» мало означали «ту штукенцію», яку він купив у аптеці. Я була прикро вражена і квапливо мовила:

— Але я не можу, Дереку! Я так не можу! Ти навіть не уявляєш, як жахливо почуваюся через те, що сталося щойно.

Він кинув на мене швидкий погляд.

— Що значить — «жахливо»? Ти погано почуваєшся чи що?

— Ні, не це. Просто те, що сталося, було жахливо. Так принизливо!

— Он що! — у його голосі чулося презирство. — Але ж ми виплуталися, чи не так? Давай, будь гарною дівчинкою!

Ну ось, знову! Я так потребувала, щоб він мене заспокоїв, так жадала, щоб обійняв мене, запевнив, що все ще кохає, незважаючи на те, що так погано почалось. У мене затремтіли коліна, коли подумала, що доведеться пройти через все це ще раз. Я стиснула ноги руками, щоб стримати тремтіння, і мляво мовила:

— Гаразд...

— От і молодчина!

Ми переїхали через міст, і Дерек звернув на узбіччя. Він допоміг перелізти через паркан, та, обнявши за плечі, повів мене через поле вузенькою стежкою повз плавучі будинки, що стояли під вербами.

— Нам би такий! — мовив. — Може, зламаємо двері? Чудове двоспальне ліжко. А раптом ще й випивка у шафі...

— О ні, Дереку, заради бога! Досить нам неприємностей, — я уявила гучний голос: «Що це ви тут робите? Хіба це ваш човен? Ану виходьте, хочу на вас подивитися».

Дерек розсміявся.

— Може, ти і права. В будь-якому разі, трава дуже м’яка. Хіба це не романтично? Ось побачиш, усе відбудеться чудово. І тоді ми станемо справжніми коханцями.

— Звісно, Дереку. Але будь зі мною ніжним. Навряд чи у мене щось вийде з першого разу.

Дерек збуджено стиснув мою руку.

— Не хвилюйся, мала, я тебе усьому навчу.

Я відчула себе впевненіше, сили повернулись. Як приємно було крокувати поруч із ним під сяйвом місяця. Попереду темніла діброва, я з острахом дивилася на неї, бо саме там це і станеться. Я маю докласти зусиль, щоби зробити йому приємне і не створювати проблем! Не треба показувати себе дурепою! Не сміти рюмсати!

Стежина вела крізь діброву. Дерек озирнувся.

— Туди, — показав. — Я піду першим. Стережися гілок.

Ми дерлися крізь гущавину. Як я і думала, опинилися на невеличкій галявині. Місце було популярним — валялася пачка сигарет, пляшка з-під «кока-коли». Мох та листя були прим’яті. У мене виникло відчуття, що це — ліжко в борделі, яке до нас наминали та кудовчили сотні, а може, й тисячі коханців. Тепер відступати нікуди. Принаймні місце було випробуваним, якщо стільки людей ним користувалися.

Дерек був збуджений, палкий та нетерплячий. Він розстелив піджак і одразу ж почав жадібно мацати мене. Я спробувала розслабитись, але тіло напружилося від пережитого стресу, а руки та ноги стали немов дерев’яними. Було б добре, якби він сказав хоч щось ніжне та миле, але Дерек поводився напористо й цілеспрямовано, продовжуючи обходитись зі мною майже брутально, немов я — велика незграбна лялька. «Паперова лялька — тільки для мене» — знов «Інк Споте»!