Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 20)
— Ви, напевне, страшенно втомилися, проїхавши настільки довгий шлях?
— На такий випадок у мене є ліки. Будьте гарною дівчинкою і зваріть мені ще кави.
Поки я поралася біля кавоварки, він відчинив валізу і витягнув пляшечку з білими пігулками. Узяв дві з них, а коли я дала йому каву, проковтнув їх.
— Бензедрин допоможе мені не заснути сьогодні. Висплюся завтра. — Він поглянув у дзеркало. — Ну ось і вони. Привіт. — І підбадьорливо усміхнувся мені. — Ні про що не хвилюйтеся. Лягайте спати. Я буду поруч і подбаю, щоб нічого поганого не сталося.
Музика по радіо затихла, і годинник пробив північ.
ЗАСНУТИ — ЗНАЧИТЬ ПОМЕРТИ
Поки Слагсі йшов до чорного виходу і ступив у ніч, худорлявий повільно наблизився до нас. Сперся ліктями об стійку і сказав:
— Гаразд, народ, закругляємося. Дванадцята ночі. Ми вимикаємо струм. Мій друг пішов до комори за аварійними гасовими лампами. Нема сенсу палити електрику. Наказ містера Сангвінетті.
Пропозиція виглядала розумно, а слова були мовлені люб’язним тоном. Може, вони відмовилися від планів — якими б ті не були — через містера Бонда? Сумніваюся. Думки, від яких я відволіклася під впливом розповіді Бонда, наринули знову. Мені доведеться провести ніч у кімнаті, по обидва боки від якої будуть ці типи. Треба зробити кімнату неприступною! Але у них майстер-ключ. Бонд має мені допомогти.
Джеймс дуже смачно позіхнув.
— Буду радий трохи покуняти. Я сьогодні подолав неабиякий шлях, а на завтра плани ще Грандіозніші. Та й вам, після усіх ваших хвилювань, пора відпочити.
— Що, вибачте? — очі худорлявого звузилися.
— Я кажу, що робота у вас відповідальна.
— Яка ще робота?
— Робота страхового інспектора — відповідальна. Особливо, коли маєш справу з такою дорогою нерухомістю, як ця. Майно коштує не менше пів мільйона доларів. До речі, а ви самі застраховані?
— Ні. Містер Сангвінетті не має потреби страхувати тих, хто працює на нього.
— Бачу, ваші співробітники страшенно заохочені. Працьовиті люди. Напевне, він їм беззаперечно довіряє. До речі, як називається ваша страхова компанія?
— «Метро «Ексідент енд Хоум», — худорлявий усе ще стояв у розслабленій позі, спершись на стійку, але його сіре обличчя посерйознішало. —А що? Навіщо вам це, містере? Припиніть свої штучки і розкажіть, що ви там надумали.
Бонд безтурботно зауважив:
— Міс Мітель розповіла мені, що справи в цьому мотелі останнім часом не дуже добрі. Гадаю, ваш заклад не належить до мережі «Кволіти Кортс»[60], «Холідей Інн»[61] чи «Конгрес». Робити бізнес самотужки справа нелегка. Узяти хоча б вас, яких надіслали сюди перелічити усі ложки, вимкнути електрику та все інше, — ці слова Джеймс Бонд проказав співчутливо. — Щойно мені спала думка, що напевне цей заклад тепер на мілині. Якщо так, дуже шкода — чудове місце, усе обладнано.
Червона іскорка, яку я бачила раніше і яка так мене налякала, знову промайнула в погляді худорлявого. Він понизив голос:
— А чому б вам, містере, не припинити молоти язиком? Я не збираюся вислуховувати маячню якогось лаймі. Хочете сказати, що ми замислили щось незаконне, а?
— Обережніше, містере Горовіц. Не треба лізти у пляшку, — Джеймс Бонд обдарував його широкою посмішкою. — А вашим злодійським жаргоном я також володію. — Його посмішка раптом зникла. — Я навіть знаю, де ви його набралися. Ви мене розумієте?
Вочевидь він натякав на гангстерський, тюремний жаргон. Принаймні худорлявий точно зрозумів. Він виглядав спантеличеним, але швидко переборов роздратування і примирливо мовив:
— Гаразд, містере розумнику, я вас зрозумів. Ви, слідаки, усі однакові — шукаєте бруд там, де його нема. Куди, чорт його забирай, подівся мій напарник? Гаразд, ходімо бай-бай.
Коли ми протиснулися крізь задні двері, світло згасло. Ми з Бондом зупинились, а худорлявий продовжував крокувати доріжкою, немов бачив у пітьмі. З-за рогу будинку вийшов Слагсі з двома олійними ліхтарями, один з яких вручив нам. Його безволосе обличчя, осяяне жовтим світлом, розповзлося в посмішці:
— Щасливих снів, молодята.
Джеймс Бонд довів мене до бунгало і зайшов усередину. Зачинивши двері позаду себе, сказав:
— Будь я проклятий, якщо скажу, ніби знаю, що вони замислили, але насамперед треба подбати про те, щоб усі двері та вікна були зачинені на ніч. Давайте перевіримо, — він пройшовся кімнатою, перевіряючи засуви на вікнах, петлі на дверях та оцінюючи розміри вентиляційних решіток. Здавалося, залишився задоволеним. — Найслабше місце — це вхідні двері, — мовив. — Кажете, у них є майстер-ключ. Ми підіпремо двері, а коли я піду, просто посуньте письмовий стіл для зміцнення барикади. — Він пройшов у ванну кімнату, нарвав стрічок туалетного паперу, намочив їх і скачав у щільні грудки. Запхав кілька під двері, повернув ручку і потягнув. Вони тримали, але якщо розхитати, двері можна було відчинити. Бонд витягнув упори і вручив їх мені. Потім засунув руку за пояс і дістав короткоствольний товстий револьвер. — Стріляли коли-небудь?
Я відповіла, що в молодості стріляла з довгоствольного 22-го калібру по кроликах.
— Це — «Сміт енд Вессон поліс позитив», смертельна зброя. Запам’ятайте: цілити треба нижче. Тримайте руку прямо, ось так, — він показав. — Спробуйте тиснути на курок, а не смикати. Але це все насправді не важливо. Я почую постріл і прибіжу. А тепер послухайте: ви — у повній безпеці. Вікна — масивні, всередину не потрапити, хіба що виламувати рами. — Він посміхнувся. — Особлива подяка проектувальникам мотелю — вони створили захист проти зламу. Ці бандюги не стрілятимуть у вас через вікна уночі, але, на всяк випадок, залиште своє ліжко, а зробіть похідне з подушок і матраца на підлозі в он тому дальньому куті. Покладіть револьвер під подушку. Підтягніть стіл до дверей, а на край примостіть телевізор: якщо спробують вибити двері — він упаде. Це вас розбудить, а тоді просто вистреліть у двері, ближче до ручки — туди, де стоятиме нападник, і слухайте, чи не пролунає крик. Зрозуміло?
Я з максимально можливим ентузіазмом відповіла, що усе второпала. Тим часом палко бажала, щоб він залишився у кімнаті зі мною. Але сміливості сказати це у мене не вистачило, та й у нього, схоже, були свої плани.
Він підійшов і ніжно поцілував мене в губи. Я була настільки вражена, що прикипіла до місця. А Бонд безтурботно мовив:
— Вибач, Вів, але ти — дуже красива дівчина. І в цьому комбінезоні виглядаєш найчарівнішим механіком автомайстерні, якого мені доводилося бачити. А тепер головне — не турбуйся. Поспи. Я догляну за тобою.
Обвивши руками його шию, я міцно, в губи, поцілувала у відповідь і сказала:
— Ви — найдивовижніша людина, з якою мені довелося зустрітися. Дякую за те, що ви тут. І будь ласка, Джеймсе, будьте обережні. Ви не бачили їх у ділі. Вони по-справжньому небезпечні. Повертайтеся цілим та неушкодженим.
Він іще раз поцілував мене, цього разу коротко, і сказав:
— Не турбуйся, з такими типами я зустрічався раніше. А тепер зроби усе, що я сказав, і лягай спати. На добраніч, Вів! — І пішов.
Деякий час я стояла і дивилася на зачинені двері, потім сходила до ванної, почистила зуби і приготувалася до сну. Мимохідь глянула на себе у дзеркало — кошмар: виснажена, без гриму, з темними кругами під очима. Що за день! А тепер ще він! Я не маю права його загубити! Не маю права відпустити! Проте десь у глибині душі розуміла, що таки доведеться. Він піде далі сам, і я пошкандибаю далі сама. Жодній жінці не вдалося втримати цього чоловіка біля себе. І жодній не вдасться. Він був природженим одинаком, які не допускають сторонніх у своє серце. Такі люди — проти втручання ззовні в їхнє життя. Тож я зітхнула. Гаразд, доведеться змиритись і дозволити йому піти. Я не заплачу, коли це станеться. І потім не плакатиму. Хіба не дала собі слово не брати близько до серця, що б не сталося?
Дурепа набита! Дурна, пихата гуска! Знайшла час поводитись, як персонаж жіночого журналу! Я сердито трусонула головою й пішла до спальні, аби зробити те, що сказав Бонд.
Вітер усе ще завивав, і соснові гілки шалено розгойдувалися за вікном, що виходило на задній двір. Місяць просочувався крізь розриви хмар, які швидко пливли небом, та підсвічував два високих квадрати вікон у різних кінцях кімнати, моторошно падаючи на підлогу крізь криваво-червоні з малюнком фіранки. Коли місяць ховався за хмарами, квадрати криваво-червоного, як у фотолабораторії, світла тьмяніли, і тоді кімнату освітлювало жовтувате світло гасового ліхтаря. Без яскравої електричної лампочки витягнута кімната нагадувала декорації з фільму жахів. У кутах причаїлася темрява, а сама сцена, здавалося, чекала на режисера, який дасть команду, і люди, котрі приховуються в сутінках, візьмуться до своїх обов’язків.
Я намагалася не нервуватися. Поперемінно приклала вухо до суміжних стін, але бунгало були відмежовані стоянками для автівок, і я нічого не почула. Перш ніж встановити барикаду, тихенько відчинила вхідні двері й роздивилася навкруги. З номерів 8 та 10 пробивалося світло, а також із номера 40 Джеймса Бонда — найдальшого ліворуч. Усе виглядало мирно та спокійно. Я повернулась у кімнату і ще раз оглянула її: зробила усе, що він сказав. Пригадавши обіцянку, опустилася на коліна на килим і прочитала молитви. Не тільки подякувала Богові, а й попросила його допомогти. Потім прийняла дві піґулки аспірину, прикрутила ґніт і, задувши полум’я, ступила до похідного ліжка на підлозі. Розстебнувши «блискавку» на комбінезоні, я розшнурувала черевики, але не зняла їх. Тоді згорнулася калачиком на ковдрі.