Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 3)

Коротше, очі мої сповнилися сльозами — не через Дерека, а через солодкий біль спогадів про хлопця та дівчину під яскравим сонцем і про їхнє перше кохання з наївними піснями, зворушливими світлинами й літерами SWALK[9] на конверті. То була сентиментальна туга за дитинством, що минуло, жалість до себе та біль втрати, які саваном лежали на серці. Дві сльози скотилися моїми щоками, перш ніж я змахнула їх рукою, вирішивши влаштувати вечір спогадів.

Мене звати Вів’єн Мішель, і на момент перебування в мотелі «Дрімі Пайнс», коли я поринула у спогади, мені виповнилося двадцять три роки. Мій зріст — п’ять футів шість дюймів, і я завжди думала, що маю гарну фігуру, допоки англійські дівчата з Астор-хаусу не зауважили, що мій зад надто випинається і що мені треба носити тугіший ліфчик. Очі, як я казала, у мене блакитні, а волосся — темно-каштанове та в’ється. Є у мене таємна мрія — зробити одного дня собі левову гриву, щоб виглядати старше й ефектніше. Вилиці у мене високі й мені подобаються, хоча ті самі дівчата-англійки сказали, що через них я маю вигляд «іноземки». Мій ніс надто маленький, а рот — завеликий, тож він виглядає сексуальним навіть тоді, коли мені цього не хочеться. За темпераментом я сангвінік, а значить, мені хочеться вірити, що маю легкий романтичний відтінок меланхолії, але я норовлива й незалежна настільки, що це турбувало сестер у монастирі та дратувало міс Тредголд в Астор-хаусі. («Жінки подібні до верби, Вів’єн. Це чоловіки подібні до дубів та ясенів»).

Я — канадська француженка. Народилися неподалік від Квебеку в містечку Сент-Фамій на північному узбережжі Іль-д’Орлеан — довжезного острова, що витягнувся, мовби велетенський потоплений корабель посередині ріки Святого Лаврентія там, де вона впадає у Квебекську протоку. Я виросла біля і, в прямому сенсі, у цій великій річці, й цілком природно, що головними моїми заняттями були плавання, рибальство та всілякі розваги на природі. Батьків майже не пам’ятаю, хіба що батька любила, а з матусею не ладнала, бо мені не було і восьми, коли під час війни вони обоє загинули в авіакатастрофі при посадці у Монреалі — летіли на чиєсь весілля.

Суд передав мене під опіку тітці-вдові Флоранс Туссен; та переїхала в наш будиночок і почала мене виховувати. Ми непогано розумілись, і сьогодні я можу сказати навіть, що люблю її, хоча тітонька була протестанткою, а я — католичкою, і я стала жертвою релігійного перетягування каната, що завжди отруювало життя ревнителів віри в Квебеку, чітко розділеному навпіл між двома конфесіями. Католики виграли битву за мій духовний розвиток, і до п’ятнадцяти років я навчалася в монастирській школі ордену урсулинок[10]. Сестри були вельми суворими і надавали великого значення побожності, завдяки чому я стала справжнім знавцем історії релігії, а також набралася купи туманних догм, які з радістю обміняла б на знання, що допомогли б краще орієнтуватись у світі, а не виконувати роль сестри милосердя чи монахині. Нарешті, коли атмосфера стала там зовсім задушливою і я почала благати про порятунок, тітонька радо мене визволила від «папісток» і сказала, що я маю поїхати до Англії завершити навчання, тільки-но мені виповниться шістнадцять.

Її рішення спричинило неабиякий скандал місцевого значення. І не тільки тому, що монастир урсулинок є стовпом католицьких традицій Квебеку — в них зберігається череп Монкальма[11], і впродовж двох сторіч не було такого моменту, щоби принаймні дев’ять сестер денно і нощно не молилися на колінах перед вівтарем каплиці. Моя родина належала до тих самих стовпів французького канадійства, і те, що їхня донька спаплюжила обидві священні традиції, стало скандалом, який обговорювали цілий тиждень.

Справжні сини та дочки Квебеку утворюють закрите суспільство, на кшталт таємного, яке, напевне, могутнє не менш, ніж кальвіністська кліка Женеви, а посвячені у товариство чоловіки та жінки гордовито називають себе «Canadiennes»[12]. Значно нижче в їхньому табелі про ранги стоять англійські канадійці, тобто канадці-протестанти. Ще нижче — Les Anglais[13] — категорія, до якої відносять більш-менш недавніх емігрантів з Британії, і, нарешті, Les Américains, «американці» — термін геть зневажливий. Французькі канадійці пишаються своєю французькою, хоча насправді це набір діалектів, напханий словами двохсотрічної давнини, незнайомими справжнім французам, та змащений англійськими словами, переінакшеними на французький лад. Гадаю, так африкаанс співвідноситься з голландською. Снобізм та претензія на унікальність цієї квебекської кліки поширюються навіть на Францію і французів. Цих прабатьків французьких канадійців вони звуть просто «іноземцями». Я так детально про це розповідаю, аби пояснити, що віровідступництво члена родини Мішель із числа родин посвячених — не менш огидний злочин, аніж, скажімо, дезертирство з рядів сицилійської мафії. Мені недвозначно заявили: якщо я залишу урсулинок та Квебек, то спалю усі мости, і мої духовні наставники більше за мене не відповідають.

Тітонька відчутно заспокоїла мої нерви, що похитнулися через загрозу остракізму з боку спільноти, — а більшості моїх друзів заборонили мати зі мною справу — але факт залишився фактом, і я прибула до Англії, сповнена відчуття вини та відчуженості на додачу до мого «колоніалізму», що стало важким тягарем, з яким мені довелося зіткнутись у школі для молодих леді.

Астор-хаус міс Тредголд, як і більшість закладів подібного роду, містився у районі Саннінгдейл[14], займаючи величезний вікторіанський маєток, верхні поверхи якого були перегороджені стінами зі сухої штукатурки, щоб облаштувати кімнати для двадцяти п’яти пар дівчат. Оскільки мене віднесли до «іноземців», я ділила кімнату з іншою іноземкою — смаглявою мільйонеркою з Лівану. З-під пахв у неї стирчали величезні пучки волосся, а її пристрасть до шоколадної помадки могла зрівнятися хіба що з її захопленням єгипетською кінозіркою на ймення Бен Саїд, чиї гламурні світлини — з гламурною посмішкою, гламурними вусиками, сальними очима і зализаним волоссям — дуже скоро порвали й відправили у подорож в унітаз три старші вихованки з трояндового дортуару, до якого належали і ми. Правду кажучи, ця ліванка мене врятувала. Вона була настільки потворна, сварлива, смердюча й зациклена на грошах, що майже вся школа жаліла мене і, так чи інакше, ставилася до мене зі симпатією. Але були такі, хто мене не шкодував, а насміхався над моїм акцентом, манерами поводитися за столом, які вони вважали незграбними, повною відсутністю знань про світ, одне слово, за те, що я канадійка.

Я теж, наскільки розумію тепер, була надто чуйною і запальною. Не терпіла грубого ставлення та глузувань, і після того, як відлупцювала двох-трьох своїх мучительниць, усі дівчата якось уночі зібралися гуртом та почали мене духопелити й обливати водою, допоки я не розридалась і пообіцяла, що більше не битимусь, як «лосиха». Після цього інциденту я трохи заспокоїлась, уклала перемир’я зі школою і понуро зайнялася наукою, як стати справжньою леді.

Саме канікули змінили ситуацію кардинально. Я заприятелювала з дівчиною зі Шотландії Сьюзан Дафф, яка теж полюбляла природу. Вона була також єдиною дитиною в родині, тож її батьки стали щасливими, коли я склала компанію їхній доньці. Отже, літо ми провели у Шотландії, а взимку й навесні каталися на лижах у всій Європі — у Швейцарії, Австрії, Італії. Ми так здружилися, що не розлучалися до кінця школи, а врешті-решт навіть удвох «вийшли у світ», коли тітка Флоранс внесла п’ятсот фунтів за ідіотські спільні потанцульки в Гайд-Парк готелі. Я потрапила до списку запрошених і водила хороводи з молодими чоловіками — моїми партнерами — які виглядали грубими, прищавими й аж ніяк не мужніми, порівняно з канадськими юнаками. (Можливо, помилялася, бо один — найприщавіший — узяв того ж року участь у Ґранд Нейшинел[15] та не зійшов з дистанції).

І тут я зустріла Дерека.

Тоді мені виповнилося сімнадцять з половиною, і ми зі Сьюзан мешкали у трикімнатній квартирці на Олд-Черч-стріт біля Кінгз-роуд. Був кінець червня — запізно для наших знаменитих «сезонів», тож ми вирішили організувати вечірку для найближчих друзів, які насправді подобалися нам. Родина, котра мешкала на одних з нами сходах, збиралась у відпустку за кордон і віддала нам ключі в обмін на обіцянку доглядати за квартирою, поки вони у від’їзді. Ми ледь не розорилися, намагаючись не вдарити обличчям у багнюку при підготовці заходу, тому я надіслала тітці Флоранс телеграму й отримала від неї сто фунтів, а Сьюзан нашкрябала десь п’ятдесят, і ми вирішили справити бенкет. Збиралися запросити осіб тридцять, сподіваючись, що прийдуть не більше двадцяти.

Ми купили вісімнадцять пляшок шампанського — рожевого, бо воно здалося нам вишуканішим, десятифунтову банку чорної ікри, дві дешеві банки фуагри, яка виглядала пристойно, коли ми порізали її, та купу масничних страв із Сохо. Наробили багато бутербродів із чорного хліба з маслом, крес-салатом та копченим лососем і додали різдвяних смаколиків — цукерок та чорносливу в шоколаді. Дурна ідея, звісно, бо ніхто їх не їсть, але коли ми накрили стіл (на дверях, знятих із петель, накритих яскравою скатертиною), він виглядав як стійка бару на дорослій вечірці.