Ян Флеминг – Шпигун, який мене кохав (страница 2)

Мені раптом захотілося до туалету, і я усміхнулася. Такий потяг виникає у дітей, які граються у схованки чи доганялки, коли до комода під сходами долинає тихеньке поскрипування мостини та перешіптування групи шукачів. Цього моменту тебе заповнює збуджене передчуття, ти охоплюєш ноги руками і чекаєш на екстаз бути знайденою, потім проблискує світло від дверей, що потроху відчиняються, — і настає кульмінаційний момент: твоє наполегливе «Ш-ш-ш! Залізай до мене!» Відтак двері тихенько зачиняються, і хтось, хихикаючи, притискається до тебе теплим тілом.

Я, тепер уже «доросла дівчина», пригадала фізичний свербіж, викликаний швидкоплинним передчуттям бути розкритою — «мурашки» вздовж спини та «гусяча шкіра» — який ґрунтується на первобутньому інстинкті небезпеки від тваринних предків. Мене це розважило, я спробувала затримати в собі таке відчуття. Скоро грозові хмари вибухнуть дощем, і я сховаюся від завивання вітру в своїй гарно освітленій затишній печері, змішаю коктейль, послухаю радіо, відчуваючи себе у безпеці та спокої.

Вечоріло. Сьогодні пташиного концерту не слід очікувати. Птахи давно відчули наближення урагану й поховались у лісових схованках, як і звірі: білки, бурундуки та олені. На усій величезній дикій території залишилася тільки я. Зробила кілька глибоких вдихів — повітря було м’яким та вологим, що тільки підсилювало запах хвої і моху, а тепер ще долинув запах прілої землі, немовби дмухнуло з-під пахви лісу, який спітнів од того самого приємного збудження, котре щойно охопило мене. Десь зовсім поблизу знервована сова голосно запитала «Хто?» й одразу затихла. Я відійшла від освітленого отвору і зупинилася на середині куряного шляху, дивлячись на північ. Налетів сильний порив вітру та скуйовдив волосся. Біло-блакитна блискавка прокреслила горизонт. Через кілька секунд, немов сторожовий пес, який прокинувся, рикнув грім, налетів шквал, і верхівки дерев почали гнутися та витанцьовувати, а жовтий ліхтар над бензозаправкою здригнувся й узявся підморгувати, немов попереджаючи про небезпеку. Попередження було адресоване мені. Раптом витанцьовуючий ліхтар заслало пеленою води, його обрис розплився, а світло потьмяніло від стіни дощу. На мене впали перші важкі краплі, я повернулась і побігла.

Шваркнувши дверима, замкнула їх і накинула ланцюжок. Саме вчасно, бо на землю впав справжній водоспад, і звук його змінювався від важкого барабанного бою по схилах дерев’яної покрівлі до високого вирування на віконному склі. За мить до них приєднався несамовитий шум води стічними трубами. Шумовий фон грози повністю усталився.

Я все ще стояла посеред кімнати, відчуваючи себе абсолютно захищеною, коли грім, що тихенько причаївся за спиною, раптом вискочив із засідки. Блискавка освітила кімнату, і вслід за нею приголомшливий гуркіт сколихнув усю будівлю, від чого повітря завібрувало, наче струна піаніно. Прогримів оглушливий вибух, немов за кілька ярдів од будинку розірвалась авіабомба. Почувся різкий дзенькіт — то вибило шибку, і скло впало на підлогу, а потім по лінолеуму забарабанили водяні струмені.

Я не рухалася. Не могла ступити з місця. Уся заклякла і стояла, затуливши вуха руками. Не думала, що таке можливо. Оглушлива тиша, яка запанувала після вибуху, поступово заповнилася шумом дощу, недавно таким заспокійливим, а зараз він мовби промовляв: «Що, не очікувала, що буде страшно? Ти ще не бачила грози в цих горах. Твоя схованка — просто сміховисько. Може, вирубати тобі світло? А як щодо удару блискавки крізь картонну стелю цієї коробки сірників? Тоді, щоб уже напевне прикінчити, можна підпалити твою халабуду або вдарити електричним струмом. Чи, може, налякати тебе так, щоб ти вискочила на вулицю і спробувала під дощем подолати десять миль до Лейк-Джорджа? Кажеш, тобі подобається самотність? Спробуй тоді це!» — і кімнату знову залило біло-блакитним сяйвом, а над головою пролунав такий гучний удар грому, що від нього позакладало вуха. Однак цього разу гуркіт був тривалішим і торохкотів розложисто, як несамовита канонада, від котрої в барі задзеленчали чарки та бокали, а дерев’яний каркас будинку прогнувся під тиском звукових хвиль.

Я відчула слабкість у ногах і, похитуючись, допленталася до найближчого крісла й упала в нього, охопивши голову руками. Яку дурницю я скоїла, як можна поводитися настільки безглуздо! Якби хоч хтось завітав, залишився зі мною і сказав, що це лише гроза! Але дзуськи! Це катастрофа, кінець світу. Сили небесні повстали проти мене! Зараз знову грюкне. Будь-якої миті! Треба щось робити, покликати на допомогу! Але Фенсі розрахувався з телефонною компанією, тож телефон від’єднали. Залишалося тільки одне! Я підскочила, побігла до дверей і потягнулася до рубильника, що вмикав над вхідними дверима червону неонову вивіску з написом «Вільні місця/ Кімнат немає». Якщо увімкнути «Вільні місця», може, якийсь заблукалий подорожній буде радий знайти тут дах, проте, коли я потягнула руків’я, блискавка, що чатувала на мене, зі зловісним хрускотом, засліплюючи, виблиснула, а коли вдарив грім, велетенська рука схопила мене і жбурнула на підлогу.

ДОБРІ СТАРІ ЧАСИ

Коли я очуняла, то відразу ж пригадала, де перебуваю і що зі мною трапилося, тому припала до підлоги в очікуванні нового удару. Лежала так добрі десять хвилин, прислуховувалася до шуму дощу і розмірковувала про наслідки удару електричним струмом — чи отримала я непоправні ушкодження, чи мої нутрощі спалено, чи зможу мати дитину, чи я посивіла? А може, волосся взагалі згоріло? Я торкнулася рукою голови — усе ніби на місці, тільки на потилиці ґуля. Спробувала обережно порухатися — наче нічого не зламано. Жодних ушкоджень. Цього моменту величезний холодильник «Дженерал Електрик» у кутку кімнати повернувся до життя і дуже по-домашньому загурчав, тож я зрозуміла, що світ все ще існує, а гроза минула.

Я підвелася, відчуваючи слабкість у ногах, й озирнулася, очікуючи побачити довкола зону суцільних руйнувань і хаосу. Але все було так, як я «залишила», — респектабельна конторка портьє, металевий стелаж для книг та журналів, довга стійка кафетерію, дюжина чепурних столиків з пофарбованими в усі кольори веселки пластиковими стільницями з комфортабельними металевими стільцями, громіздкий кулер для холодної води та блискуча кавова машина — все на своїх місцях як зазвичай. Єдиними доказами нищівного армагедону, який я щойно пережила, були дірка у склі вікна й калюжка води на підлозі. Армагедон? Про що це я взагалі? Єдиний армагедон у мене в голові. То просто гроза. З громом та блискавками. Я до смерті перелякалась гуркоту, мов нерозумна дитина. А потім, як остання дурепа, взялася рукою за електричний перемикач, не дочекавшись навіть проміжку між блискавками. Сама винувата — покарана ґулею на голові — пришелепкувата, необачлива, сполохана кицька. Проте зачекайте — ану ж я посивіла? Я кинулася до сумочки на конторці, зайшла за барну стійку кафетерію і нахилилася подивитись у довге дзеркало під поличками. Спершу поглянула собі в очі — блакитні та прозорі, вони були трохи розширені від страху. Вії з бровами на місці, високий лоб — а далі — уф, каштановий вихор ординарного волосся, що спадало на плечі двома великими хвилями. Слава Богу! Я витягнула гребінець, різко провела ним по волоссю, відтак поклала до сумки і клацнула замком.

Годинник показував майже сьому. Я увімкнула радіо і поки слухала, як WОКО залякує слухачів наслідками грози — повалені лінії електропередач, Гудзон небезпечно піднявся у Гленз-Фоллс, в’яз, що впав, заблокував шосе № 9 у Саратога-Спрингс, очікування підтоплень у Меканіквілі — притулила до розбитої віконної панелі лист картону і закріпила за допомогою клейкої стрічки, витягнула відро й ганчірку та витерла калюжу на підлозі. Потім критим переходом побігла до будиночків, зайшла у свій номер дев’ять по правий бік озера, зняла одяг і стала під холодний душ. Біла нейлонова блузка забруднилася при падінні, тож я випрала її і повісила сушити.

Уже забула про лиху грозу та про те, що поводилась, як дурна качка, — моє серце знову співало у передчутті вечора, котрий судилося провести наодинці, як і ранок наступного дня. Піддавшись якомусь незрозумілому поривові, одягнула найкраще вбрання — чорні оксамитові тореадорські штани (непристойно облиплі) зі зухвалою золотою «блискавкою» на заду та із золотої нитки светр «камелот» з широким горлом без ліфчика. Помилувалася собою у дзеркалі й вирішила, що краще закотити рукави до ліктів, запхала ноги в сандалі фірми «Феррагамо» і зробила швидкий ривок назад до вестибюля.

У кварті[5] «Вірджинія Джентльмен»[6], якої мені вистачило на два тижні, залишалась якраз порція. Наповнивши один з найкращих бокалів кубиками льоду, я до останньої краплі вилила залишки бурбона. Потім підтягнула з-за конторки найзручніше крісло ближче до радіоприймача, увімкнула радіо, запалила одну з п’яти сигарет, що залишились у пачці «Парламенту», зробила ковток і згорнулась у кріслі клубочком.

По радіо крутили рекламу про котів та як їм подобається корм із печінки «Пуссіфуд Прайм». Щебетання диктора приглушувало невгаваючий шум дощу, тональність якого змінювалася лише тоді, коли особливо сильний порив вітру барабанив по вікнах так, немов то була не вода, а картеч, і від цього будівля здригалась. Усередині було сухо, затишно й весело (саме так, як я уявляла) від виблискуючого хрому та яскравого світла. По WOKO оголосили про сорокахвилинну програму «Музикальний поцілунок», і раптом «Інк Споте» заспівали «Хтось розхитує човен моєї мрії»[7]. Я ніби знов опинилася на Темзі п’ять років тому, і ми повільно пропливали в човнику повз Королівський острів, удалині виднівся Віндзорський замок[8], Дерек неспішно гріб, а я поралася з переносним програвачем. Ми мали в запасі лише десять платівок, але коли черга доходила до «Інк Споте», Дерек обов’язково благав поставити «Човен мрії»: «Запусти його ще раз, Вів», — і я ставала на коліна, щоби знайти початок пісні на платівці.