Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 17)

Серце шалено калатало. Що б там не сталося, усіма правдами і неправдами, але маю скористатися моментом!

У двері гучно постукали. Я неспішно підійшла, притримуючи комбінезон на грудях. Знала, що треба зробити насамперед!

Коли я підійшла до дверей, Слагсі схилився вбік і клацнув замком. Тепер усе залежало від швидкості моїх рук. Лівою рукою я схопилася за дверну ручку, а, повертаючи її, правою відпустила комбінезон і скинула ланцюжок. За спиною хтось вилаявся, я відчула, як дуло пістолета встромилося мені у спину. Але я широко розчинила двері, притиснувши Слагсі до стіни. Вирішила ризикнути, припускаючи, що бандити не почнуть стріляти, допоки не переконаються, що за дверима не поліція і не дорожній патруль. Вони й не вистрелили. Тепер усе залежало від того чоловіка, який стояв на порозі.

При першому погляді я внутрішньо застогнала: «Боже, ще один гангстер!» Він стояв абсолютно спокійно, цілком володіючи собою, з такою ж смертоносною впевненістю у собі, яка була в цих двох. Був одягнений в уніформу, яку в кінофільмах зазвичай приписують гангстерам — темно-синій плащ з поясом і м’який чорний капелюх, глибоко насунутий на лоб. Симпатичний, але якоюсь дикою, лютою красою. На лівій щоці білів шрам. Я швидко підняла руку, щоби приховати оголені груди. Тоді він усміхнувся, і я чомусь подумала, що, може, все обійдеться.

Коли він заговорив, моє серце забилося швидше — англієць!

— Вибачте, я проколов колесо (американець сказав би, що у нього спустило колесо). І я побачив знак «Вільні місця». Чи можу зняти у вас кімнату на ніч? — тепер він дивився на мене зацікавлено, зрозумівши, що тут щось не так.

Це було ризиковано — через мене нас обох могли вбити. Я сказала:

— Вибачте, але мотель закритий, а табло про вільні місця увімкнене помилково, — промовляючи це, я зігнула вказівний палець руки, що прикривала груди, запрошуючи його увійти. Це незнайомця спантеличило. Я мала дати йому натяк: — Невже у вас настільки серйозний прокол, що ви не дотягнете до Лейк-Джордж?

— Аж ніяк. Останню милю проїхав на ободі. Гума обшарпалася повністю.

Я зробила ледь помітний рух головою, запрошуючи його всередину.

— Що ж, у нас тут зараз є люди від страхової компанії власника мотелю. Можу спитати у них. Зачекайте тут, — і знову зробила жест пальцем. Тоді повернулася, ступила два кроки всередину, тримаючись ближче до дверей, щоб жоден з бандитів не зміг їх затріснути. Вони обидва відсторонилися, руки в кишенях, змірюючи мене поглядами, повними різного ступеня ненависті. Чоловік у плащі зрозумів натяк і увійшов. Коли помітив тих двох, його обличчя відразу загострилося, але він безтурботно додав:

— Гадаю, ви все чули. Не заперечуєте, якщо переночую тут?

Слагсі презирливо кинув:

— Матір божа, та це ж лаймі! Не розумію, у нас тут що, Організація Об’єднаних Націй?

Худорлявий коротко заперечив:

— Нічого не вийде, друже. Ви чули, що сказала леді — мотель закритий. Ми допоможемо вам поміняти колесо, і їдьте собі далі.

Англієць резонно відповів:

— Уже пізно. Я прямую на південь і гадаю, що по цій дорозі усе зачинено аж до Гленз-Фоллз. Тому волів би залишитися тут. Урешті-решт, вивіска «Вільні місця» була увімкненою.

— Ви чули мене, містере, — в голосі Хорора прозвучали сталеві нотки. Він повернувся до Слагсі: — Давай допоможемо чуваку змінити колесо. — І вони удвох зробили крок у напрямку дверей. Але англієць, благослови його Господь, наполягав на своєму.

— Я маю в Олбані друзів, дуже впливових друзів. Ви би не хотіли, щоб цей мотель втратив свою ліцензію, чи не так? Знак «Вільні місця» був увімкнений, у приміщенні горіло світло. Я втомився і вимагаю надати мені кімнату, — він повернувся до мене: — Хіба з цим є якісь проблеми?

Я зашварґотіла:

— Ну що ви, жодних проблем. Я миттю приготую вам кімнату. Впевнена, що містер Сангвінетті не допустить, аби його заклад утратив ліцензію, — повернулася до гангстерів зі широко розплющеними очима та невинним виглядом. Здавалося, вони готові були вихопити зброю, але худорлявий ступив убік, Слагсі пішов слідом, і вони з хвилинку пошептались. Я скористалася паузою, щоб наполегливіше запросити англійця увійти, а він іще раз підбадьорливо усміхнувся мені.

Худорлявий повернувся:

— Гаразд, лаймі, можеш тут переночувати. Але не намагайся тиснути на нас своїми приятелями в Олбані. У містера Сангвінетті також є друзі у столиці. Може, ти правий щодо цього знаку про вільні місця, але не випробуй свою удачу. Ми тут головні, і все, що кажемо, — закон. Домовилися?

— Домовились. І дякую. Я візьму свої речі.

Він повернувся до дверей, а я швидко мовила:

— Допоможу вам, — і побігла попереду, гарячково смикаючи «блискавку» та відчуваючи незручність через те, який вигляд маю. Нарешті вона піддалась, і я застебнулася до горла.

Він нагнав мене. Я швидко мовила в його бік, але обережно, бо була впевнена, що хтось із бандитів обов’язково підійшов до дверей та спостерігає за нами:

— Дякую вам. І дякую Богу, що ви тут. Вони збиралися мене вбити. Заради бога, будьте обережні. Це гангстери. Я не знаю, що їм треба — напевне, щось жахливе. Вони стріляли у мене, коли я спробувала втекти.

Ми підійшли до машини — темно-сірого двомісного кабріолета «сандерберда». Чудова модель. Так я йому і сказала. Він коротко відповів, що взяв її напрокат і додав:

— Зайдіть з іншого боку. Зробіть вигляд, що у захваті від машини, — він нахилився, відчинив низькі дверцята і почав копирсатися. — Вони обидва озброєні? — спитав.

— Так.

— Скільки пістолетів у кожного?

— Не знаю. Маленький — дуже влучний стрілець, із двадцяти футів чи близько того. Щодо іншого — не знаю.

Прибулець витягнув маленьку чорну валізу, поставив на землю і клацнув замками. Щось вийняв з-під одягу, складеного на дні, й засунув у внутрішню кишеню. Провів руками по боковій поверхні валізи, повитягував якісь тонкі чорні предмети, що були, напевне, пістолетними магазинами, і сховав їх.

— Краще запасти побільше зброї, — сказавши так, зачинив валізу, демонстративно затріснув дверцята та підвівся. Потім ми обоє схилилися, щоб роздивитися спущене колесо. — Як тут з телефоном? — запитав він.

— Відрізаний.

— Виділіть мені котедж поруч з вашим.

— Добре.

— Гаразд. Будемо цовертатися. Тримайтеся ближче до мене, що б вони не казали і не робили.

— Добре, і дякую вам.

Він випростався й усміхнувся.

— Подякуєте, коли виберемося з цієї халепи.

Ми повернулися разом. Слагсі, який стояв біля дверей, зачинив їх за нами і замкнув на ключ. Трохи подумавши, вимкнув знак «Вільні місця».

— Тримай ключа, лаймі, — жбурнув на стіл.

Я підняла ключ подивитися на номер. Сороковий — найвіддаленіший ліворуч.

— Джентльмен ночуватиме в номері 10, поруч з моїм, — заявила я твердо і попрямувала до полиці з ключами, забувши, що Слагсі забрав усі ключі.

Слагсі пішов слідом, посміхаючись:

— Кіна не буде, крихітко. Ми нічого про цього хлопця не знаємо. Тому ми з Хорором спатимемо по обидва боки від тебе. Просто аби переконатися, що тебе не потурбують. Решту ключів ми вже склали і підготували до переїзду. Залишився тільки цей сороковий, — він звернувся до англійця: — Вас як звати?

— Бонд. Джеймс Бонд.

— Дурнувате ім’я. З Англії, значить?

— Саме так. Де ваш журнал реєстрації? Я напишу вам по літерах.

— Розумник, так? А де працюєте?

— У поліції.

Щелепа Слагсі відвисла, він облизав губи. Потім повернувсь і звернувся до співучасника, який сидів на старому місці:

— Гей, Хороре, ти чув? Цей малий — англійський шпик! Уявляєш? Типу детектив!

Хорор кивнув.

— Я нюхом зачув. Але яка різниця — ми ж нічого поганого не робимо.

— Таки-так, — відгукнувся Слагсі, — твоя правда. — Він повернувся до містера Бонда. — Тільки не слухайте ту маячню, що меле ця маленька лахудра. Ми — зі страхової. Щось на кшталт інспекторів. Працюємо на містера Сангвінетті. Він — велика шишка у Трої. Володіє цим закладом. Від адміністрації ми отримали скаргу на пропажу частки готівки. Ну й деякі речі. Отже, ми приїхали сюди провести розслідування, а коли почали допитувати цю маленьку сучку, вона вдарила мого приятеля по макітрі пікою для коління льоду. Дивіться самі. — Слагсі махнув рукою на Хорора. — Як вам це подобається? Коли ви приїхали, ми саме проводили затримання, так би мовити. — Він повернувся. — Адже так, Хороре?

— Усе правильно. Саме так і було.

— Брудна брехня, і ви самі це знаєте, — обурено вигукнула я. Підійшла до чорного ходу й показала на пробитий обрамок і частки свинцю. — Як ця куля сюди потрапила?

Слагсі охоче розсміявся:

— Обшукай мене, сестричко, — і, повернувшись до Хорора, спитав: — Ти бачив, щоб тут кулі літали?

— Ні, не бачив жодної, — відповів Хорор ліниво і мляво махнув рукою у бік стійки та підлоги довкола. — Але я бачив багато посуду, який ця леді кидала в мого приятеля. — Він повільно перевів погляд на мене. — Скажете, я брешу, леді? Тут десь валяється величезний ніж для обробки м’яса. Непогана думка — притягнути тебе завтра вранці за напад.

— Це ви мене змусили! — гарячково відповіла я. — Думайте, куди вас занесло! Вам добре відомо, що я намагалася лише захиститись. А щодо вашої версії про гроші, то я взагалі вперше чую про це. І ви це теж чудово знаєте. Англієць втрутився у розмову: