Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 21)

Я ніколи не вживала аспірин чи будь-які інші медикаменти. Після ретельного вивчення інструкції вирішила додати його до своєї аптечки, яку мій практичний розум напоумив узяти в дорогу. Була настільки втомлена й висмоктана, що піґулки аспірину вплинули на мене не менш сильно, ніж морфій, та відправили у приємну напівдрімоту, де не було небезпеки, лише темрява, його хвилююче обличчя та усвідомлення того, що ідеальні чоловіки насправді існують. У пориві сентиментальності пригадала перший дотик, коли він запропонував мені запальничку, а також деталі кожного поцілунку. Потім промайнула думка про револьвер, я засунула руку під подушку, аби впевнитися, що він на місці, й нарешті щасливо заснула.

Прокинулась я несподівано. Якусь мить лежала, пригадуючи, де саме перебуваю. Вітер ущухнув, стало тихо. Я лежала на спині. Щось мене розбудило! Я оглянула кімнату, затримавши погляд на червоному квадраті на стіні напроти. Світив місяць. Тиша була мертвою! Після багатогодинної грози вона здавалася дзвінкою. Мене хилило на сон, я повернулася на бік, обличчям до кімнати, і заплющила очі. Але перш ніж поринула в сон, у мене засвербіла нав’язлива думка. Очі перед закриттям відзначили дещо незвичайне. Мимоволі я розплющила їх знову. Знадобилося кілька хвилин, аби зрозуміти що змінилося. Крізь нещільно зачинені двері шафи для одягу, що стояла біля протилежної стіни, пробивалася смужка світла.

Яка дурня! Значить, я не зачинила щільно дверцята, і світло всередині шафи автоматично не згасло. Знехочу вилізла з ліжка. Яка досада! Аж раптом — устигла зробити лише два-три кроки — я пригадала. У шафі не може бути світла! Адже електрику вимкнули!

На мить я заклякла, приклавши руки до рота, а коли повернулася, щоб шугнути за пістолетом, двері шафи розчинилися, звідти вишмигнула зігнута постать Слаг-сі з ліхтарем в одній руці та чимось, що розгойдувалось, в іншій, і накинулася на мене.

Я, здається, закричала, але, може, то сталося лише в моїй уяві. Наступної миті біля моєї скроні щось вибухнуло, і я зрозуміла, що падаю на підлогу. Потім настала темрява.

Перше, що я відчула, коли очуняла, було — страшенна спека. Мене волочили по землі. Я відчула запах горілого, побачила язики полум’я і спробувала закричати. З горла вилетів не крик, а пробилось якесь звіряче завивання. Я почала брикатися. Руки нападника міцно тримали мої ноги, а потім раптом, коли голова, яка і без того страшенно боліла, почала битись об коріння та купини, я зрозуміла, що мене тягнуть по вологій траві й через сухогілля. Нарешті ноги відпустили, а на коліна поруч опустився чоловік і твердою рукою затулив мені рота. Прямо у вухо зашепотів голос— то був Джеймс Бонд — нагально і владно:

— Ані звуку! Лежи тихо! Все нормально. Це я.

Простягнувши руку, я намацала його плече. Воно було оголеним. Я потиснула його, аби запевнити, що зрозуміла, і він забрав руку від мого рота.

— Чекай тут, — прошепотів Бонд. Не ворушися. Повернуся дуже скоро, — і безшумно зник.

Безшумно? Насправді шум, який він міг створити, не мав жодного значення — позаду мене вирували оглушливий рев та потріскування пожежі, оранжеві язики полум’я мерехтіли серед дерев. Я обережно стала на коліна і, переборюючи біль, повернула голову. Суцільна стіна вогню простягнулася праворуч уздовж ряду бунгало. Боже, Джеймс урятував мене! Я обмацала тіло, провела рукою по волоссю — пошкоджень не було. Тільки пульсуючий біль на потилиці. Зрозуміла, що можу стояти, підвелася і спробувала з’ясувати, що трапилось. Але крім того, що мене вдарили по голові, нічого пригадати не могла. Напевне, вони підпалили мотель, а Джеймс якимось чином вчасно опинився поруч і витягнув мене звідти у ліс!

Шерхіт серед дерев — і він знову був поруч. Без сорочки чи піджака, засмаглі спітнілі груди, що блищали у світлі пожежі, перепоясувала портупея, закінчуючись під лівою пахвою кобурою, в якій був тяжкий на вигляд автоматичний пістолет дулом донизу. Очі Джеймса блищали від напруження та збудження, а закопчене місцями обличчя та розкошлачене волосся надавали дещо піратського вигляду.

Джеймс похмуро посміхнувся і кивнув головою в напрямку пожежі.

— Ось такий їхній план — спалити мотель і отримати страховку. Зараз вони розсипають уздовж критої галереї термітний порошок, щоб вогонь дістався адміністративного будинку. Байдуже. Зупинити їх — значить урятувати майно містера Сангвінетті. А з нами як свідками страховки йому не бачити, наче власних вух. Він опиниться у в'язниці. Отже, ми трохи зачекаємо і дамо йому змогу втратити майно повністю.

Раптом я перейнялася долею свого дорогоцінного добра і нерішуче спитала:

— А «Веспу» можемо врятувати?

— Із нею все гаразд. Ти втратила тільки свої шикарні сукні, якщо залишила їх у ванній. Я забрав пістолет, коли витягував тебе, і викинув надвір сідельні сумки. «Веспу» теж урятував. Здається, вона не постраждала. Речі заховав у лісі. Останніми загоряться навіси для автівок, у них з обох боків цегляні стіни. У кожен котедж бандити кинули термітну гранату. Вони у даному випадку кращі за бензин. Займають менше місця та не залишать слідів для слідчих із страхової компанії.

— Але ж ви могли обгоріти!

У темряві блиснула його білозуба посмішка.

— Саме тому я і зняв піджак. У Вашингтоні маю виглядати бездоганно.

Мені це кумедним не здалося.

— А що з вашою сорочкою?

Із боку котеджів долинув гуркіт, у небо здійнявся сніп вогняних іскор.

— Ось там моя сорочка. Саме зараз на неї впав дах, — відповів Бонд і витер долонею замурзане обличчя, від чого розмазав сажу ще гірше. — У мене було передчуття, що має статися щось подібне. Можливо, треба було краще підготуватися. Міг би, наприклад, сходити поміняти колесо в машині. Якби я це зробив, ми б уже їхали звідси геть. Пробралися б лісом до останнього котеджу, де я її залишив, доїхали б до Лейк-Джордж чи Гленз-Фоллз і викликали сюди поліцію. Проте, якби я замінив колесо, наші «друзі» мали б привід попросити мене забратися звідси. Я би відмовився або сказав, що без тебе не поїду, і суперечка, напевне, закінчилася б стріляниною. Можливо, мені пощастило б вивести їх з гри, якщо стріляти першим. Якщо ні, ти опинилися б там, звідки ми почали. І все закінчилося б погано, оскільки ти — ключова постать у їхньому плані.

— Я відчувала це від початку. Сама не знаю, чому. Те, як вони зі мною поводились, означало, що я для них нічого не значу. Витратний матеріал. Але навіщо я їм?

— Ти мала стати причиною пожежі. Доказом для Сангвінетті були б свідчення тих Фенсі, а вони, без сумніву, задіяні в цій справі по вуха... — я пригадала, як різко змінилось їхнє ставлення до мене останнього дня, коли вони з презирством поводилися зі мною, немов я сміття, котре можна викинути, — про те, що вони наказали вимкнути електрику, що виглядає цілком логічно, якщо мотель зачиняється, і користуватись останньої ночі гасовою лампою. Рештки цієї лампи знайдуть. Ти пішла спати із запаленою лампою, й уві сні нібито якимось чином її перекинула. Будівля запалала, усе в порядку. Деревини тут багато, а вітер зробив решту. Моя поява стала неприємною несподіванкою, але не більше. Мої останки теж знайшли би — принаймні машину та ручний годинник, металеві частини валізи. Не знаю, як би вони розв’язали проблему з моїм пістолетом, та й із тим, що під подушкою, а це — великі неприємності. Поліція перевірила б машину через Канаду, а номери пістолетів — через Англію, і мене б ідентифікували. Але яким чином один з моїх пістолетів опинився під чужою подушкою? Це змусило б поліцію замислитись. Якщо ми з тобою були начебто коханцями, чому тоді я спав так далеко від тебе? Може, звісно, ми поводилися чемно і на людях тримали дистанцію, тому і спали окремо, а я наполіг, щоб ти взяла револьвер на всяк випадок. Не знаю, як би наші «друзі» це вирішили, але, гадаю що коли я назвався поліцейським, вони подумали про зброю та інші докази, котрі заважатимуть їм, бо вогонь їх не знешкодить, тож, напевне, доведеться перечекати кілька годин, а тоді покопатися на попелищі в пошуках таких неприємностей. Звісно, гангстери мали б шукати обережно, щоб не залишати слідів, на те вони і професіонали. — Краєчки його губ опустилися. — За їхніми власними стандартами.

— Але чому вони вас не вбили?

— Вони вбили чи принаймні так вирішили. Коли я пішов до себе, то подумав, що перш ніж щось заподіяти тобі, вони спробують позбутися мене. Тому я поклав у ліжко манекен. Постарався. Мені доводилося робити таке раніше. Головний трюк тут — у ліжку має лежати не тільки дещо, що нагадує людське тіло — його можна зробити з подушок та рушників — а й щось схоже на волосся на подушці. Я зробив його з купки соснових голок, достатніх, щоб означити темну гірку на подушці з натягнутою до підборіддя ковдрою — дуже тонка робота. Потім повісив сорочку на спинку стільця біля ліжка — ще одна «фішка», щоби довести ідею: якщо сорочка поруч, то хазяїн у ліжку. А ще біля ліжка залишив горіти лампу — прикрутивши ґніт до мінімуму — щоб їм простіше було демонструвати свою майстерність стрільби, якщо вона у них є. Під двері я запхав слабенькі аматорські клини, а під ручку підставив стілець — як демонстрацію природного відчуття обачності. Потім закинув валізу на спину і затаївся серед дерев.