Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 18)
— Отже, я прибув саме вчасно, щоб відновити мир. То де ваш журнал реєстрації, щоб я в ньому розписався?
Слагсі коротко зауважив:
— Журнал у боса. Нема сенсу розписуватися за те, чого ви не робите. Ви не платитимете. Мотель закритий. Можете скористатися номером за кошт закладу.
— Що ж, дякую. Дуже люб’язно з вашого боку, — Джеймс Бонд повернувся до мене. — Чи є у мене шанс отримати яєчню з беконом і каву? Від цих балачок розігрався апетит. Я можу приготувати собі сам, якщо маєте продукти.
— Ну що ви! — я поквапилася зайти за прилавок. — Радо вам приготую.
— Дякую щиро, — він повернувся спиною до Слагсі, підійшов до стійки й усівся на табуреті, поклавши валізу на сусідній табурет.
Краєчком ока я помітила, як Слагсі повернувся на каблуках, швидко підійшов до худорлявого й із запалом почав щось йому втовкмачувати.
Джеймс Бонд поглянув через плече на них, потім зліз з табурета, зняв плащ і капелюх, поклав їх на валізу, та знову заліз на табурет. Задумливо спостерігав у продовгуватому дзеркалі за двома чоловіками, а я тим часом готувала їжу, зрідка зиркаючи на нього.
Шести футів на зріст, стрункий та підтягнутий. Очі на худорлявому, злегка засмаглому обличчі були дуже світлого сіро-блакитного кольору, і тепер, спостерігаючи за бандитами, вони дивилися холодно та пильно. Прищулений і насторожений позирк надавав Бонду небезпечного, майже жорсткого вигляду, який налякав мене, коли я побачила його вперше. Тепер, коли знала, що він уміє всміхатися, його обличчя хвилювало мене так, як не бентежило жодне чоловіче обличчя раніше. Вдягнений у білу шовкову сорочку з тонкою плетеною краваткою, що вільно звисала без пришпильки, та в однобортний костюм з легкої темно-синьої тканини, найімовірніше, з альпаки. Сильні красиві руки спокійно лежали на стійці, а потім Джеймс поліз рукою в задню кишеню штанів за тонким портсигаром із воронованої сталі.
— Бажаєте? Це — «Синьор Сервіс»[56]. Думаю, тепер їх продають як «Честерфілд», — від усмішки краєчки губ трохи опустилися.
— Ні, дякую. Не зараз. Коли приготую.
— До речі, як вас звати? Ви канадійка, чи не так?
— Так, я з Квебеку. Останні шість років мешкала в Англії. Мене звати Вів’єн Мішель, а друзі кличуть мене Вів.
— Але як, заради бога, ви ускочили в таку біду? Ці хлопці — найжорстокіші бандити, я таких не бачив кілька років. А Троя — препогане місто, свого роду гангстерське передмістя Олбані. Готовий закластися, що худорлявий щойно відсидів строк у в’язниці. Якщо помиляюся — з’їм капелюха. Інший узагалі виглядає як психопат, без жодних гальм. То як це сталося?
Я стисло розказала свою історію, опускаючи незначні деталі, й продовжувала готувати. Він слухав мовчки, не перебиваючи. По радіо передавали музику, але обидва гангстери перестали розмовляти і тихо сиділи, спостерігаючи за нами, тому я розповідала пошепки. Закінчивши, спитала:
— Це правда, що ви поліцейський?
— Не зовсім, але я працюю в суміжній сфері.
— Детективом?
— Свого роду.
— Я так і знала!
Він розсміявся:
— Як це?
— Не можу пояснити. Просто виглядаєте ви таким... як би сказати... небезпечним. І той пістолет, який витягли з валізи, та ще магазини... Ви тут, — мені було незручно ставити такі запитання, але я хотіла дізнатися, — на завданні? Вас надіслали офіційно?
Він підбадьорливо усміхнувся:
— О, так, не турбуйтеся. Про мене відомо у Вашингтоні. Якщо виберемося з халепи, я займуся цими двома, — його очі стали знову крижаними. — Простежу, щоб їх добряче підсмажили за те, що вони зробили з вами.
— Отже, ви мені вірите?..
— Звісно. Кожному слову. Не можу тільки збагнути, на що саме вони націлилися? Виглядає так, немов упевнені, що можуть робити з вами усе, що заманеться. Та й моя поява не дуже їх збентежила. Мені це не подобається. Бандити щось пили? Вони палять?
— Ні. Жоден з них.
— Ще гірше. Цього не роблять лише професіонали.
Я закінчила готувати вечерю і поставила тарілки на стійку. Він їв із жадобою, немов по-справжньому зголоднів. Я запитала, чи сподобалося йому, а коли Бонд відповів, що все чудово, всередині у мене потеплішало. Як фантастично, що цей чоловік — саме він — з’явився тут таким містичним чином нізвідкіль. Я була страшенно вдячна долі — просто диво. Дала собі слово, що обов’язково помолюся, вперше за багато років. Догідливо крутилася довкола нього, пропонуючи то кави, то джему на тости. Нарешті він не витримав і ніжно розсміявся:
— Ви мене розбалуєте. Дякую. Ось, зовсім забув. Ваша сигарета. Ви чесно її заробили, — він підпалив сигарету запальничкою «Ронсон» з такого самого воронованого металу, як і портсигар. Наші руки стикнулись, і відчула, як моїм тілом пробігла електрична дрож. Раптом усвідомила, що геть затремтіла. Швидко зібрала тарілки і заходилась їх мити.
— Та нічого я не заробила, — сказала. — Яке щастя, що ви тут... — Голос у мене перехопило, я відчула, як сльози підступають до горла. Витерла їх тильним боком долоні. Здається, Бонд помітив це, проте не подав виду.
Проте бадьоро сказав:
— І справді пощастило. Принаймні сподіваюся на це. Але курчат рахувати зарано. Ось що я вам скажу... Нам треба пересидіти цих бандюків. Дочекатися, коли вони зроблять перший крок — підуть спати чи ще щось. Бажаєте почути, як я тут опинився? За день-два ця історія потрапить у газети. Тільки про мене не буде ні слова. Тому ви маєте пообіцяти, що забудете про мою роль у цій справі. Звісно, то все дурня. Маю на увазі інструкції. Але мушу їх дотримуватися. Домовилися? Заразом це допоможе вам відволіктися від проблем. Бачу, що вони дуже вас гнітять.
Я вдячно відгукнулася:
— Будь ласка, розкажіть. Звісно, я обіцяю. Навіть перехрещуся...
КАЗКА ПЕРЕД СНОМ
Я видерлася на сушарку біля раковини, яка була біля Бонда, щоб він міг розповідати тихо, а також, аби опинитися ближче. Відмовилася від нової сигарети, а він запалив і з добрячу хвилину дивився у дзеркало, спостерігаючи за гангстерами. Я теж зиркнула. Вони дивилися на нас без інтересу, з байдужою ворожістю, що заповнювала кімнату, як отруйний газ. Мені дуже не подобались їхній спокій та пильність, з якою вони за нами спостерігали. Бандити здавалися такими непорушними, такими безжалісними, наче були впевнені, що перевага на їхньому боці, а час узагалі не має значення. Проте Джеймса Бонда це, здавалося, не турбувало. Здавалося, він оцінює їх, як шахіст супротивника за дошкою. Саме впевненість у власних силах та відчуття вищості, яке читалось у його очах, мене і непокоїло. Адже він не бачив цих людей у ділі й не знав, на що вони здатні, як кожної миті могли вихопити пістолети і розтрощити наші голови, немов кокосові горіхи в цирковому тирі, а потім кинути в озеро тіла з камінням на шиї. Але коли Бонд почав розповідь, я забула про кошмари і просто слухала, дивлячись йому в обличчя.
— В Англії, — мовив Джеймс, — коли чоловік, а іноді жінка переходить від росіян на наш бік з важливою інформацією, діють за певною процедурою. Ось, наприклад, Берлін, як найпоширеніший шлях для перебіжників. Для початку їх доставляють у штаб-квартиру нашої розвідки і ставляться до них із великою підозрою. Так чинять, щоби перевірити, чи не є вони подвійними агентами, тобто такими, які тільки роблять вигляд, що переметнулись, а після перевірки з боку служби безпеки починають шпигувати проти нас, так би мовити, зсередини, і передають інформацію тим самим росіянам. Існують і потрійні агенти — тобто подвійні, які передумали і, з нашою допомогою, передають росіянам фальшиві розвіддані. Розумієте? Насправді, це не більше ніж заплутана гра. Як, зрештою, уся міжнародна політика та дипломатія з усіма їхніми атрибутами національної вищості. Усі безупинно грають у неї. Це — наче мисливський інстинкт.
— Розумію, розумію. Моїм одноліткам це видається дурницею. Немов діти граються у доганялки. Нам треба більше Джеків Кеннеді[57]. Це все через старих політиків. Вони мають передати владу молодим людям, свідомість яких не затьмарена манією війни і які не вважають війну єдиним правильним рішенням. Це все одно що лупцювати дітей. Дуже схоже. Кам’яний вік якийсь.
Він посміхнувся.
— Правду кажучи, я з вами згодний, але не пропагуйте широко такі ідеї, інакше залишуся без роботи. В будь-якому разі, коли перебіжник проходить через наше сито в Берліні, його переправляють до Англії, де укладають угоду: ти розповідаєш нам усе, що знаєш про, скажімо, російські ракетні пускові установки, а ми надаємо британський паспорт і притулок там, де росіяни тебе ніколи не знайдуть. Цього такі агенти насправді бояться найбільше — що росіяни почнуть на них полювати і вб’ють їх. Якщо погоджуються, їм пропонують на вибір Канаду, Австралію, Нову Зеландію чи Африку, а після того, як вони розкажуть усе, що знають, їх переправляють до обраної країни, де ними займається комітет зустрічі з місцевої поліції. Усе відбувається, звісно, у повній секретності, перебіжників адаптують до нової роботи та нового товариства, немов вони є
Джеймс Бонд запалив нову сигарету.
— Я не розказую вам нічого, про що не було би відомо росіянам. Найбільший секрет тут — адреси цих людей. Є чоловік, назвемо його Борисом. Його влаштували у Канаді, в Торонто. Він просто знахідка — золото найвищої проби. Працював провідним конструктором суден у Кронштадті, займав високу посаду в бюро з будівництва атомних підводних човнів. Перебрався до Фінляндії, звідти — до Стокгольма. Ми переправили його зі Швеції до Англії. Росіяни не часто повідомляють про перебіжників — їх проклинають і забувають. Якщо вони важливі, їхні родини заарештовують і висилають до Сибіру. Для перестраху тим, хто вагається. Але з Борисом усе сталось інакше. Вони розіслали наказ своїм секретним підрозділам — знищити його. На щастя, про це довідалися в організації, яка називається СПЕКТР.