Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 19)
Бонд пильно подивився на парочку в дальньому кінці залу. Вони сиділи непорушно. Спостерігали й чекали. Але чого?
— Ні, що ви. Це дуже цікаво. А про СПЕКТР я не могла читати в газетах?
— Цілком імовірно. Приблизно рік тому сталася крадіжка атомних бомб. Операція називалася «Кульова блискавка». Пригадуєте? — Бонд відвів очі. — Це відбулося на Багамах.
— А, точно. Звісно, пригадую. Про це писали усі газети. У таке важко повірити — немов шпигунський роман. А що? Ви мали до цього якийсь стосунок?
Джеймс Бонд посміхнувся.
— Побічним чином. Річ у тім, що тоді нам не вдалося повністю знищити СПЕКТР. Його керівництво зникло. Це незалежна шпигунська мережа — СПЕціальний Комітет з Тероризму та Розвідки[59], як вони самі себе називають. Отже, спектрівці знову заворушились і, як я вже згадав, довідалися про те, що росіяни збираються вбити Бориса, та якимось чином вирахували місце його перебування. Не питайте мене, як вони дізналися. Маю визнати, що ці люди до біса добре обізнані. Отже, вони вийшли на голову КДБ — російської секретної служби — в Парижі й повідомили тому, що виконають цю роботу за сто тисяч фунтів. Найімовірніше, Москва погодилася, бо на кроці наступному до нас звернулась Оттава через славетні Монтіс. У канадців є особливий відділ, з яким ми тісно співпрацюємо у подібних справах, і вони сповістили, що в Торонто мешкає такий собі Хорст Ульманн, колишній гестапівець, який намагається налагодити контакт з місцевими бандами. Також запитали, чи відомо нам щось про нього. За їхньою інформацією, він збирався усунути якогось іноземця і пропонував виконавцеві п’ятдесят тисяч доларів за роботу. Ми склали два і два разом, й одного розумника в нашій конторі осінило, що таким чином росіяни, можливо, планують ліквідувати Бориса. Тому, — краєчки губ Джеймса опустилися, — мене надіслали з’ясувати усе про цю справу.
Джеймс посміхнувся:
— Точно не бажаєте увімкнути телевізор?
— Ні, що ви, будь ласка, продовжуйте.
— Гаразд. Знаєте, в них у Торонто — купа проблем. Це місто завжди було непростим, а тепер ще спалахнула справжня війна між бандами, і, можливо, ви про це читали, Монтіс довелося запросити до себе на допомогу двох найдосвідченіших слідчих із Скотланд-Ярду. Один із них зумів упровадити кмітливого молодого канадійця до «Механіків» — найжорстокішої торонтської банди з філіями вздовж усього кордону від Чикаго до Детройта. Саме цей молодик пронюхав про Ульманна та про те, що він задумав. Отже, ми з моїми друзями домовились, аби Монтіс зайнялася цією справою, і, щоб я не заглиблювався у деталі, скажу: врешті-решт з’ясували, що мішенню є той самий Борис, а «Механіки» запланували акцію на минулий четвер, тобто тиждень тому. Але Ульманн заліг на дно, і ми загубили його слід. Єдине, що вдалося встановити через нашу людину в банді, це те, що Ульманн погодився очолити групу кілерів з трьох найкращих бойовиків мафії. План немудрий — вони намітили вломитись у квартиру Бориса через парадні двері, зрешетити його з автоматів і забратися геть. Планували вдертися незадовго до півночі. «Механіки» мали встановити пост перед будинком, аби впевнитися, що Борис повернувся додому з роботи і нікуди не вийшов.
Окрім захисту Бориса, моїм основним завданням було схопити цього Хорста Ульманна, оскільки на той момент ми були майже впевнені, що він — людина СПЕКТРу, а в мої обов’язки входить переслідувати таких людей, де б їх не виявили. Звісно, ми не мали наражати Бориса на небезпеку, але якби нам удалося перевезти його в безпечне місце, не було би ні замаху, ні Ульманна. Тому я мав запропонувати ризиковану авантюру, — Джеймс Бонд похмуро посміхнувся. — Ризиковану, власне, для мене. Зі світлин Бориса я зрозумів, що зовні ми схожі. Він приблизно мого віку, високий, смуглявий, гладко поголений. Одного дня я спостерігав за ним з поліцейського автомобіля — вивчав особливості його ходи та стиль одягу. Відтак запропонував напередодні нападу сховати Бориса, щоб зайняти його місце, повернувшись із «роботи» додому.
Я не стрималась і схвильовано сказала:
— О, вам не слід було наражати себе на такий ризик. А якби вони змінили плани? І, скажімо, напали б на вас на вулиці або підклали бомбу. Чи ще щось.
Він знизав плечима:
— Ми усе продумали. Ризик був розрахований, а мені взагалі-то за це і платять. У будь-якому разі — я тут. Іти вулицею було неприємно, і я з полегшенням зітхнув, коли дістався додому. Монтіс зайняли квартиру напроти Бориса, тож мені треба було лише зіграти роль підсадної качки, поки мисливці стріляють по диких. Звісно, я міг вийти з квартири і сховатися деінде в будинку, допоки все скінчиться, але щось мені підказувало: качка має бути справжньою. Я виявився правим, оскільки об одинадцятій задзвонив телефон і чоловічий голос спитав: «Містер Борис?» Я відповів: «Так. Хто питає?» — з іноземним акцентом, а чоловік на тому боці сказав: «Дякую. Вам телефонують із довідкової служби. Ми перевіряємо абонентів у вашому районі. На добраніч». Я теж побажав доброї ночі й подякував небу за те, що напоумило мене залишитись у квартирі та відповісти на фальшивий дзвінок, зроблений, щоб перевірити, чи вдома Борис.
Остання година минула нервово. Очікували багато стрілянини, ймовірно, не один труп, а така перспектива нікому не подобається, навіть тим, хто сподівається, що усе продумав. Я мав при собі пару пістолетів великого калібру, що зупинять будь-якого нападника, і за десять хвилин до дванадцятої зайняв позицію праворуч од дверей за рогом масивної кам’яної стіни, приготувавшись зустріти Ульманна чи будь-кого з його поплічників, якщо вони прорвуться через заслін Монтіс. Маю визнати, що в міру того, як спливав час, а я уявляв, як машина з кілерами просувається вулицею, бойовики виходять і тихо крадуться сходами, то пошкодував, що відмовився від пропозиції канадців розділити моє нічне «дбання», як вони його називали, з кимось із поліціянтів. Але це означало б принаймні п’ять годин наодинці з незнайомцем. Окрім того, не уявляю, про що б ми розмовляли впродовж того часу, та й узагалі, я завжди віддавав перевагу тому, щоб діяти самому-одному. Такий у мене характер. Отже, хвилина тягнулася за хвилиною, а потім рівно за п’ять до дванадцятої я почув шерхіт гумових підошов на сходах, і далі розверзлося пекло.
Джеймс Бонд передихнув і провів рукою по обличчю. Таким жестом зазвичай бажають або щось відновити у пам’яті, або, навпаки, намагаються щось із неї стерти. Потім запалив нову сигарету і продовжив.
— Я почув, як лейтенант, котрий очолював поліцейський загін, закричав: «Поліція! Руки вгору!» А потім пролунали мішанина поодиноких пострілів та черги з «калаша», — він посміхнувся, — тобто з автоматичної зброї, хтось застогнав. Лейтенант крикнув: «Беріть його!» — і наступної миті на дверях, біля яких я чатував, кулями відстрелили замок, і чоловік увірвався всередину. Він міцно притискав до стегна автомат, із дула якого тягнувся димок, а це — найнадійніший спосіб використання такої зброї, і водив стволом з боку в бік у пошуках Бориса. Я відразу зрозумів, що переді мною Ульманн, колишній Гестапівець. У моїй професії треба нюхом чути німця або, якщо вже на те пішло, росіянина. Я узяв його на мушку, вистрелив у автомат і вибив з рук. Спритний чорт — він відстрибнув, сховавшись за відчиненими дверима. Двері тоненькі, фанерні. Я не міг дати йому шанс, бо в нього міг бути ще й пістолет, і вистрелив першим. Я вистріляв усю обойму Z-подібно крізь двері й одночасно опустився на коліна. Саме вчасно, бо він почав швидко стріляти у відповідь, і одна з куль зробила проділ у моєму волоссі, коли я вже стояв на колінах. Але дві моїх кулі все ж таки дістали його — у ліве плече та праве стегно. В результаті він упав на підлогу і завмер.
Бій, що точився ззовні, перемістився нижче сходами, аж раптом на порозі кімнати з’явився поранений поліцейський, який накарачках поспішав мені на допомогу. Він запитав: «Допомога потрібна, друже?» Ульманн вистрелив через двері на звук голосу і вбив його. Постріл допоміг мені визначити місце, де той перебуває, і я вистрелив майже одночасно, а потім відбіг на середину кімнати, щоб за необхідності стріляти ще. Але більше стріляти не знадобилося. Він був ще живим, і коли решта поліціянтів повернулися сходами до квартири, ми знесли його донизу, викликали «швидку» і спробували побалакати з ним у шпиталі. Даремно — Гестапівське загартування, разом з вірністю СПЕКТРу — надійна суміш. Він помер наступного ранку.
Джеймс Бонд дивився мені в очі, але його очі мене не бачили. Він сказав:
— Із нашого боку ми втратили двох мертвими й одного — пораненим. Втрата бандитів — німець і один з нападників. Двоє, які вижили, довго не протягнуть. Поле битви було жахливим видовищем, і, — його обличчя раптом осунулося та змарніло, — я надміру надивився на подібне. Після детального аналізу ситуації та розбору справи мені закортіло поїхати звідти. Моє начальство і канадська поліція підтримали: треба було доповісти про хід справи у Вашингтоні нашим колегам і заручитися їхньою допомогою в ліквідації американського підрозділу банди «Механіків». Бандити зазнали важких втрат, і особливий відділ Монтіс повважав за потрібне знищити їх ущент, поки ті не оговтались. Я погодився, але висловив умову, що поїду автомобілем, а не мчатиму стрімголов літаком чи поїздом. Мені дозволили, оскільки це зайняло б не більше трьох днів, тож я узяв напрокат цю машину і сьогодні вранці вирушив у дорогу. їхав цілком непогано, допоки не потрапив у шалену грозу, гадаю, це відгомін вашого урагану. Вона накрила мене посередині Лейк-Джордж, і я вже думав зупинитися там на ніч, але місце здалося мені таким потворним, що коли побачив при дорозі рекламу вашого мотелю, вирішив спробувати щастя тут. — Він усміхнувся і став знову бадьорим. — Імовірно, щось підказало мені, що в кінці цієї дороги я знайду вас, а ви потребуєте допомоги. В будь-якому разі, за милю звідси проколов колесо, й ось я тут. — Бонд ще раз усміхнувся, простягнув руку і накрив мою долоню своєю. — Кумедно, як усе трапилося!