Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 15)

І ТОДІ Я ЗАГОРЛАЛА

Я почула, як куля вдарилась об металеву раму дверей, а за мить, притримуючи плішню рукою, щоб та не встромилася мені в живіт, помчала стрімголов по траві. На щастя, дощ перестав, але трава була геть мокра, мої босоніжки з пласкими підошвами безнадійно ковзали, і я розуміла, що біжу недостатньо швидко. Позаду з грюканням розчинилися двері, й Слагсі загорлав:

— Зупинись, інакше ти — труп!

Я почала петляти, а потім пролунали постріли — через рівні інтервали — і смертоносні бджоли забриніли в мій бік, занурюючись у траву. Ще десять ярдів — і я добіжу до краю котеджів та опинюсь у темряві. Я пригиналася, рухаючись зиґзаґами, і вся тремтіла в очікуванні кулі. Шибка у вікні останнього котеджу дзеленькнула та розлетілася на осколки, але я опинилася вже за рогом. Пірнувши у промоклий ліс, почула звук двигуна машини. Навіщо це?

Просуватися вперед було вкрай важко. Сосни, з яких капало, стояли дуже щільно, сплетені гілки дряпали руки, якими закривала обличчя. Темрява була густою, я бачила хіба що на ярд уперед. Потім раптом усе освітилось, і я зарюмсала, зрозумівши, навіщо їм знадобилася машина — світло її сліпучих фар відрізало мене від крайки лісу. Намагаючись уникнути всевидячого ока, я почула, як загудів двигун, машина розвернулась, і я знову потрапила в пастку світла. Місця для маневру в мене не було, я просто бігла у тому напрямку, в якому давали змогу дерева. Коли знову почнеться стрілянина? Я заглибилась у ліс ярдів на тридцять. Стрілянина може поновитися будь-якої миті. Дихання з клекотом виривалось із моїх грудей, де-не-де порвався одяг, я позабивала ноги. Довго так не витримаю. Треба знайти товсте дерево, спробувати хоч на секунду заховатися від світла фар, забитися в нору. Чому вони не стріляють? Я спіткнулася на праву ногу, на хвильку опинилась у темряві й упала коліньми на просяклі вологою соснові голки. Поруч стояло дерево, таке, як інші, тільки гілки опускалися до самої землі. Я пролізла під ними, притиснулася до стовбура, чекаючи, коли трохи заспокоїться дихання.

А тоді почула, як хтось іде по мою душу, не тихо — бо це було неможливо, але впевнено, час од часу зупиняючись та прислухаючись. Ось-ось той чоловік, а я не бачила, хто саме, мав зрозуміти, що тиша, яка настала, означає: я припинила бігти і зачаїлась. Якщо він хоч трохи розуміється на вистежуванні, то скоро знайде, де закінчуються прим’ята трава та поламане гілля. Далі — лише питання часу. Я тихенько відповзла за стовбур у протилежний від переслідувача бік, дивлячись, як світло фар виблискує на мокрому вітті над моєю головою.

Хрустіння гілочок під ногами наближалось. Я чула важке дихання, потім зблизька пролунав тихий голос Слагсі:

— Вилазь, крихітко. Інакше татусик відшльопає дівчинку. Гра у хованки закінчилася. Йди до татка.

Тоненький промінь ліхтаря почав нишпорити під деревами — ретельно та планомірно обшукуючи дерево за деревом. Він знав, що я десь поруч. Потім промінь зупинився, спрямований під моє дерево. Слагсі тихо, із задоволенням, мовив:

— Привіт, крихітко. Татко тебе знайшов.

Насправді? Я лежала тихо і не дихала.

Пролунав звук пострілу, блимнув спалах від нього, у стовбур сосни над моєю головою вп’ялася куля. — Поквапся, бімбо. Наступним пострілом відстрелю тобі ногу.

Ось, значить, що він побачив! Знемагаючи від страху, я видавила зі себе:

— Гаразд, виходжу. Не стріляйте, — і рачки виповзла з-під дерева, істерично розмірковуючи, що така хода рівноцінна підняттю на ешафот.

Бандит стояв біля дерева, на блідій голові грали жовті плями світла від фар та чорні тіні від дерев. Його пістолет дивився мені в живіт. Слагсі показав стволом:

— Ти йдеш попереду. І рухай булками, інакше отримаєш по солодкій маленькій дупці.

Спотикаючись, я ганебно пленталася в напрямку віддалених сяючих очей машини. Відчай і жалість до себе стискали горло. За які гріхи усе це мені? За що Бог залишив мене напризволяще цим двом головорізам? Тепер вони насправді розлютяться. Мене мордуватимуть, а потім уб’ють. Але ж поліція витягне з мого тіла кулі! На який злочин вони націлились, якщо їм байдужі докази, котрі знайде поліція. Хоч який злочин вони б замислили, — впевнені у власній безкарності. Тому що мене не знайдуть! Моє тіло спалять або з каменем на шиї кинуть в озеро!

Я вийшла на узлісся. Худорлявий висунувся з машини і звернувся до Слагсі.

— ОК, посади її назад. І не наїжджай. Залиш це мені, — й увімкнув задню передачу.

Слагсі зайшов ззаду і вільною рукою хтиво обмацав мене. Я тільки й мовила:

— Припини, — сил чинити супротив не залишилося.

Він тихо сказав:

— Ти у великій халепі, лялечко. Хорор — хлопець строгий. Він тебе скалічить. Але якщо зараз скажеш мені «так» на нинішню ніч, обіцяю бути з тобою ніжним, і може, все обійдеться. То як, крихітко?

Я таки зібрала рештки сил:

— Краще помру, ніж дозволю доторкнутися до себе.

— Гаразд, солоденька. Отже, те, що ти відмовляєшся дати, я візьму силою. На мою думку, ти заслужила на бурхливу нічку. Розумієш? — Він ущипнув мене так сильно, що я зойкнула. Слагсі задоволено розсміявся. — Оце правильно. Співай, пташечко! Тобі корисно попрактикуватися.

Він заштовхнув мене через відчинені задні двері й замкнув їх на ключ. Кімната виглядала, як і раніше: горіло світло, з радіо лилась якась танцювальна мелодія, поліровані поверхні блимали та мерехтіли під світлом. Я подумала, наскільки щасливою почувалась у цій кімнаті ще кілька годин тому, згадала свої спогади, яким віддалася в цьому кріслі, — почасти приємні, почасти — сумні. Якими дрібними виглядали тепер мої дитячі переживання, сміховинними — розмови про розбите серце й загублену молодість, коли, звідкись узявшись із темряви, на мене вискочили ці бандити. Кінотеатр у Віндзорі, кажете? Це — незначний епізод, майже фарс. Цюріх? Узагалі райське місце. Людині, а тим паче дівчині рідко в житті доводиться стикатися зі справжніми джунглями з реальними хижаками. Адже вони завжди поруч. Достатньо зробити неправильний крок, витягнути не ту карту — і ти попалась, або пропала, заблукала у світі, про наявність якого не підозрювала, і протидіяти якому в тебе нема ані знань, ні зброї, ні компаса.

Чоловік на прізвисько Хорор стояв посередині кімнати розслабленим, опустивши руки, і дивився на мене байдужими очима. Потім підняв правицю й зігнув палець. Мої задубілі, усі в синцях ноги мимоволі рушили у його бік. Я вийшла з трансу, лише опинившись за кілька кроків од нього. Доторкнувшись рукою до просяклого лісовою вологою пояса штанів, я відчула під фартухом руків’я ножа для коління льоду. Вихопити його буде непросто. Я зупинилася перед бандитом. Не відриваючи від мене погляду, він, як кобра, що атакує, викинув уперед праву руку і дав мені два дзвінких ляпаси по лівій та правій щоці. У мене покотилися сльози, я підпірнула, немов щоб уникнути наступного ляпаса, і, водночас, приховуючи рух, засунула правицю за пояс штанів, а коли випрямилася, то кинулася вперед, цілячи в голову. Удар досягнув цілі, але виявився побіжним, і тієї ж миті мене схопили за руки позаду та відтягнули вбік.

Із рани на скроні сірого обличчя точилася кров. Я дивилась, як цівка стікала підборіддям. Вираз не змінився. На обличчі не відбилося жодного болю, тільки жахлива напруженість та цілеспрямованість, а в глибині чорних очей засяяли червоні іскорки. Він зробив крок назустріч. Моя рука розчепилася, ніж із брязканням упав на підлогу. Мимоволі, так дитина кидає зброю. Здаюся! Все! Мир!

А потім неквапливо, майже ніжно, він почав мене лупцювати — то відкритою долонею, то кулаком, вибираючи місця для удару з витонченою еротичною жорстокістю. Спочатку я крутилась, ухилялася та відбивалася ногами, потім почала кричати, а сіре обличчя зі струминкою крові на щоці з чорними дірками замість очей невідступно спостерігало за мною, а руки все лупцювали і лупцювали.

Очуняла я в душовій у своєму котеджі. Лежала голою на кахлі, пошматовані, брудні рештки мого недавно чудового одягу лежали поруч. Слагсі з дерев’яною зубочисткою в роті притулився до стіни, тримаючи руку на крані холодної води. Його очі звузилися до щілин. Він вимкнув воду, я так-сяк піднялася на коліна. Я відчувала, що мене ось-ось знудить. Байдуже. Я перетворилася на приручену тваринку, яка скиглить, готова померти. Мене таки знудило.

Слагсі розсміявся, схилився і поплескав мене по попі.

— Не стримуй себе, крихітко. Після лупцювання усі ригають. А зараз причепурся, вдягнись як годиться і повертайся. А то омлет охолонув, поки ми за тобою ганялися. Тільки без жартів! Хоча, гадаю, сил у тебе не залишилось. Я з чорного ходу спостерігатиму за твоїм котеджем. Не переймайся, крові нема, тільки синці. Хорор уміє поводитися з дамами. Тобі пощастило. Якби він по-справжньому розлютився, ми б уже копали тобі могилу. Радій. Побачимося.

Вхідні двері грюкнули, і я відчула, що моє тіло мене слухається.

Мені знадобилося пів години, щоб хоч якось привести себе до ладу, і час од часу мені хотілося кинутись у ліжко і ревіти, допоки ці садюги не прийдуть з пістолетами прикінчити мене. Та потяг до життя повернувся, тільки-но я почала робити звичні рухи, розчісуючи волосся. Моє тіло — ниюче та побите, слабке від пам’яті про сильніший біль, почало мене слухатись, і потихеньку закралася думка, що, можливо, найгірше вже позаду. Якщо ні — навіщо мене залишили живою? З якихось причин цим чоловікам потрібно, щоби я була саме тут. Слагсі настільки вміло володіє зброєю, що він, напевне, міг убити мене, коли я кинулася навтіки. Кулі свистіли дуже близько, але чи не для того, щоб налякати мене, змусити зупинитись?