Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 10)
Поглянувши холодно в очі, дуже тихо мовив: «То що?» і вийшов з кімнати, обережно зачинивши за собою двері.
Я сіла на краєчок ліжка і втупилась у стіну. Що я накоїла! Що не так сказала? Що означає така реакція Курта? Потім, виснажена від поганих передчуттів, кинулась у ліжко і плакала, поки не заснула.
Плакала я не даремно. Наступного ранку, коли, як зазвичай, зайшла до Курта, щоб разом іти на роботу, вдома його вже не було. В офісі двері, що з’єднували наші суміжні кімнати, були зачинені, а коли через чверть години він їх відчинив і сказав, що нам треба побалакати, обличчя його було холодним, як лід. Увійшовши до його кабінету, я сіла по інший бік столу — так бос розмовляє з робітником чи, як виявилось у моєму випадку, звільняє підлеглого.
Основна теза промови Курта, викладена буденно, безстрасним тоном, була такою. В тому товариському альянсі, який між нами встановився і який був по-справжньому приємним, дуже важливо, щоб усе тривало гладко. Ми були (так, «були») добрими друзями, але я маю погодитися, що жодних розмов про шлюб не вели, про якісь довготермінові стосунки не йшлося, крім взаєморозуміння між товаришами (знову це слово!) Контакти між нами були вельми приємними, але тепер, через провину одного з партнерів (гадаю, йшлося про мене) це сталось, і тепер необхідно знайти радикальне розв’язання проблеми, що містить елементи скрутного становища і навіть загрозу для життєвого шляху кожного з нас. Про одруження — незважаючи на високу думку Курта про мої особисті якості та фізичну привабливість — не йдеться. Крім усіх інших міркувань, він успадкував міцні переконання щодо кровозмішення (Хайль Гітлер!) і якщо одружиться, то лише із жінкою тевтонської крові. Відповідно, на його превеликий жаль, він дійшов певних висновків. Найважливішим є те, що я маю негайно зробити відповідну операцію. Бо три місяці — небезпечний термін. Проте влаштувати це буде нескладно.
Я маю вирушити до Цюріха і зупинитись у готелі біля
Курт нерішуче посміхнувся, очікуючи подяки та компліментів стосовно його спритності й щедрості. Але вираз відвертого жаху на моєму обличчі, напевно, дуже збентежив його, бо він поспіхом продовжив. Насамперед не треба хвилюватися — такі неприємності трапляються у житті. Це боляче та неприємно. Він теж страшенно засмучений тим, що такі чудові стосунки — найкращі у його житті — добувають кінця. Але, на жаль, нічого не поробиш. І Курт іще раз додав, що сподівається на моє розуміння.
Я кивнула й підвелася. Взяла конверт, востаннє поглянула на золотаве волосся та губи, які так любила, на широкі плечі й, відчуваючи, що ось-ось ринуть сльози, швидко вийшла з кімнати, м’яко прихиливши двері.
До зустрічі з Куртом я була птахом з перебитим крилом. Тепер мені перебили і друге крило.
НА ЗАХІД, ДАМОЧКО!
Наприкінці серпня, коли це сталося, в Цюріху вирувало життя, якщо так узагалі можна сказати про це бундючне місто. Прозорі льодовикові води озера блищали від численних яхт під вітрилами, спортсменів на водних лижах; публічні пляжі ломилися від засмаглих купальників; а похмурий Банхофплац, разом із Банхофштрассе — гордістю міста — був заповнений натовпом
Справа з моїм абортом — будемо називати речі своїми іменами — добре підготувала мене до нової ролі. Консьєрж у готелі подивився на мене поглядом людини, яка в цьому житті бачила усе, проте такий позирк у всіх консьєржів, і сказав, що лікар, який опікується їхнім готелем, тепер у відпустці, але він знає іншого, не менш компетентного. (Він знає? Здогадався?) Доктор Зюскінд оглянув мене і спитав, чи достатньо у мене грошей. Коли я відповіла ствердно, його це трохи розчарувало. Гінеколог виявився відвертішим — він мав у горах шале, а готелі в Цюріху такі дорогі. Може, я бажаю трохи відпочити перед операцією? Обдарувавши його крижаним поглядом, я пояснила, що Британський консул — мій дядько — запросив мене після операції поновити сили з його родиною, і я буду рада лягти в клініку незабарно. Саме він порекомендував мені звернутися до лікаря Зюскінда. Гер доктор Брауншвайґ, без сумніву, знайомий з паном консулом?
Моє окозамилювання спрацювало. Я виконала його в новій рішучій манері, а гамбіт продумала заздалегідь. Біфокальні лінзи не змогли приховати шок. Прозвучали гарячкові пояснення, за якими відбувся квапливий дзвінок до лікарні. Так, звісно. Завтра після обіду. Треба прийти з особистими речами.
Як я й очікувала, операція була радше морально неприємною, а фізично безболісною, і за три дні я повернулася до готелю. З подальшими діями я визначилась. Повернулася до Лондона, зупинилась у новому круглому «Аріель-готелі»[42] біля лондонського аеропорту, позбулася своїх дрібних речей, оплатила рахунки, а потім домовилася з найближчим дилером «Веспи» в Хаммерсміті й вирушила на зустріч.
План був такий: поїхати, принаймні на рік, подивитись іншу частину світу. Лондоном я була сита по горло. Життя відлупцювало мене і зліва, і справа, тож я ледь трималася на ногах. Зрозуміла, що це місце не для мене. Я не належала до витонченого світу, в якому жив Дерек, а також не могла впоратись із клінічно-холоднокровною «любов’ю», яку запропонував Курт. Я пояснювала це тим, що вкладаю у стосунки надто багато серця. А жодному з цих чоловіків моє серце не було потрібне; вони жадали лише тіла. Те, що я усвідомила цю стару, як світ, істину, котрою покинуті жінки намагаються пояснити невміння утримати чоловіка, було, наскільки зрозуміла пізніше, набагато важливішою причиною мого провалу, ніж белькотіння про «серце». Істина крилася в тому, що я була надто наївною для виживання у кам’яних джунглях великого міста і становила легку здобич для хижаків. Була надто канадською, щоб конкурувати з Європою. Досить! Так, я простачка, тому й вирушу в прості та зрозумілі землі. Але не задля того, щоб рюмсати й животіти. Моя мета — розвідка та пригоди. Усю осінь мандруватиму Америкою, працюючи офіціанткою, нянькою, портьє, допоки не дістануся Флориди, де спробую отримати роботу в газеті, й ніжитимуся на сонечку до весни. А там подивимося.
Прийнявши рішення, я взялася розробляти деталі плану, що відволікав мене від переживань чи принаймні приглушував їх, а заразом знеболював відчуття провини та поразки. Завітала до Американської автомобільної асоціації на Пел-Мелл, вступила до неї та отримала карти, які могли мені знадобитись, і побалакала про транспорт. Ціни на уживані автівки в Америці були захмарними, такими ж високими були й поточні витрати, і тут мені спала в голову блискуча думка — взяти моторолер. Спочатку ідея здавалася божевільною — їхати величезними трансконтинентальними хайвеями на такій маленькій машинці, але згодом намір побути на свіжому повітрі, витрачаючи тільки галон пального на сотню миль, забути про проблеми з паркуванням, мандрувати порожняком, а також — чого гріха таїти — покрасуватися, бо я знала, що привертаю увагу там, де з’являюсь, — усе це вплинуло на моє рішення, а дилер з Хаммерсміта зробив решту.