Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 22)
Бонд кисло посміхнувся.
— Вони «дали» мені на все це годину, а потім прийшли настільки тихо, що я не почув ані звуку. Лише звук дверей, які виламують, та коротка серія глухих ударів — бандити скористалися глушниками — і приміщення всередині осяяв спалах терміту. Я думав, що передбачив усе, але виявилося, що прорахувався. Мені знадобилося майже п’ять хвилин, щоб лісом дістатися твого котеджу. Не дуже хвилювався — щоби вломитись усередину, їм знадобилося б не менше часу, і я був готовий будь-якої миті вискочити з лісу, тільки-но почую твій постріл. Але ввечері хтось, а я вважаю, що це Слагсі, який, за твоїми словами, інспектував номери, зробив дірку в стіні твого котеджу позаду шафи для одягу, залишивши непорушеною лише гіпсокартонну внутрішню стінку, яку можна проштрикнути гострим ножем. Найімовірніше, він поставив зовнішнє обличкування на місце. А може, й ні, не знаю. В будь-якому разі, це зайва праця. Нікому з нас не спало на думку обійти бунгало № 8 з боку автостоянки. Якби ти була сама, вони доклали б зусиль, щоби ти там не ходила. Як там не є, а раптом я побачив яскраву заграву з твоєї кімнати і побіг щодуху, пригинаючись на відкритих місцях паркувальних майданчиків, оскільки бачив, як бандюки йшли галереєю, почергово відчиняли двері номерів, кидали гранати й акуратно зачиняли за собою бунгало, щоб усе виглядало охайно.
Під час оповіді Джеймс Бонд час од часу поглядав на дах адміністративної будівлі, що виднілася над палаючими верхівками котеджів, а потім мовив ніби ненароком:
— Вони його підпалили. Тепер моя черга зайнятися ними. Як почуваєшся, Вів? Іще залишився порох у порохівницях? Як голова?
— Зі мною все гаразд, — нетерпляче відгукнулась я. — Але, Джеймсе, невже так необхідно з ними воювати? Хай ідуть. Яка різниця? Ти можеш постраждати.
— Ні, люба, — відповів твердо. — Вони нас ледь не повбивали. Будь-якої миті можуть повернутись і побачити, що «Веспи» нема. Тоді ми втратимо перевагу ефекту раптовості. Я не можу дозволити їм так просто відкараскатися. Це — підлі вбивці. Якщо підуть — завтра вб'ють ще когось. — Він посміхнувся. — До того ж, вони відібрали у мене сорочку!
— Гаразд, тоді дозволь мені допомогти, — я торкнулася його долоні. — А також пообіцяй, що поводитимешся обережно, добре? Я не витримаю одна. Не хочу залишитися знову на самоті.
Не відповівши на рукостискання, він з прохолодою мовив:
— Будь гарною дівчинкою, не висни на моїй робочій руці. Я маю це зробити, це моя робота. А тепер, — він вручив мені «Сміт енд Вессон», — тихенько вирушай під деревами до парковки номер три. Вона у темряві, та й вітер відганяє вогонь в іншому напрямку Звідти можеш спостерігати, не боячись бути поміченою. Якщо мені знадобиться допомога, я знаю, де тебе шукати, але не ворушись. Якщо ж покличу, то бігом до мене. А якщо зі мною щось трапиться, вирушай уздовж берега озера й відходь якнайдалі. Після цієї пожежі завтра тут буде купа поліцейських, тож зможеш прокрастись і звернутися до когось із них. Вони тобі повірять. Якщо ж почнуть сперечатися, попроси зателефонувати у Вашингтон, до ЦРУ, і тоді побачиш, як вони заворушаться. Скажи, ким я був. У моєму підрозділі в мене є номер — щось на кшталт розпізнавального знаку. Нуль-нуль-сім. Спробуй не забути.
БРЯЗКІТ ЗБРОЇ
«Скажи, ким я був».
Навіщо він це сказав, підкинув таку ідею Богові чи Фортуні... хто там розпоряджався нашою долею сьогодні? Не треба надсилати у простір чорні думки. Бо вони починають жити власним життям, як звукові хвилі, й укорінюються в потік свідомості, в якому ми варимось. Якщо Бог чи Фортуна в даний момент налаштовані на твою хвилю, промовлене може реалізуватися. Натяк на смерть може бути хибно розтлумачений і сприйнятись як благання!
Мені також треба гнати геть такі думки, інакше тільки додам ваги темним хвилям долі! Яка дурня! Такої нісенітниці я навчилася в Курта, який постійно переймався космічними причинно-наслідковими зв’язками, усілякими криптограмами життєвої сили та іншою німецькою містикою, яку я жадібно всмоктувала, немов, як Курт іноді натякав, він грав роль «головної рушійної сили», чи принаймні був складовою частиною того, що керувало цими процесами.
Звісно, Джеймс Бонд сказав це легковажно, так би мовити, схрестивши пальці. Так знайомі лижники в Європі казали
Де він зараз? Крадеться в темряві під прикриттям полум’я пожежі, сконцентрований та готовий до несподіванок? А що роблять його вороги? Чатують у засідці? Чи раптом я почую гуркіт пострілів? А потім крики та стогін?
Стоянки для автомобілів біля котеджу номер 3 я дісталася, тримаючись рукою в пітьмі за грубо потиньковану стінку. З усіма пересторогами подолала останні фути й виглянула з-за рогу в бік танцюючих язиків вогню і тіней, які пожежа кидала на інші котеджі й адміністративну будівлю.
У полі зору не було видно жодної людини, жодного руху, за винятком язиків вогню, яким пориви вітру не давали згаснути. Найближчі до пожежі дерева позаду ряду котеджів почали тліти — зі сухого гілля сипалися в темряву іскри. Якби не гроза, ліс давно загорівся б — і тоді оглушена кийком дівчина з розбитою гасовою лампою точно залишила б слід на території Сполучених Штатів Америки! Наскільки далеко поширилася 6 пожежа завдяки вітру? На десять миль? Двадцять? Скільки дерев та лісової живності знешкодила би ця маленька загибла дівчина з Квебеку!
Завалився ще один дах, у небо здійнявся сніп оранжевих іскор. Захитався різьблений дерев’яний дах адмінбудівлі, він повільно просів усередину, потім провалився, наче недбало приготовлене суфле. Новий сніп іскор весело здійнявся й одразу згаснув, розвіяний вітром. Спалах вогню на мить осяяв дві машини біля дороги _ сірий «сандерберд» та блискучий чорний седан. Жодних слідів ані гангстерів, ані Бонда.
Раптово я усвідомила, що не маю жодної уяви, котра година. Поглянула на годинник — друга ночі. Від початку минуло лише п’ять годин! А здавалося, нібито кілька тижнів. Минуле життя відсунулося на багато років. Навіть останній вечір, коли я сиділа і пригадувала події свого життя, віддалився. Усе якось одразу стерлося. Страх та біль, разом з небезпекою, геть усе перебили. Це як побувати у залізничній аварії або в аварії корабля чи літака, а може, у землетрусі чи урагані. Природа цих подій однакова — чорні крила біди затуляють небо, майбутнє та минуле щезають. Є тільки теперішнє, яке переживаєш мить за миттю, кожна з яких може стати останньою. Нема іншого часу, нема іншого простору, є тільки тут і зараз.
І раптом я побачила бандитів! Вони йшли в моєму напрямку по траві, обидва тримали в руках по величезній коробці. Телевізори! Вони врятували їх від вогню, щоби продати і заробити трохи грошенят. Ішли бік до боку — худорлявий та коротун — а світло від палаючих котеджів відбивалося на спітнілих обличчях. Коли наблизилися до обгорілих арок критої галереї, що вела до рецепції, то швидко оцінили все ще палаючий дах і, прискоривши ходу, перетнули галерею. Де Джеймс Бонд? Зараз найкращий момент, поки у них зайняті руки!
Бандити були за двадцять ярдів од мене, готові повернути направо до своєї машини. Я відсунулася глибше в темряву навісу для машини. Де Джеймс? Може, побігти за ними і спробувати захопити їх самій? Не верзи дурниць, Вів! Якщо промажу — мені кінець. А якщо обернуться та помітять мене? Наскільки добре мій білий комбінезон видно у темряві? Я забилася глибше. Тепер постаті бандитів вирізнялись у квадратному отворі моєї схованки. Вони йшли по траві за кілька ярдів од уцілілої північної стіни адмінбудинку, з якої вітер здував увесь вогонь. Скоро вони сховаються за рогом, і чудовий шанс буде втрачено!
І тут вони зупинились, як укопані. Перед ними стояв Джеймс, його пістолет дивився в проміжок між двома бандитами! Його голос пролунав, як удар батога:
— Стояти! Ані руш! Повернутися! Перший, хто випустить телевізор, отримає кулю!
Вони повільно розвернулись і опинились обличчям до мого схову. І тоді Джеймс звернувся до мене:
— Виходь, Вів! Мені знадобиться вільна пара рук.
Я витягнула з-за пояса комбінезона важкий револьвер і побігла по траві. Коли до бандитів залишалося десять ярдів, Джеймс сказав:
— Достатньо, Вів. Стій там, я скажу, що робити.
Я зупинилася. Чоловіки злобно дивилися на мене. Худорлявий вищирився від здивування і напруження, блиснувши зубами у подобі посмішки. Слагсі вивергнув задьористу лайку. Я націлила пістолет прямо в телевізор, що прикривав його живіт, і сказала:
— Стули пельку або я тебе пристрелю.
Слагсі насмішкувато хмикнув:
— Та невже. Від звуку пострілу ти накладеш у штани.
— Заткнися, — втрутився Джеймс, — або у твоїй потворній башці з’явиться ще одна дірка. Слухай мене, Вів. Треба забрати зброю у цих мерзотників. Зайди позаду того, якого звуть Хорор. Встроми йому в спину пістолет, а вільною рукою помацай у нього під пахвами. Розумію, розвага не з приємних, але так треба зробити. Скажеш, якщо намацаєш там пістолет — я звелю, як чинити далі. Працюємо повільно. Я тримаю на мушці іншого, а якщо Хорор рипнеться, стріляй.