Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 16)

Я одягла свій білий комбінезон тільки тому, що — бог свідок — він найменш сексуальний з мого одягу, і засунула свої гроші в одну з кишень — на всяк випадок. На який випадок? На нову втечу розраховувати не випадало. А потім, відчуваючи себе побитою та слабкою, як кошеня, почвалала до вітальні.

На годиннику — одинадцята. Дощ перестав, і на три чверті повний місяць просвічувався крізь швидкі рвані хмари, від чого на ліс час од часу спадало біле світло. На фоні жовтого фону дверей вимальовувався силует Слагсі зі зубочисткою в зубах, який спирався на одвірок. Коли я наблизилася, він відступив убік, щоби пропустити мене.

— Гарна дівчинка. Свіжа, як огірок. Може, трохи болить де-не-де. Доведеться спати на спині. Але це нам підходить, чи не так?

Я не відповіла, він схопив мене за руку.

— Алло, що за манери, крихітко? Може, хочеш, щоб тебе віддубасили з іншого боку? Можемо влаштувати, — вільною рукою він зробив загрозливий жест.

— Вибачте. Я була неввічлива.

— Добре, добре, — він відпустив руку. — Заходь і займися каструлями та сковорідками. І не випробуй більше нашого терпіння — ні мого, ні мого друзяки Хорора. Подивись, як ти спаскудила його чарівне личенько.

Худорлявий сидів на старому місці. Аптечка першої допомоги з конторки портьє лежала на столі, права його скроня була заліплена величезним квадратним шматком лейкопластиру. Я сполохано подивилася на нього й відійшла до столу приготування їжі. Слагсі підійшов до Хорора, сів, і вони почали перемовлятися тихими голосами, час од часу зиркаючи на мене.

Готуючи нову порцію омлету та кави, я зрозуміла, що зголодніла. Це просто не вкладалось у голову. Відтоді, як цих двоє чоловіків увійшли у двері, я була в такій напрузі, настільки налякана, що навіть кава не лізла у горло. Звісно, після того, як мене знудило, шлунок спорожнів, але якимось дивним, ганебним чином биття, котрого зазнала, зменшило напруження. Біль — значно сильніший, аніж напруга від його очікування — розслабив нерви, і в тілі з’явилася дивна точка, що випромінювала тепло та спокій. Я була все ще налякана до смерті, але переляк цей став якимось покірним, фатальним. Водночас організм подавав мені сигнали, що зголоднів і пора відновити сили. Він прагнув жити.

Отже, я приготувала омлет та каву і для себе, зробила тост з маслом, віднесла їм їжу, а сама сіла за стійкою, щоб вони мене бачили, з’їла все, а потім майже спокійно запалила сигарету. Розумію, що вчинила дурницю. По-перше, це привернуло їхню увагу. По-друге, показало, що я очуняла і мною можна знову зайнятись. Але їжа і простий процес її споживання — додавання солі та перцю в омлет, а цукру в каву — мали одурманливий характер. Це було частиною старого життя, яким я жила тисячу років тому, до того моменту, коли в нього не вдерлися ці двоє. Кожен ковток кави, шматочок омлету, бекону чи тоста з маслом п’янливо діяли на органи почуття. Тепер я розуміла, що відчуває в’язень, якому таємно передали трохи їжі, або військовополонений, отримавши посилку з дому, подорожній, знайшовши в пустелі воду, а постраждалий у корабельній аварії, одержавши гарячий напій. Прості речі, але наскільки цінні! Якщо пощастить вибратися з халепи, я запам’ятаю цю істину назавжди! Буду вдячна за кожен подих, кожну страву, що з’їм, кожну ніч, яка подарує ніжний дотик простирадл та спокій за власноруч зачиненими, замкненими дверима. Чому я не цінувала цього раніше? Чому батьки, моя втрачена релігія мене цьому не навчили? Однак тепер я це знала. Сама дійшла до розуміння. Любов до життя народжується від усвідомлення смерті, від страху перед нею. Ніщо не робить людину вдячною за життя краще, ніж розпластані над нею чорні крила смерті.

Такі гарячкові думки роїлися в моїй голові через сп’яніння вечерею та через те, що я спожила її на самоті за барикадою стійки. На кілька хвилин я поринула у давнє життя. Саме тому — щоб насолодитися моментом — і запалила так легковажно сигарету.

Не минуло й хвилини, як голоси в кінці зали вщухли. На фоні «Казок Віденського лісу», що лунали з радіоприймача, я почула звук відсунутого стільця. І запанікувала. Загасивши сигарету в горнятку з рештками кави, почала моторно крутити крани та гриміти тарілками в металевій мийці. Не підіймала голови, але краєм ока бачила, що до мене наближається Слагсі. Він дійшов до стійки і навалився на неї грудьми. Я підняла очі, удаючи здивування. Він усе ще жував зубочистку, перекидаючи її з одного боку товстогубого рота в інший. Слагсі тримав коробку зі серветками, яку поставив на стійку. Витягнув кілька штук, висякав носа і кинув серветки на підлогу.

— Через тебе я заробив нежить, лялечко. Внаслідок усієї тієї гонитви в лісі. Ця моя болячка — алопеція — що вбиває волосся, знаєш, яка вона? Знищує волосся і в носі. Разом з усім іншим. Розумієш, як воно? Від цього шнобель одразу починає лити, варто лише застудитися. Саме ти мене застудила, лялечко. Тепер треба не менше коробки серветок на день. Може, й більше. Чим ти взагалі думала! Раніше ти зустрічала людей без волосся у шнобелі? Апчхи! — очі без вій зробилися жорсткими від люті. — Ви, дівки, усі однакові. Тільки про себе думаєте. До біса хлопців, якщо у них неприємності! Водитеся лише з гульвісами.

Я тихо відповіла під звуки з радіо:

— Шкода, що у вас неприємності. А чому тоді ви так безцеремонно, грубо ставитеся до мене? — я заговорила швидко, енергійно. — Навіщо ви двоє вдерлися сюди й відлупцювали мене? Що поганого я вам зробила? Чому ви мене не відпускаєте? Якщо відпустите, обіцяю, що нікому не скажу ні слова. У мене є трохи грошей. Можу віддати вам частину, скажімо, двісті доларів. Більше не можу. На решту мені треба якось дістатися Флориди. Будь ласка, відпустіть...

Слагсі гикнув, як сова, повернувся і прокричав худорлявому:

— Хороре, кинь нам рушника — сльози витирати. Ця шпарина пропонує дві сотні, якщо дамо їй чкурнути.

Худорлявий знизав плечима і промовчав. Слагсі повернувся до мене, його очі дивилися злобно, безжалісно.

— Послухай, бімбо! В нашій п’єсі тобі дали зіграти головну роль. Тебе має тішити, що на тебе звернули увагу такі зайняті авторитетні хлопці, як ми з Хорором, і такий значний чолов’яга, як містер Сангвінетті.

— В якій ще п’єсі? Чого ви від мене хочете?

Слагсі байдуже відповів:

— Ранок покаже, що вечір не скаже. А поки, будь люб’язна, заткнути своє хлебтало, бо від твоєї балаканини в мене вуха в’януть. Пора розважитися. Гарна музичка. Як щодо порухатися разом? Давай влаштуємо маленьке шоу для Хоррора. А потім вирушимо на сіновал і займемося своїми тілами. Давай, крихітко! — він розкинув руки і почав клацати пальцями в такт музиці, роблячи швидкі па.

— Вибачте, я стомилася.

Слагсі підійшов до стійки і злобливо мовив:

— Зав’язуй вішати мені на вуха локшину. Дешева шлюха! Зараз ти у мене втомишся по-справжньому! — і в його руці знівідкіль узявся короткий шкіряний кийок, важкий на вигляд. Бандит хряпнув ним по прилавку — на поверхні залишилася глибока вм’ятина — і почав підкрадатись уздовж стійки, мимрячи щось під ніс і не зводячи з мене очей. Я позадкувала в дальній кут. Це стане моїм останнім вчинком, тож маю завдати йому максимальної шкоди, перш ніж відрубаюсь. Я намацала висунуту шухляду з ножами та виделками, засунула туди руку й одним швидким рухом вихопила усе, що змогла. Його ривок виявився недостатньо швидким, і в нього полетів сріблявий дощ із ножів та виделок. Слагсі прикрив обличчя рукою й відступив з лайкою. Я кидала і кидала, не перестаючи, але мої снаряди падали довкола нього і дзвякали, не завдаючи шкоди. Худорлявий зірвався з місця і швидко пішов через зал. Я схопила консервний ніж та зробила випад у бік Слагсі» але він побачив мене й пірнув під стійку. Хорор неспішно зняв піджак і замотав ліву руку, потім вони вдвох узяли стільці й, піднявши ніжками вперед, рушили на мене з обох боків. Я зробила невдалий випад, і ніж вибили у мене з рук, тож тепер єдине, що залишалося, це забігти назад за прилавок.

Тримаючи стілець попереду, Слагсі пройшов за мною, але поки я стояла, повернувшись до нього з тарілкою в кожній руці, Хорор швидко перехилився через прилавок і схопив мене за волосся. Я метнула тарілки, але вони лише заторохкотіли по підлозі. А потім мою голову притиснули до стійки, і Слагсі навалився на мене ззаду.

— Гаразд, Хороре, можеш відпускати. Я тримаю, — його сильні руки схопили мене на оберемок, Слагсі наблизив обличчя і почав брутально мене цілувати, а вільною рукою схопився за «блискавку» комбінезона й ривком розстебнув до талії.

І цієї миті біля вхідних дверей пролунав різкий дзвінок. Усі завмерли.

Частина третя: ВІН

ЩО ЗА...?

— Що за...? — Слагсі, позадкувавши, засунув руку під шкіряну куртку.

Хорор оговтався першим. На обличчі проступив хижий вираз.

— Стань за дверима, Слагсі. Не стріляй, поки я не скажу. А ти, — він виплюнув слова у мій бік, — приведи себе до ладу. Підеш першою. Якщо погано зіграєш роль, ти — труп. Второпала? Пристрелимо. А тепер бігом до дверей і дізнайся, хто там. Розкажеш їм ту саму байку, що тулила нам. Зрозуміло? І зітри з обличчя цей дурнуватий вираз. Ніхто тебе не скривдить, якщо зробиш усе правильно. І застебни чортів зіппер! — Я боролася з «блискавкою», але щось заїло. — Гаразд, тримай її рукою і рухайся. Я буду прямо позаду тебе. Не забувай — одне криве слово — отримаєш кулю у спину. І той хлопець також стане трупом. А тепер — хутчіше до дверей.