Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 13)
П’ятнадцяте жовтня є якоюсь магічною датою для відпочивальників у цій частині світу. Цього дня зачиняється усе, за винятком хіба що головних магістралей. Це немовби символізує прихід зими. Розпочинається сезон полювання, але багаті мисливці мають мисливські будиночки в горах, а бідні кочують від однієї стоянки для пікніка до іншої та йдуть у ліс до світанку. Як там не є, а з п’ятнадцятого жовтня туристи зникають із виду, а з ними зникає і змога заробити легкі гроші в Адірондакських горах.
Чим ближчав день закриття, тим більше було телефонних розмов між Фенсі та містером Сангвінетті з Трої, а одинадцятого жовтня місіс Фенсі зненацька сказала, що тринадцятого вони з Джедом поїдуть до Трої, і запитала, чи не проти я залишитися тут на ніч сама, а наступного дня передати ключі містеру Сангвінетті, який прибуде сюди приблизно опівдні, щоб закрити мотель.
Після усього, що я довідалася про крадіжки і грабежі, дивно було залишати незнайому дівчину відповідальною за таке цінне майно, але мені пояснили, що Фенсі заберуть усю готівку, журнал реєстрації та продукти, а мені залишиться тільки вимкнути світло й зачинити двері, перш ніж піти спати. Наступного дня містер Сангвінетті приїде з вантажівками забрати решту рухомого майна. Тоді я буду вільна. Я погодилася, місіс Фенсі розквітла і сказала, що я гарна дівчинка, але коли я спитала, чи не дасть вона мені рекомендаційного листа, жінка ухилилась од відповіді, пояснивши, що це має вирішувати містер Сангвінетті, але вона розкаже йому, як я гарно працювала.
Отже, в останній день ми пакували речі та складали їх у фургон, допоки в коморі й кафетерії не стало порожньо, за винятком добрячого шматка бекону, яєць, кави та хліба для мене і водіїв вантажівок, які приїдуть завтра.
Я очікувала, що останнього дня Фенсі будуть зі мною доброзичливими. Адже ми добре ладнати весь цей час, і я ніколи не відмовляла у допомозі. Але на диво вони поводилися прямо навпаки. Місіс Фенсі віддавала накази, немов я була її покоївка, а Джед грубо й огидно чіплявся до мене та говорив гидкі речі навіть у присутності дружини, а також намагався обмацати мене щоразу, коли я опинялась у межах досяжності. Я не розуміла, що сталося. Вони поводилися так, немов отримали від мене усе, що бажали, й тепер намагалися викинути мене з презирством і навіть, як мені здалося, з огидою. Розлютившись, я заявила місіс Фенсі, що хочу поїхати і бажаю отримати платню. Вона тільки розсміялась і відповіла, що гроші зможу отримати у містера Сангвінетті. Вони не хочуть перебирати відповідальність, якщо пропаде щось із столових наборів. Після такого, й не бажаючи бачити їхні обличчя за обідом, я наробила собі сандвічів із джемом, зачинилась у своєму номері й почала молитися, щоб вони скоріше поїхали. Нарешті настала шоста, і я побачила, як ці потвори від’їжджають.
Отже, це була моя остання ніч у «Дрімі Пайнз», а завтра я знову вирушу в дорогу. Це був певний відрізок життя, не такий уже й неприємний, незважаючи на тих Фенсі; я навчилась азам роботи, які можуть мені знадобитись у майбутньому. Поглянула на годинник — дев’ята, і WOKO з Олбані був знову в ефірі з інформацією про ураган. Небо над Адірондаком має очиститися до півночі. Отже, якщо пощастить, на ранок дороги підсохнуть. Зайшовши за стійку бару, я увімкнула електричну плиту, вийняла з холодильника три яйця та шість шматочків бекону. Я зголодніла.
І раптом у двері гучно постукали.
БАНДИТИ З ФІЛЬМУ ЖАХІВ
На душі похололо. Хто б це міг бути? Й одразу пригадала — «Вільні місця»! Я увімкнула табло саме того моменту, коли вдарила блискавка, і забула вимкнути, чорт забирай! Що за дурепа! Стукіт повторився. Що ж, доведеться розгрібати — вийти, попросити вибачення й відправити людей до Лейк-Джорджа. Нервуючись, я наблизилася до дверей та відчинила їх, тримаючи на ланцюжку.
Навісу над входом не було. Неонова вивіска світилася крізь завісу дощу червоним ореолом, багрянцем виблискуючи на мокрих від дощу чорних плащах з капюшонами двох чоловіків. Позаду виднівся чорний седан. Ближчий до дверей ввічливо запитав:
— Міс Мішель?
— Так, це я. Тільки боюся, що знак «Вільні місця» увімкнено помилково. Мотель закритий.
— Знаємо. Ми — від містера Сангвінетті. Зі страхової компанії, приїхали зробити швидку інвентаризацію речей, які мають вивезти завтра. Можна увійти, міс? Ми покажемо посвідчення всередині. Сьогодні просто жахлива ніч.
Я переводила погляд з одного на іншого, але під капюшонами дощовиків неможливо було щось розгледіти. Причина виглядала переконливою, але мені це чомусь не подобалось, і я нервово сказала:
— Але Фенсі — вони тут управителі — не попередили мене про ваш візит.
— Вони мали б це зробити, міс. Доведеться доповісти містеру Сангвінетті, — він повернувся до чоловіка позаду. — Так, містере Джонс?
Чоловік придушив смішок. Чому він хихикнув?
— Звісно, містере Томпсон, — і знову хихикнув.
— Гаразд, міс, то можна нам увійти? Погодка тут — ворогу не побажаєш.
— Ну-у... не знаю. Мені наказали нікого не пускати. Але якщо ви від містера Сангвінетті... — я нерішуче зняла ланцюжок і відчинила двері.
Вони ввалились усередину, грубо протиснулися повз мене і стали пліч-о-пліч, роздивляючись. Той, до якого один із них звернувсь як до «містера Томпсона», втягнув носом повітря. Чорні очі на холодному обличчі свердлили мене поглядом.
— Ви що, палите?
— Так, трохи. А що?
— Подумав, що ви тут не сама, — він прибрав мою правицю з дверної ручки, зачинив двері й накинув ланцюжок. Обидва чоловіки зняли дощовики, з яких капала вода, і кинули їх на підлогу. Тепер, побачивши їхні обличчя, зрозуміла, що я потрапила у халепу.
«Містер Томпсон» — вочевидь старший — був високий на зріст та худий, наче скелет; шкіра мала сірий відтінок потопельника, як у людей, які не виходять на вулицю. Чорні очі рухалися повільно, без зацікавленості, а губи — тонкі лілового відтінку — мали вигляд незашитої рани. Коли він заговорив, передні зуби зблиснули сіро-сріблявим металом. Думаю, на них були почеплені дешеві сталеві коронки, як, за чутками, роблять у Росії та Японії. Вуха були дуже щільно притиснуті до кістлявої, майже квадратної голови, покритої жорстким зі сивиною волоссям, підстриженим так коротко, що крізь нього просвічувався череп. Одягнений у чорний, модного покрою однобортний піджак з підбитими плечима і штани дудочкою, такі вузькі, що кістляві коліна випирали крізь тканину, а сіра сорочка без краватки застебнута до самого горла. Черевики — сірої замші й гостроносі, як у італійців. Увесь одяг новий. Чоловік нагадував жахливу ящірку, й у мене від страху побігли по шкірі мурашки.
Якщо перший чоловік наганяв страх, то другий виявився просто неприємним — круглолиций юнак-коротун з вологими, безбарвними очима та пухлими мокрими губами. Його шкіра була дуже білою, і він страждав, напевне, на якусь жахливу хворобу, від котрої випадає волосся — бо його не було не тільки на голові — гладкій, як відполірована більярдна куля, а й не мав ані брів, ані вій. Я б йому, мабуть, поспівчувала, тим паче, що він був дуже застуджений і почав сякатися, тільки-но скинув дощовик, якби не була так налякана сама. Вдягнений у чорну шкіряну куртку, замурзані штани, заправлені у мексиканські шкіряні чобітки зі застібками, які носять у Техасі, він був схожий на потворного недолітка, котрий відриває мухам крила, і я відчайдушно жалкувала, що маю на собі так мало одягу й тому здаюся майже голою.
Закінчивши вибивати носа, хлопець звернув увагу на мене. Оглянувши з ніг до голови, задоволено посміхнувся. Потім обійшов довкола і присвиснув.
— Дивись-но, Хороре, — підморгнув старшому. — Оце так краля! Розкішні цицьки. І попка під стать! Смачненька!
— Не зараз, Слагсі. Згодом. Спочатку справи — маємо оглянути котеджі. А леді тим часом приготує нам щось пожувати. Яйця будеш?
Хлопець, якого назвали Слагсі, посміхнувся.
— Зроби омлет, красуне. Товстий та соковитий. Як у матусі. Інакше наляскаю по попі. Прямо по твоїй солоденькій попці. Ох і краля! — він зробив кілька танцювальних па в мій бік, а я позадкувала до дверей. Зробила вигляд, що налякана сильніше, ніж насправді, й коли він наблизився, щосили вдарила його по обличчю, а поки він не оговтався, прошмигнула за стіл, схопила металевий стілець та підняла його ніжками вперед.
Худорлявий видав короткий смішок.
— Качумай, Слагсі. Я сказав — згодом. Залиш цю бімбу. У нас ціла ніч попереду. Ноги в руки, я сказав!
Очі круглолицього збуджено почервоніли, він потер щоку, вологі губи повільно склались у посмішку.
— Слухай сюди, красуне. Ти щойно забезпечила собі веселу нічку. Вона буде довгою та болючою, усікла?
Я поглянула на них з-поза піднятого стільця. Всередині у мене все клекотіло. Ці чоловіки були справжніми бандитами з фільму жахів. Я спробувала стримати дрож у голосі:
— Хто ви такі? І що це все означає? Покажіть ваші посвідчення. Коли тут проїде перша машина, розіб’ю вікно і покличу на допомогу. Я — канадійка. Якщо скривдите мене, завтра у вас буде купа неприємностей.
Слагсі розсміявся:
— Завтра буде завтра. А тобі, красуне, краще подбати про сьогодні. — Він звернувся до худорлявого: — Може, ти напоумиш її, Хороре? Щоб вона проявила трохи поваги.