Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 10)

Поглянувши холодно в очі, дуже тихо мовив: «То що?» і вийшов з кімнати, обережно зачинивши за собою двері.

Я сіла на краєчок ліжка і втупилась у стіну. Що я накоїла! Що не так сказала? Що означає така реакція Курта? Потім, виснажена від поганих передчуттів, кинулась у ліжко і плакала, поки не заснула.

Плакала я не даремно. Наступного ранку, коли, як зазвичай, зайшла до Курта, щоб разом іти на роботу, вдома його вже не було. В офісі двері, що з’єднували наші суміжні кімнати, були зачинені, а коли через чверть години він їх відчинив і сказав, що нам треба побалакати, обличчя його було холодним, як лід. Увійшовши до його кабінету, я сіла по інший бік столу — так бос розмовляє з робітником чи, як виявилось у моєму випадку, звільняє підлеглого.

Основна теза промови Курта, викладена буденно, безстрасним тоном, була такою. В тому товариському альянсі, який між нами встановився і який був по-справжньому приємним, дуже важливо, щоб усе тривало гладко. Ми були (так, «були») добрими друзями, але я маю погодитися, що жодних розмов про шлюб не вели, про якісь довготермінові стосунки не йшлося, крім взаєморозуміння між товаришами (знову це слово!) Контакти між нами були вельми приємними, але тепер, через провину одного з партнерів (гадаю, йшлося про мене) це сталось, і тепер необхідно знайти радикальне розв’язання проблеми, що містить елементи скрутного становища і навіть загрозу для життєвого шляху кожного з нас. Про одруження — незважаючи на високу думку Курта про мої особисті якості та фізичну привабливість — не йдеться. Крім усіх інших міркувань, він успадкував міцні переконання щодо кровозмішення (Хайль Гітлер!) і якщо одружиться, то лише із жінкою тевтонської крові. Відповідно, на його превеликий жаль, він дійшов певних висновків. Найважливішим є те, що я маю негайно зробити відповідну операцію. Бо три місяці — небезпечний термін. Проте влаштувати це буде нескладно.

Я маю вирушити до Цюріха і зупинитись у готелі біля Наuptbahnhof[40]. Будь-який таксист легко довезе мене туди. Відтак маю запитати у консьєржа ім’я лікаря, котрий обслуговує готель — а в Цюріху всі лікарі першокласні — й проконсультуватись у нього. Він усе зрозуміє. Усі швейцарські лікарі тямовиті. Він встановить, що у мене надто високий або надто низький тиск чи нерви не годяться, щоб витримати материнство, перемовиться з гінекологом — а в Цюріху чудові гінекологи — і я відвідаю його, а він підтвердить попередній діагноз лікаря та підпише потрібні папери. Гінеколог забронює місце в клініці, й уся справа не забере і тижня. Зате буде повна конфіденційність. Аборти у Швейцарії дозволені, й мені навіть не доведеться показувати паспорт. Я можу назвати будь-яке ім’я, звісно, ім’я заміжньої жінки. Будуть витрати, і немалі. Можливо, сто фунтів чи навіть сто п’ятдесят. Але він і це передбачив. Курт відчинив шухляду стола, витягнув конверт і посунув до мене. Буде логічним, що після двох років бездоганної служби я отримаю місячну платню як вихідну допомогу. Сто двадцять фунтів. Він узяв на себе сміливість додати з власної кишені ще п’ятдесят фунтів, щоб покрити авіаквиток туристичним класом, і ще дещо залишиться на непередбачені витрати. Уся сума була в рейхсмарках, щоб запобігти проблемам з обмінним курсом.

Курт нерішуче посміхнувся, очікуючи подяки та компліментів стосовно його спритності й щедрості. Але вираз відвертого жаху на моєму обличчі, напевно, дуже збентежив його, бо він поспіхом продовжив. Насамперед не треба хвилюватися — такі неприємності трапляються у житті. Це боляче та неприємно. Він теж страшенно засмучений тим, що такі чудові стосунки — найкращі у його житті — добувають кінця. Але, на жаль, нічого не поробиш. І Курт іще раз додав, що сподівається на моє розуміння.

Я кивнула й підвелася. Взяла конверт, востаннє поглянула на золотаве волосся та губи, які так любила, на широкі плечі й, відчуваючи, що ось-ось ринуть сльози, швидко вийшла з кімнати, м’яко прихиливши двері.

До зустрічі з Куртом я була птахом з перебитим крилом. Тепер мені перебили і друге крило.

НА ЗАХІД, ДАМОЧКО!

Наприкінці серпня, коли це сталося, в Цюріху вирувало життя, якщо так узагалі можна сказати про це бундючне місто. Прозорі льодовикові води озера блищали від численних яхт під вітрилами, спортсменів на водних лижах; публічні пляжі ломилися від засмаглих купальників; а похмурий Банхофплац, разом із Банхофштрассе — гордістю міста — був заповнений натовпом Jugend[41] з рюкзаками: молодь збиралась у гори. Здорова, гарно організована карнавальна атмосфера діяла мені на нерви і сповнювала розбите серце стражданням. Саме так на думку Курта мало виглядати здорове життя — Naturfreude — просте існування найпростіших тварин. Саме так жили ми з ним, і на поверхні це мало непоганий вигляд. Проте біляве волосся, ясні очі й засмага — такий самий камуфляж, як косметика на жіночому обличчі. Свого роду глянець. Спостереження, звісно, банальне, але після подвійного приниження — суєтністю Дерека та примітивністю Курта — я готова була втратити віру в чоловіків. Не те, аби я особливо сподівалася, що Курт чи Дерек одружаться зі мною. Просто бажала, щоб вони добре ставилися до мене і поводились як — є таке ідіотське слово — «джентльмени» — тобто ніжно, як ніжно поводилася з ними я. Саме в цьому і полягала проблема. Я була надто ніжною, надто послужливою, бажаючи догодити (і подарувати задоволення, але це — другорядне), що позначило мене як легку здобич, як те, що можна використати і викинути. Годі, з цим покінчено! Віднині я братиму, а не даватиму. Світ показав свої ікла, тепер я покажу йому свої. Я була молокососом, тепер я — стріляний горобець. Я підняла голову, як личить красивій молодій канадійці (доволі красивій!) і, навчившись тримати удари, вирішила, для різноманітності, завдати їх сама.

Справа з моїм абортом — будемо називати речі своїми іменами — добре підготувала мене до нової ролі. Консьєрж у готелі подивився на мене поглядом людини, яка в цьому житті бачила усе, проте такий позирк у всіх консьєржів, і сказав, що лікар, який опікується їхнім готелем, тепер у відпустці, але він знає іншого, не менш компетентного. (Він знає? Здогадався?) Доктор Зюскінд оглянув мене і спитав, чи достатньо у мене грошей. Коли я відповіла ствердно, його це трохи розчарувало. Гінеколог виявився відвертішим — він мав у горах шале, а готелі в Цюріху такі дорогі. Може, я бажаю трохи відпочити перед операцією? Обдарувавши його крижаним поглядом, я пояснила, що Британський консул — мій дядько — запросив мене після операції поновити сили з його родиною, і я буду рада лягти в клініку незабарно. Саме він порекомендував мені звернутися до лікаря Зюскінда. Гер доктор Брауншвайґ, без сумніву, знайомий з паном консулом?

Моє окозамилювання спрацювало. Я виконала його в новій рішучій манері, а гамбіт продумала заздалегідь. Біфокальні лінзи не змогли приховати шок. Прозвучали гарячкові пояснення, за якими відбувся квапливий дзвінок до лікарні. Так, звісно. Завтра після обіду. Треба прийти з особистими речами.

Як я й очікувала, операція була радше морально неприємною, а фізично безболісною, і за три дні я повернулася до готелю. З подальшими діями я визначилась. Повернулася до Лондона, зупинилась у новому круглому «Аріель-готелі»[42] біля лондонського аеропорту, позбулася своїх дрібних речей, оплатила рахунки, а потім домовилася з найближчим дилером «Веспи» в Хаммерсміті й вирушила на зустріч.

План був такий: поїхати, принаймні на рік, подивитись іншу частину світу. Лондоном я була сита по горло. Життя відлупцювало мене і зліва, і справа, тож я ледь трималася на ногах. Зрозуміла, що це місце не для мене. Я не належала до витонченого світу, в якому жив Дерек, а також не могла впоратись із клінічно-холоднокровною «любов’ю», яку запропонував Курт. Я пояснювала це тим, що вкладаю у стосунки надто багато серця. А жодному з цих чоловіків моє серце не було потрібне; вони жадали лише тіла. Те, що я усвідомила цю стару, як світ, істину, котрою покинуті жінки намагаються пояснити невміння утримати чоловіка, було, наскільки зрозуміла пізніше, набагато важливішою причиною мого провалу, ніж белькотіння про «серце». Істина крилася в тому, що я була надто наївною для виживання у кам’яних джунглях великого міста і становила легку здобич для хижаків. Була надто канадською, щоб конкурувати з Європою. Досить! Так, я простачка, тому й вирушу в прості та зрозумілі землі. Але не задля того, щоб рюмсати й животіти. Моя мета — розвідка та пригоди. Усю осінь мандруватиму Америкою, працюючи офіціанткою, нянькою, портьє, допоки не дістануся Флориди, де спробую отримати роботу в газеті, й ніжитимуся на сонечку до весни. А там подивимося.

Прийнявши рішення, я взялася розробляти деталі плану, що відволікав мене від переживань чи принаймні приглушував їх, а заразом знеболював відчуття провини та поразки. Завітала до Американської автомобільної асоціації на Пел-Мелл, вступила до неї та отримала карти, які могли мені знадобитись, і побалакала про транспорт. Ціни на уживані автівки в Америці були захмарними, такими ж високими були й поточні витрати, і тут мені спала в голову блискуча думка — взяти моторолер. Спочатку ідея здавалася божевільною — їхати величезними трансконтинентальними хайвеями на такій маленькій машинці, але згодом намір побути на свіжому повітрі, витрачаючи тільки галон пального на сотню миль, забути про проблеми з паркуванням, мандрувати порожняком, а також — чого гріха таїти — покрасуватися, бо я знала, що привертаю увагу там, де з’являюсь, — усе це вплинуло на моє рішення, а дилер з Хаммерсміта зробив решту.