Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 11)

Я трохи розумілась у машинах — як усі діти в Північній Америці, котрі виросли в оточенні автомобілів, — і зважила переваги невеличкої 125 см³ моделі перед потужнішою та швидкіснішою 150 см³ «ґран-спорт». Звісно, я запала на спортивну модель, прийнятнішу, з максимальною швидкістю під шістдесят. На одному галоні вона проїжджала близько вісімдесяти миль, тимчасом як менша — сто. Я сказала собі, що пальне в Америці недороге, і мені потрібна насамперед швидкість, інакше, щоб дістатися півдня, витрачу місяці. Менеджер був у захваті від моєї ідеї. Він зауважив, що на випадок поганої погоди або якщо я втомлюся, то зможу завантажити моторолер у потяг і проїхати залізкою. Також сказав, що зможе вибити тридцять фунтів знижки з податку на покупку при вартості сто дев’яносто фунтів і доставити на корабель, який за десять днів буде в Канаді. У мене залишаться гроші, які зможу витратити на запчастини й аксесуари. Мене не довелося довго умовляти — ми з менеджером позаду зробили два чи три кола довкруж будівлі. «Веспа» летіла, мов птиця, легка в керуванні, мовби велосипед.

Я підписала контракт, придбала додатково леопардову накидку на сидіння і запасне колесо, додаткові наколісні ковпаки, що надавали машині спортивного вигляду, дзеркало заднього виду, багажник, білі сідельні сумки, які ідеально пасували до сріблявого корпусу машини, спортивне плексигласове вітрове скло, а також білий захисний шолом, який робив мене схожою на Пет Мосс[43]. Менеджер дав мені кілька корисних порад щодо одягу, і я придбала в їхній крамниці білий комбінезон з купою «блискавок», величезні мотоциклетні окуляри з м’яким хутром по краях і вельми яскраву пару рукавиць з підбоєм із чорної лайки. Опісля зачинилась у готельному номері з мапами і розпланувала перший етап маршруту з Квебеку. Тоді забронювала найдешевший квиток на «Транс-Канада» до Монреаля, відбила тітці Флоранс телеграму і чудовим ранком першого вересня вирушила у подорож.

Дивно і водночас приємно було повернутися додому через шість років. Тітонька сказала, що навряд чи впізнала б мене, а я була не менше вражена перемінами у Квебеку. Коли від’їжджала, фортеця здавалася мені величною та розкішною, тепер же для мене вона мала вигляд іграшкової будівлі з Діснейленду. Те, що раніше завдавало шанобливого страху, тепер скидалося на макет із пап’є-маше. Запеклі релігійні війни між конфесіями, в якій і я колись стала каменем спотикання, а також Велика схизма між канадійцями й усіма іншими потроху вщухли і, на мій новий погляд, не піднімалися вище суперечок містечкового значення. Я мала визнати, що відчуваю незручність до кричущого провінціалізму цього міста з його без смаку вдягненими селюками, сповненого задушливого туману снобізму та міщанства мешканців. Нічого дивного, що, будучи справжнім чадом цього міста, я виявилася препогано підготовленою до життя у великому зовнішньому світі. Дивно те, що взагалі там вижила!

Я обережно тримала свої думки подалі від тітки, оскільки підозрювала, що вона буде здивована і навіть шокована тим фінішним глянцем, якого мені додала європейська освіта. Вона напевне зрозуміла, яким міським пацюком я стала, незважаючи на простоту та незграбність внутрішнього світу, і засипала питаннями про моє життя, щоб з’ясувати, наскільки сильно забруднив мене шалений темп, в якому я жила. Вона би зомліла, якби дізналася правду, тож я делікатно натякнула, що хоча у мене і були захоплення, мені вдалося зберегти цноту в гріховній м’ясорубці заокеанських міст. Ніяких зобов’язань, навіть тимчасових! Жоден лорд, та й простолюдець, не залицявся до мене і не робив пропозицію — тут я була абсолютно чесною — і не залишила там якогось бойфренда. Не думаю, що тітка мені повірила. Вона похвально висловилася про мою зовнішність. Я стала une belle fille[44]. Тітка помітила, що у мене beaucoup de tempérament — французький евфемізм «сексуальної привабливості», чи принаймні певні ознаки тієї привабливості; а ще їй здається неймовірним те, що у двадцять три роки в мене не було жодного чоловіка. Її страшенно налякали мої плани, і вона намалювала жахливу картину небезпек, що підстерігали мене на дорозі. В Америці всуціль гангстери. Мене зіб’ють на хайвеї та ravagée[45]. До того ж недоречно леді подорожувати моторолером. Вона висловила сподівання, що я буду дуже обережною та їздитиму в дамському сідлі. Я пояснила, що моя «Весна» — дуже надійна машина, й коли я поїхала до Монреаля і, насолоджуючись кожною милею, повернулася додому в повному дорожньому вбранні, вона трохи пом’якшала, однак невпевнено додала, що я неодмінно faire sensation[46].

Отже, п’ятнадцятого вересня я зняла тисячу доларів дорожніми чеками Америкен Експрес зі свого невеличкого банківського рахунку, застосувала науковий підхід до пакування сумок, в які запхнула тільки найпотрібніші речі, поцілувала на прощання тітоньку Флоранс і вирушила в напрямку Сент-Лоуренса по шосе №2.

Шосе № 2 з Квебеку до Монреаля вважалось би, напевне, однією з найкращих доріг у світі, якби не мішанина вілл та купальних будиночків, які повиростали тут після війни, як гриби після дощу. Воно тягнеться точнісінько вздовж великої ріки, тримаючись північного берега. Я добре знаю цю дорогу з дитинства, коли ми приїздили сюди на пікніки з купанням. Але відтоді, як відкрили морський шлях Святого Лаврентія[47], постійний потік великих суден з пихкаючими турбінами та корабельними гудками додав річці додаткового шарму.

Двигун «Веспи» весело рокотів на швидкості сорока миль на годину. Я вирішила витримувати денний перегін на рівні ста п’ятдесяти — двохсот миль у середньому, тобто перебувати за кермом не більше шести годин, але й твердо дотримуватися розкладу не збиралася. Бажала побачити якнайбільше. Якщо трапиться цікава прилегла до основного шляху дорога, зверну на неї, якщо запримічу красиве місце — зупинюся помилуватися.

Обіч доріг Канади та північної частини Штатів є чудові «майданчики для пікніка» — розчищені ділянки лісу або місця біля озера чи річки з достатньою кількістю грубо збитих лавок та столів, задля усамітнення понатиканих серед дерев. Я збиралася користуватися ними для ланчу, якщо, звісно, не дощитиме, щоб не купувати дорогих продуктів у крамницях, а готувати сандвічі з беконом та яйцем перед тим, як залишити мотель. Така їжа, а також фрукти й термос із кавою будуть моїм денним перекусом, а ввечері готуватиму пристойний обід. Я розраховувала витрачати не більше п’ятнадцяти доларів на день. Більшість мотелів беруть вісім доларів за номер на одного, плюс місцевий податок, отже, загалом виходило під дев’ять доларів з кавою та булочкою на сніданок. Бензин обійдеться мені ще долар на день, тож назагал у мене залишалося п’ять доларів на ланч, обід і напої та кілька сигарет. Спробую не виходити за межі бюджету. В мене була мапа «Ессо» та путівники, якими спорядила ААА, де зазначені нескінченні пам’ятки, варті уваги. Після того, як перетну кордон, опинюся на індіанській території Фенімора Купера, а потім поїду полями битв Американської революції. Вхідна платня — в середньому долар. Але я сподівалася все ж таки укластись у згадану суму, а якщо в якісь дні не вийде, зекономити на їжі в інші.

«Веспа» тримала рівновагу краще, ніж я очікувала, і була дуже легкою в керуванні. Повністю призвичаївшись до перемикання передач, я почала по-справжньому керувати моторолером, а не просто їхати на ньому. Прискорення до п’ятдесяти за двадцять секунд змушувало водіїв американських седанів роззявляти рота; я злітала на пагорби, немов пташка, а вихлопна труба приємно гурчала позаду. Звісно, довелося звикати до свисту, яким хлопці зустрічають симпатичних дівчат, та усмішок із привітальним маханням руками з боку літніх людей, але, маю визнати, мені подобалося створювати фурор, як передбачала моя тітка, і я відповідала усмішками різних відтінків люб’язності направо й наліво. Узбіччя на південноамериканських дорогах — просто жахливі, я боялася, що народ витіснятиме мою машинку туди, і мені доведеться постійно боротися з вибоїнами, але, здається, в обмундируванні я виглядала такою тендітною, що інші водії обминали мене по широкій дузі, надаючи мені майже весь крайній ряд.

Першого дня усе склалося настільки чудово, що мені вдалося проїхати крізь Монреаль до сутінків. Та ще добрих двадцять миль по шосе № 9, яке завтра вранці приведе мене до межі штату Нью-Йорк. Я зупинилась у закладі «Саузерн Трейл мотель», де мене вшанували, немов я була Амелія Ерхарт[48] чи Емі Моллісон[49] —приємне відчуття, яке скоро стало рутиною. Після ситного обіду в кафетерії та полохливого запрошення хазяїна пропустити чарочку я шмигнула в ліжко, відчуваючи хвилювання і радість. День був довгим та чудовим. «Веспа» показала себе пречудово, і все тривало згідно з планом.

За перший день я проїхала дві сотні миль. Залишити позаду наступні двісті п’ятдесят змогла через майже два тижні. Нічого надприродного тут нема. Перетнувши американський кордон, я почала мандрувати Адірондакськими горами, відчуваючи себе немов у літній відпустці. Не стану занурюватись у деталі, бо це не подорожні нотатки, але, гадаю, не залишилося жодного старого форту, музею, водоспаду, печери чи оглядового майданчика, які б я не відвідала, не кажучи про тематичні «ковбойські» та «індіанські» «автентичні» селища, в кожному з яких залишала по долару. Я з головою кинулась у цей екскурсійний коловорот частково через природжену допитливість, але здебільшого — щоб відтягнути момент, коли мені доведеться залишити ці озера, ріки та пишні ліси й податися на південь у суворе Ельдоларадо суперхайвеїв, пластикових кіосків з хот-догами та докучливих неонових вивісок.