Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 4)

Вечірка мала грандіозний успіх, може, й занадто. Прийшли усі тридцятеро, а дехто привів зі собою друзів, і сталася справжня товкотнеча — народ сидів на сходах, а один хлопець — навіть на унітазі з дівчиною на колінах. Гармидер та спека були страшенні. Можливо, ми не були насправді щирими, як про себе думали, а може, людям подобаються щирі, тільки коли вони справжні й не випендрюються. Одне слово, сталося найжахливіше — у нас закінчилася випивка! Я стояла біля столу, коли якийсь дотепник спустошив останню пляшку шампанського і загорлав здавленим голосом: «Води! Води! Або ми ніколи не побачимо Англії!» Я занервувалась і безглуздо заявила: «Але більше у нас нема», на що високий хлопець, який підпирав стіну, мовив: «Звісно, є. Ви забули про льох» і, взявши мене під лікоть, виштовхав з кімнати на сходи. «Ходімо, — сказав рішуче, — не можна сплюндрувати чудову вечірку. Добудемо ще в пабі».

Ми сходили до пабу, взяли дві пляшки джину та жменю гірких лимонів; він, наполігши, заплатив за джин, а я заплатила за лимони. Хлопець був напідпитку, але залишався приємним. Він пояснив, що прийшов до нас з іншої вечірки, сюди його привела подружня пара Норманів, друзів Сьюзан. Також сказав, що його звуть Дерек Моллабі, але я пропустила це повз вуха, бо була надто зайнята тим, щоб донести пляшки до квартири. Нас привітали палкими оплесками, коли ми піднялися сходами, але вечірка вже подолала свій пік, народ почав потроху розходитися, допоки не лишилася групка найближчих друзів і тих бідолах, яким нікуди було податися на вечерю. Потім і вони почали розходитись, у тому числі Нормани, які виявилися дуже милими. Наостанок вони сказали Дереку, що він знайде ключ від дверей під килимком, а Сьюзан запропонувала сходити у «Попотт» — пивничку напроти, від якої я була не в захваті. Тут підійшов Дерек, припідняв волосся, що закривало вухо, і хрипло прошепотів, чи не бажаю я повештатися з ним. Я відразу погодилася, передусім, напевне, тому, що він був високим, а також із вдячності за допомогу, коли я зніяковіла через випивку.

Нас винесло на розпечену вечірню вулицю з квартири, яка після вечірки нагадувала радше поле битви. Сьюзан та її друзі пішли, а ми взяли таксі до Кінгз-роуд. Дерек провіз мене через увесь Лондон до спагеті-хаусу під назвою «Бамбук» поблизу Тотенгем-Корт-роуд, де ми замовили спагеті болоньєзе та пляшку «Божоле». Він випив майже всю пляшку сам і розказав, що мешкає неподалік від Віндзора, що йому майже вісімнадцять і це його останній семестр у школі, а в команді з крикету він грає номером одинадцятим, і що йому надали двадцятичотиригодинне звільнення до Лондона, щоб відвідати адвокатську контору, бо його тітка померла і залишила йому якісь гроші. Він провів день із батьками, а потім ті поїхали на «Лордс»[16] подивитися МКК[17] проти Кента. Після матчу батьки повернулися до Віндзора, залишивши його Норманам. Він теж мав поїхати на гру, а потім додому в ліжко, але потрапив на ту вечірку, потім на мою, і взагалі, як я ставлюся до того, щоб завітати до «Клубу 400»?

Звісно, я розхвилювалася. «400» — наймодніший нічний клуб у Лондоні, а я не заходила далі винних погрібців у Челсі. Трохи розповіла йому про себе і змалювала життя в Астор-хаусі у комічному світлі. З Дереком мені було легко, а коли принесли рахунок, виявилося, що він точно знає, скільки давати на чай, і я подумала, що він доросліший, аніж здається, і що англійські приватні школи, власне, для того й призначені, щоб готувати хлопців до цілком дорослого життя. У таксі він узяв мене за руку, і я розцінила це як нормальне. В клубі його, здавалося, знали, а ще там була приємна напівтемрява, Дерек замовив джин з тоніком, і нам на стіл, що, вочевидь, був постійним місцем хлопця, поставили пів пляшки джину. «Моріс Смартс бенд»[18] грав щось страшенно приємне, ми танцювали й одразу призвичаїлись одне до одного, а його па збігалися з моїми. Я помітила, як завивається на скронях темне волосся парубка, які в нього гарні руки, а також те, що коли він усміхається, то дивиться в очі.

Ми пробули в клубі до четвертої ранку, допили джин, а потім на вулиці мені довелось ухопитися за нього. Дерек викликав таксі, й коли він обійняв мене в машині, я не протестувала, а коли поцілував, — відповіла. Двічі відводила його руку від своїх грудей, а на третій раз вирішила, що поводжуся надто манірно, але коли ця рука поповзла нижче і спробувала залізти під спідницю, я цього не дозволила, як не дозволила й тоді, коли він узяв мою руку та спробував покласти на себе, хоч я вся тремтіла від хіті. Нарешті, слава богу, ми доїхали, вибралися з машини, він провів мене до дверей, і ми домовилися зустрітися ще раз, а він пообіцяв писати. Коли ми поцілувалися на прощання, Дерек поклав руку мені на попу й сильно стиснув, і навіть коли таксі зникло за рогом, я все ще відчувала його доторк. Дійшовши до кімнати, глянула у дзеркало над умивальником — звідти на мене дивились очі, які наче сяяли зсередини, хоча, ймовірно, більшу частину підсвічування спричинив джин. І я подумала: «Боже мій, я закохалась!»

ВЕСНЯНЕ ЗАГОСТРЕННЯ

Так багато часу втрачаю, щоб описати це, і лише хвилини, щоби пригадати, тож коли я прокинулася від спогадів у кріслі мотелю, програма «Музика для поцілунків» на WОКО все ще тривала, і хтось, схожий на Дона Ширлі[19], імпровізував на тему «Хіба вона не лялечка?»[20] Лід у склянці розтанув, я підвелася, щоб насипати його ще з морозилки, повернулася, скрутилася калачиком і зробила повільний ковток бурбона. Затримала у роті, а потім запалила іншу сигарету і знову опинилася в тому безкінечному літі.

Дерек довчився останній семестр, і на той час ми обмінялися чотирма листами. Його перший починався зі слова «люба» й закінчувався «люблю-цілую», а я обмежилася словами «дорогий» та «з повагою». Він писав переважно про те, скільки пробіжок зробив, а я — про танці, які відвідала, та про фільми і спектаклі, які подивилася. Він збирався провести канікули вдома, схвильовано чекав на уживаний «МG», котрий обіцяли подарувати йому батьки, і питав, чи поїду я з ним кататися. Сьюзан дуже здивувалася, коли я відмовилась їхати з нею до Шотландії, сказавши, що хочу залишитись у квартирі, принаймні на деякий час. Я не розповіла їй про Дерека, бо завжди прокидалася раніше, і про листи вона нічого не знала. Не в моїх правилах щось приховувати, але я дуже трепетно живила свій «роман», як називала його про себе. Наш зв’язок із Дереком здавався мені таким крихким, і я так боялася розчаруватися, що уникала будь-яких розмов, аби не зурочити. Наскільки чула, я могла стати однією з довгої низки дівчат Дерека. Він був настільки привабливим та імпозантним, принаймні в школі, що я так і бачила чергу з «мейфейрських»[21] сестричок у платтячках з мусліну, усі з вищого світу, готові виконати будь-яку його забаганку. Отже, я просто пояснила Сьюзан, що бажаю пошукати роботу і приїду пізніше. Сьюзан вирушила на північ, а я тим часом отримала п’ятого листа від Дерека. Він запрошував мене до себе наступної суботи поїздом, який відправляється від Паддінгтона о дванадцятій, і повідомляв, що зустріне на вокзалі Віндзора, приїхавши туди машиною.

Так почалися наші регулярні й такі приємні стосунки. Першого разу він зустрів мене на платформі. Ми були трохи збентежені, але Дерек так пишався своєю машиною, що швиденько потягнув мене помилуватися нею. Автомобіль і справді був чудовий — чорний з червоним шкіряним салоном та червоними дисками, і з усіма перегоновими прибамбасами, на кшталт молдингу на капоті, величезної кришки бензобака й емблеми В.R.D.С.[22] Ми сіли в машину, я пов’язала волосся шовковою різнокольоровою хустиною, яку дав мені Дерек, вихлопні труби видали чарівний сексуальний звук, і ми промчали світлофор на Хай-стріт, відтак повернули до річки. Того дня проїхали аж до Брея — так він хотів показати, на що здатна машина, — ми промчали вузькими вуличками, Дерек робив непотрібні маніпуляції з перемиканням швидкостей навіть на пласких поворотах.

Коли сидиш над землею при швидкості п’ятдесят, складається враження, ніби мчиш під сотню, тож попервах я мертвою хваткою вчепилась у держак на «торпеді» й молилась усім святим. Але Дерек був вправним водієм, і скоро я довірилися його вмінню та вгамувала тремтіння. Він привіз мене у приголомшливо чарівне місце — «Hotel de Paris», де ми скуштували копченої лососини, що коштувала купу грошей, смажене курча та морозиво, а потім найняли на човновій станції по сусідству човник з електродвигуном, і потихеньку попливли догори річкою — під Мейденхедським мостом. Знайшли маленьку затоку збоку від Кукхемського шлюзу, де хлопець завів човен під навислі гілки. У Дерека був із собою переносний грамофон, і я перебралася до нього на корму. Тут ми сиділи, а потім лежали, слухали платівки і спостерігали за пташиною, що скакала з гілки на гілку над головами. Стояв чудовий дрімотний вечір, ми цілувались, але не більше. Я зрозуміла, що Дерек не вважає мене за «доступну». Згодом налетіли мошки, і ми ледь не перекинули човен, намагаючись вибратись із заростей, а потім швидко поплили вниз за течією, і нам зустрічалося багато човнів з парочками та родинами, але я впевнена, що ми виглядали найвеселішою і найкрасивішою парою з усіх. На машині доїхали до Ітона, з’їли яєчню з кавою в ресторації під назвою «Солом’яна хатка», яку Дерек добре знав, а потім він запропонував сходити у кіно.